Дональд Трамп вважає, що веде витончену гру, поки світ палає. У власному уявленні він — майстер угод і стратег, людина, яка бачить можливості там, де інші їх не помічають.
Проте у випадку з Україною його дії свідчать про інше. Він нікого не переграв. Натомість він виглядає як лідер, який, надто зосередившись на власному баченні, фактично вже програв — намагаючись вирішувати те, що йому не належало вирішувати.
Трамп постійно повторює, що в України не залишилося жодних козирів, і наполягає, що Київ має прийняти будь-які умови, які запропонує Владімір Путін. Це не просто неправда — це свідоме спотворення фактів. Виграє від нього лише одна людина, і вона перебуває в Кремлі.
Найсильніший козир України лежить на столі від першого дня російського вторгнення — міжнародне право. Порядок, заснований на правилах, упродовж майже восьми десятиліть стримував великі держави від воєн між собою.
Це справді важливо. Бо міжнародне право — не абстрактна дипломатична формальність, а фундамент, на якому з 1945 року будувалися добробут і безпека Сполучених Штатів. Деспотична й експансіоністська держава, яка може поглинути свого демократичного сусіда шляхом воєнного завоювання, яка силою перекроює кордони, керується принципом «сила має рацію» та відсуває демократичних союзників на другий план, не створює умов для процвітання Америки. Так роблять авторитарні режими. А вигоду отримують сили, ворожі всьому демократичному світові.
В України є й інші сильні козирі: відданість її громадян свободі та їхня рішучість її захищати; підтримка більшості демократичних країн; а також стійкість і креативність українців. Зрештою, їм вдалося перенести війну на територію самої Росії — навіть попри те, що США та інші союзники утримувалися від надання далекобійного озброєння і фактично заохочували Україну змиритися з будь-яким статус-кво, нав’язаним військовою силою Кремля.
Ось що Трамп зробив насправді: він підтасував гру. Замість того щоб стати на бік жертви агресії й відстоювати правила, які захищають усі держави, він підтримує того, хто порушує правила і діє силою.
Він затягує з наданням військової допомоги. Ставить під сумнів право України на самооборону. Публічно підриває позиції Володимира Зеленського. Розглядає вимоги Владіміра Путіна як прийнятні відправні точки для переговорів.
Називайте це як завгодно, але це не дипломатія. Це капітуляція, яка одягла діловий костюм і намастилась автозасмагою.
А Україна? Україна опинилася в тісних лещатах. З одного боку — російський імперіалізм у його найжорстокішій формі: воєнні злочини, масові поховання та спроба стерти українську ідентичність. З іншого — цинічна бездіяльність Трампа, його умиротворення Владіміра Путіна та дедалі відвертіші вимоги, щоб Україна пожертвувала своїм суверенітетом задля задоволення його его й завершення війни, яка стала незручною для його політичного наративу. Він тисне на союзників і друзів України, аби дозволили йому одноосібно ухвалювати всі сумнівні рішення.
«Мир», який пропонує Трамп, — це не мир справедливості. Це мир виснаження й покинутості. Прийміть умови Владіміра Путіна. Відмовтеся від своєї землі. Забудьте про десятки тисяч загиблих. Рухайтеся далі. Саме такий «мир» свого часу вітали умиротворювачі Гітлера і Сталіна. Ми знаємо, чим це закінчилося.
Поблажливе й зневажливе ставлення Трампа до союзників Америки — не лише України, а й кожної держави, що покладалася на американське лідерство, — є огидним. І наслідки цього відчуватимуться ще довго після завершення його президентства.
Союзники США мають справу з президентом, який сприймає зобов’язання як рекомендації, розглядає союзи як угоди і переконаний, що лояльність — це вимога лише до інших.
І хто ж у всьому цьому справжній невдаха? Трамп.
Україна — виснажена війною, але вона продемонструвала виняткову мужність і стійкість, які здивували навіть її прихильників. Владімір Путін може здобути частину територій, проте він викрив Росію як паперового тигра — державу, чиї збройні сили не змогли підкорити сусіда, у багато разів меншого за розміром, але яка й далі вихваляється своєю ворожістю до всього демократичного світу.
У всьому цьому Трамп показав себе як американський президент, який не витримав найпростішого випробування лідерства: стати на бік правди, попри ціну. Ось якою є його спадщина щодо України. Він не той майстер угод, який поклав край війні, а президент, що зрадив довіру союзників Америки, посилив її супротивників і пожертвував американськими інтересами.
Чому? Тому що він так і не зміг відірвати погляд від власного відображення в дзеркалі.
Ця зрада визначатиме Трампа ще довго після того, як він піде.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.