Культура як поле битви та інструмент національної безпеки
Боротьба триває не лише за території, а й за сенси. Російська війна проти України включає системну спробу знищити українську ідентичність — а отже, і культуру як умову державності.
У грудні 2025 року на 20-му засіданні Комітету ЮНЕСКО із захисту культурних цінностей у разі збройного конфлікту було ухвалено рішення про внесення ще 19 українських об’єктів до Міжнародного списку культурних цінностей під посиленим захистом. Загальна кількість таких об’єктів від України сягнула 46 — найбільше у світі. Це рішення має не лише символічне, а й юридичне значення, зокрема як додатковий аргумент для Міжнародного кримінального суду.
Після понад десятиліття війни та чотирьох років повномасштабного вторгнення українська культура послідовно формує новий наратив — не націоналістичний, як трактує ворожа пропаганда, а національний: відкритий до світу, але вкорінений у досвіді травми, спротиву й переосмислення.
Внутрішня мобілізація
Українське мистецтво війни більше не зводиться до травматичного реалізму чи документування. Воно поступово переходить до рівня рефлексії, де воєнний досвід вже стає матеріалом для складних художніх систем.
2025 рік показав: культура не просто «тримає тил», вона формує нову норму.
Література та образотворче мистецтво
У літературі спостерігається перехід від хронікальних свідчень до аналітичних есеїв — зокрема вихід книги «Наша Європа» Оксани Забужко — та до нових поетичних структур, які формують Сергій Жадан, Юрій Іздрик, Світлана Поваляєва, Галина Крук, Катерина Калитко та ін. Книжкові фестивалі по всій країні — від київських Книжкового Арсеналу та Книжкової країни до львівського Форуму видавців, фестивалю «Земля поетів» і «Фронтери» у Луцьку — підтвердили сталий попит на складну інтелектуальну розмову.
Образотворче мистецтво зміцнило міжнародну суб’єктність України. Міжнародний проєкт «В епіцентрі бурі: модернізм в Україні 1900–1930-х» запропонував на початку повномасштабного вторгнення найповніший на сьогодні огляд українського модернізму, повертаючи Україну до європейського культурного контексту й відновлюючи імена митців, викрадених різними імперіями. Понад 50 творів із колекції Національному художньому музеї України (НАМУ) — Олександри Екстер, Олександра Богомазова, Анатоля Петрицького, Віктора Пальмова, братів Бойчуків, Олександра Архипенка, Василя Єрмілова та інших — були представлені у Мадриді, Кельні, Брюсселі, Лондоні, Відні та Братиславі; до кінця січня 2026 року виставка експонується у Лодзі й продовжить міжнародний маршрут.
Виставка Олександра Мурашка у штаб-квартирі ЮНЕСКО у межах Українського сезону у Франції стала ще одним кроком інтеграції України у міжнародний культурний наратив. Біографія видатного українського художника нагадує, що українські митці завжди були частиною європейського культурного простору. Особливо це зрозуміло, коли відвідуєш масштабну ювілейну виставку Мурашка у НХМУ, з якою ще можна ознайомитися до середини березня 2026 року.
Серед сучасних митців гучне міжнародне визнання у 2025 році отримав українець Нікіта Кадан, який увійшов до топ-100 ArtReview та взяв участь як художник і куратор у виставці The World of Tomorrow Will Have Been Another Present у віденському MUMOK.
Всередині країни активізувалися музейні та галерейні проєкти. Українське образотворче мистецтво дедалі більше сприймається світом не як мистецтво «жертви війни», а як джерело інтелектуального сучасного висловлювання.
Музика, театр
Академічна музика вже кілька років поспіль переживає відчутний підйом. Осінь 2025 року була позначена прем’єрами творів Євгена Станковича, Богдани Фроляк, Олександра Родіна, Вікторії Польової, Олега Безбородька. Цього року було представлено фрагмент опери Максима Коломійця «Мати Херсона», створеної на замовлення Метрополітен-опери. Світова прем’єра запланована на жовтень 2026 року у Польській національній опері у Варшаві, а у сезоні 2027–2028 років постановку покаже і сама Метрополітен-опера.
Двотижневий музично-інтелектуальний марафон Kyiv Baroque Fest за участі великої кількості зірок, знаних виконавців музики бароко, утверджує свій статус яскравої події на культурній мапі Європи.
Театральний рік відзначився поверненням Богдана Жолдака зі спектаклем «Дім» після майже двадцятирічної перерви, новими постановками ведучих сучасних режисерів Давида Петросяна, як, наприклад, «Сірано де Бержерака» у театрі ім. Заньковецької чи Івана Уривського — «Макбет» у театрі Франка, «Казки Гофмана» у Національній опері України, оновлена постановка опери Бориса Лятошинського «Золотий обруч» у Львівській опері. Окрема велика історія закладається харківськими та одеськими театрами, зокрема, Харківським державним театром ляльок ім.В.А.Афанасьєва, чи Одеським академічним українським музично-драматичним театром ім. В. Василька.
Безперечно особливою подією 2025 року стала премʼєра спектаклю «Енеїда» від Театру Ветеранів. На сцену вийшли наші герої та героїні. Участь ветеранів з ампутаціями та серйозними ураженнями у музично-пластичній виставі є інклюзивним досвідом у театральному просторі. В Україні такий досвід практикують з початку вторгнення росії. Премʼєрні спектаклі «Енеїди» для широкого загалу обіцяють на початку 2026 року.
А лідером глядацьких симпатій року став музичний проєкт «Ребелія» творчого об’єднання МУР. Щира та емоційна розповідь про боротьбу за незалежність України від кінця 1950-х до 1991 року. Цей проєкт вже називають найефективнішим на сьогодні уроком історії для різних поколінь.
Не можна не згадати про яскраві премʼєри сучасної хореографії 2025 року — «Солярис» Катерини Курман, вистави «Леся», «Мавка» Артема Шошина та «Травіата» від вчителя Катерини та Артема, метра модерного танцю — Раду Поклітару. Всі ці балетні постановки дуже тонко працюють з темами духовного відродження.
Архітектура, кіно, фотографія
Архітектура фіксує зростання сакрального будівництва як відповіді на суспільну потребу у стабільних структурах — і буквальних, і символічних. Україна була гідно представлена на 19-й Венеційській бієнале архітектури проєктом Dakh (Дах): Vernacular Hardcore, який злагоджено працює стислі терміни підготувала міжнародна команда,
Документалістика стала справжнім «голосом епохи». Показово, що 2025 року від України на здобуття «Оскару» висунута знову ж таки документальна стрічка того ж таки Мстислава Чернова — «2000 метрів до Андріївки».
Й не можна не згадати про успіх і справжнє народне визнання науково-фантастичної драми «Ти — космос».
Щодо фотомистецтва, виставка Олександра Глядєлова «І побачив я» в Українському домі — понад 300 фотографій, що охоплюють 35 років української історії, — викликала значний суспільний резонанс.
Помітними були й лишаються фотопроєкти Костянтина та Влади Ліберових, зокрема «До світла / Into the Light» в галереї М17.
Міжнародна підтримка
Фестиваль Bouquet Kyiv Stage у Софії Київській із широкою міжнародною участю відбувся під слоганом-меседжем: «Серце Європи б’ється в Україні». І ми це відчуваємо як ніколи раніше!
Восени 2025 року в Києві було представлено інсталяцію Ай Вейвея — жест солідарності світового мистецтва з українським досвідом війни.
Кері-Лінн Вілсон, співзасновниця The Ukrainian Freedom Orchestra, у 2025 році разом з українськими колективами, зокрема з Національним ансамблем солістів «Київська камерата», головною диригенткою якого є з 2024 року, представила рекордну кількість концертів і в Україні, й за кордоном, продовжуючи свою потужну культурно-дипломатичну місію.
І таких конкретних прикладів чимало. Від персональної участі до інституційної підтримки через грантові програми, співпрацю з УКФ та Українським інститутом, а також шляхом організації міжнародних культурних форумів, як, зокрема, перший Міжнародний мистецький форум культурної дипломатії Art for Peace у Житомирі.
Внутрішні трансформації
Водночас відбулися глибокі внутрішні зрушення. Українська культура дедалі більше переходить від режиму спротиву до режиму проєктування майбутнього — ставлячи питання про післявоєнний канон, культурну пам’ять і роль України у глобальних інтелектуальних процесах.
Сучасна Україна дедалі більше нагадує Париж після Другої світової війни, описаний французькою журналісткою Аньєс Пуар’є у книзі «Лівий берег»: простір, де інтелектуали з різними поглядами, але спільним досвідом катастрофи, шукають нову точку відліку для розвитку. Це парадокс, знайомий усім післявоєнним культурам: що чим концентрованіша темрява — тим сильніша потреба у світлі. Й 2025 рік ще й ще раз довів: українська культура є одним із фундаментів державності та доказом незворотності української суб’єктності.