Критики Дональда Трампа вже давно звинувачують його в особливій симпатії до Росії та її жорстокого лідера Владіміра Путіна.
Вони посилаються на досі нез’ясовані контакти між його передвиборчою кампанією 2016 року та російськими агентами, а також на його теплі зустрічі з Путіним під час першого та другого термінів.
У своїй адміністрації Трамп зібрав дивну суміш радників і політик, які коливалися між конфронтацією та поступливістю щодо Кремля.
Останні події навколо переговорів про закінчення війни в Україні, а також нещодавно оприлюднена адміністрацією Стратегія національної безпеки залишають мало сумнівів у тому, що Трамп поводиться так, як вигідно Москві. Якщо вони ще є, то настав час їх розвіяти і зрозуміти, чому він так поводиться.
Я не згоден з тими, хто вважає Трампа свідомим агентом російської держави.
Однак не буде великим перебільшенням зробити висновок, що Москва відіграла ключову роль у формуванні викривленого світогляду Трампа.
Дійсно, злиття думок Трампа – бізнесмена, який став президентом, і російських пропагандистів може бути найуспішнішою таємною операцією впливу з часів секретної кампанії уряду Черчилля, спрямованої на втягнення Франкліна Рузвельта у Другу світову війну.
Трамп став жертвою багаторічної російської кампанії впливу, яка експлуатує його світогляд, сумнівні ділові інстинкти та особисті образи.
Трамп потрапив у кожну пастку
Судячи з його рішень, які він приймав, і коментарів, які висловлював останні десять років, він, схоже, майже повністю засвоїв російську пропаганду та тези. Для тих, хто стежив за стратегією Москви, це виглядає так, ніби Трамп потрапив у кожну її пастку.
З часу втручання Кремля у вибори в США 2016 року американці стали краще знайомі з російськими концепціями гібридної та когнітивної війни.
Для другорядної держави, яка не може безпосередньо перемогти своїх головних супротивників, таємна і політична війна ведеться як засіб перемоги над противником, налаштовуючи його проти самого себе.
Аналітики, такі як Наталія Бугайова з Інституту вивчення війни, описали використання Москвою когнітивної війни.
Тобто Москва націлюється на міркування, рішення та волю до дії противника, а не на пряму боротьбу з його збройними силами.
Створюючи фальшиві реалії та альтернативні наративи, що експлуатують упереджені уявлення супротивника, Росія прагне сформувати його вибір, приховуючи власні слабкості та дискредитуючи своїх опонентів за допомогою дезінформації.
Рефлексивний контроль
У російській військовій та розвідувальній термінології цей підхід називається «рефлексивним контролем».
Рефлексивний контроль означає спонукання супротивника добровільно робити те, що ви хочете, шляхом тонкого формування його сприйняття реальності.
Замість того, щоб змушувати супротивника діяти, ви подаєте йому ретельно підібрану інформацію, сигнали та історії — правдиві, напівправдиві або відверто неправдиві — щоб, приймаючи рішення, він щиро вірив, що діє у власних інтересах.
Насправді ж він іде шляхом, прокладеним для нього кимось іншим. Трамп став майже ідеальною мішенню для такого роду російських операцій.
Ці практики вписуються в ширшу традицію «активних заходів» і гібридної війни, яка склалася задовго до Путіна.
Царські та радянські служби поширювали підроблені документи і теорії змови — від тверджень, що США створили СНІД, до чуток, що Вашингтон організував захоплення мечеті в Мецці в 1979 році, і до історій, у яких США звинувачували у вбивствах іноземних лідерів.
Вони підживлювали антиамериканські мирні рухи, поширювали наративи про американський расизм у країнах, що розвиваються, та проводили складні операції з дезінформації.
Сьогодні ця спадщина продовжується через дезінформаційні кампанії проти НАТО, через спроби маніпулювати європейськими дебатами щодо ядерної зброї, через кібератаки та таємне фінансування екстремістських і опозиційних груп за кордоном.
Як висловився генерал КДБ у відставці Олег Калугін, ці заходи – підрив, а не просто шпигунство – вже давно є «серцем і душею» російської розвідки.
Узгодження зі стратегічними цілями Москви
Ця стратегія найбільш відкрито проявилася в президентській кампанії Трампа 2016 року.
Це був перший випадок у сучасній історії США, коли кандидат від великої партії балотувався на тлі широких, публічно задокументованих контактів між його командою та представниками ворожої іноземної держави.
Навіть коли американські розвідувальні агентства та слідчі Конгресу дійшли висновку, що Росія втручалася на його користь, Трамп захищав Путіна і ставив під сумнів власні розвідувальні служби, порушуючи найголовніший обов’язок американського лідера: захищати республіку від іноземного втручання, а не надавати йому політичне прикриття.
Під час його передвиборчої кампанії було зафіксувано понад 100 контактів з російськими громадянами та посередниками, в яких брали участь такі високопоставлені радники, як Пол Манафорт, Майкл Флінн і Джордж Пападопулос – особи, які приховували свою пов’язану з Росією діяльність, а потім брехали про неї федеральним слідчим.
У звичайних умовах контррозвідки така поведінка була би підставою для позбавлення навіть найнижчого рівня допуску до секретної інформації.
Ці контакти не були випадковими чи нешкідливими. Вони збігалися з фінансовими та політичними інтересами Трампа.
Прагнення Майкла Коена реалізувати проєкт «Трамп-Тауер Москва» під час передвиборчої кампанії створило прямий комерційний інтерес у завоюванні прихильності Кремля, переговори про що були приховані від американської громадськості, але були докладно відомі російським чиновникам.
Цей важіль впливу (росіяни називають його компроматом) супроводжував давні ділові зв’язки Трампа, його відомі зв’язки з фігурами російської організованої злочинності та його готовність повторювати наративи Кремля щодо НАТО, України та західних санкцій.
Те, що Трамп майже повністю відмовлявся критикувати Путіна та його атаки на американські розвідувальні та правоохоронні органи, свідчить про ширшу узгодженість зі стратегічними цілями Москви.
Інформаційна тактика в російському стилі
Після вступу на посаду ця тенденція продовжилася. Трамп став на бік Путіна навіть після того, як його власне Міністерство юстиції висунуло звинувачення російським розвідникам у хакерських атаках на сервери Демократичної партії. Він проігнорував повідомлення про те, що Росія призначила винагороду за вбивство американських солдатів, відмовився рішуче засудити вбивства, скоєні Росією за кордоном, і неодноразово підривав авторитет НАТО та європейських союзників Америки.
Всередині країни він застосував інформаційну тактику в російському стилі, щоб уникнути відповідальності: кожне розслідування, звинувачення або критичний звіт він називав «містифікацією».
Змушуючи своїх політичних союзників повторювати цю мантру, він не тільки нейтралізував серйозний контррозвідувальний скандал, а й нормалізував іноземне втручання як ще одну партійну тему для обговорення, підриваючи довіру громадськості до американських інститутів і віддзеркалюючи ті самі методи когнітивної війни, які Кремль використовує для підриву демократій зсередини.
Ця тенденція посилилася під час другого терміну. Те, як адміністрація діє для припинення війни в Україні, а також її стратегічний план відображають темники Росії.
Протягом року доброзичливі коментатори, експерти та союзники США намагалися знайти позитивні моменти в ставленні Трампа до війни між Україною і Росією та його взаємодії з Європою. Серед найоптимістичніших були самі європейські лідери.
Однак у світлі останніх «мирних» пропозицій США щодо України та нещодавно опублікованої Стратегії національної безпеки (СНБ) важко заперечувати, що Трамп купився на російську брехню.
План капітуляції України
Зокрема, мирний план з 28 пунктів, який посланець Трампа Віткофф узгодив зі своїм російським колегою Димитрієвим, став для Києва та європейських столиць справжньою несподіванкою.
Він був складений поза межами звичайних дипломатичних каналів і без консультацій з Україною та ключовими європейськими союзниками.
По суті, текст виглядав не як компроміс, а як перелік російських забаганок: Україна мала би віддати Росії Крим і Донецьку та Луганську області – навіть включно з територіями, які ніколи не були під контролем російських військ, офіційно відмовитися від членства в НАТО і погодитися на суворі обмеження чисельності своїх збройних сил. Аналогічних обмежень для Росії в плані не було.
План також передбачав скасування санкцій, значні економічні поступки та амністію за воєнні злочини Росії, одночасно виключаючи присутність західних миротворців на території України.
Аналітики одразу помітили, що деякі частини тексту, судячи з усього, були взяті з російських документів, а мовні особливості вказували на те, що він міг бути навіть написаний російською, а потім перекладений англійською.
Не дивно, що пропозиція була широко сприйнята як план капітуляції України, а не як серйозна основа для миру.
Українські та європейські лідери попередили, що, винагороджуючи територіальні завоювання та закріплюючи військову вразливість України, цей план не запобігатиме майбутній російській навалі, а навпаки, сприятиме їй.
The Economist засудив його як настільки нечіткий, незбалансований і погано сформульований, що він фактично легітимізував російську агресію та підривав основні норми щодо зміни кордонів силою.
По суті, план функціонально не відрізнявся від того, чого Кремль прагнув досягти на полі бою, але був перепакований як американська ініціатива.
Дійсно, ця операція більше нагадувала не державну політику, а бізнес-проєкт, можливість укласти угоди, залучити інвестиції та отримати доступ до реконструкції та заморожених російських активів – навіть ціною життя українців та легітимізації жорстокої кампанії Росії.
Повторюючи наратив Путіна
Подібним чином, нова Стратегія національної безпеки означає радикальний розрив із багаторічним двопартійним консенсусом про те, що союзи США в Європі ґрунтуються на спільних демократичних цінностях.
Замість того, щоб наголошувати на захисті ліберальної демократії, документ переосмислює зовнішню політику як серію транзакційних угод і угод із нульовим результатом.
Він відкрито відкидає уявлення про те, що спільні цінності зміцнюють союзи, замінюючи його прямим твердженням, що силова політика і залякування знову в моді.
Ніде це не проявляється так яскраво, як у підході до Європи та Росії, де стратегія, схоже, менше спрямована на стримування агресії, а більше на переформатування трансатлантичних відносин відповідно до промосковських інстинктів Трампа.
СНБ також повторює риторику реакційних і ультраправих сил, яка зображує іммігрантів як «сміття» та фундаментальну загрозу національному виживанню.
Коротше кажучи, адміністрація Трампа вважає ЄС більшою загрозою, ніж Росію чи Китай.
Показовим є те, наскільки тепло СНБ сприйняла Москва. BBC повідомила, що Росія вважає нову стратегію «в основному сумісною» зі своїм баченням, а історик Тімоті Снайдер назвав цей документ «відвертою російською пропагандою».
Замість того, щоб висвітлювати неодноразові агресивні дії Росії під керівництвом Путіна, СНБ закликає Вашингтон применшити європейське сприйняття Росії як загрози і попереджає, що НАТО не може бути «альянсом, який можна безперервно розширювати».
Фактично, це повторює наратив Путіна про те, що Київ приречений на поразку, що Європа є перешкодою для «миру» на умовах Москви, і що справжня проблема полягає не в російському імперіалізмі, а в європейському опорі.
Це схоже не на реалізм, а на умиротворення, яке готує ґрунт для наступної кризи.
За такого розвитку подій і Москва, і Вашингтон сприяють дестабілізації Європи та ослабленню ЄС.
Особливо тривожить підхід цієї стратегії до Києва та Москви. Вона явно послаблює підтримку Києва, водночас підносячи мету «відновлення відносин» з Росією, що означає, що комерційні можливості будуть для Вашингтона важливішими, ніж захист європейської безпеки.
Центральна роль у цих переговорах таких фігур, як Джаред Кушнер і девелопер Віткофф, а не досвідчених дипломатів, які мають досвід роботи з такими автократами, як Путін, підсилює враження, що справжнім пріоритетом є укладення післявоєнних угод у клептократичній системі.
Як нещодавно зазначив Білл Браудер на X, вивести гроші з Росії набагато складніше, ніж вкласти їх, про що свідчать руїни незліченних західних підприємств.
Будь-які обіцянки майбутньої ділової співпраці з Кремлем майже напевно будуть порушені, проте СНБ розглядає їх як основу для стратегічного переформатування.
Результатом є політика, яка жертвує довгостроковою європейською безпекою заради міражу короткострокового прибутку.
Хоча союзники та експерти з питань зовнішньої політики були шоковані грубістю цього документа, Трамп, тим не менш, у своїх останніх інтерв’ю подвоїв ставку на проросійські наративи.
Приваблива мішень
Трамп повністю повірив у фальшиві російські наративи, і пристосуватися до цієї нової реальності доведеться і друзям, і ворогам.
Сам він не може або не хоче пояснити свою зацікавленість Росією, але очевидно, що Москві вдалося сформувати або посилити його погляди.
Можливо, КДБ й не завербувало Трампа, але ще з 1970-х років його офіцери розглядали його як об’єкт для маніпуляцій.
Владімір Путін – кар’єрний офіцер КДБ, який побудував свою владу на спецслужбах і засвоїв чекістський погляд на світ.
Для професіонала розвідки Трамп не є важким для розуміння чи маніпулювання.
Для Путіна він є привабливою мішенню з масою слабкостей, якими легко скористатися.
Він егоїстичний, жадібний, морально розпущений, не особливо лояльний до своєї країни і не чітко розрізняє добро і зло.
Для компетентних спецслужб було б некомпетентним не помітити його ментальні сліпі зони, його нав’язливу потребу в підтвердженні, його інстинкт брехати і приховувати, його готовність порушувати етичні та правові норми заради особистої вигоди.
Москва, схоже, використала ці вразливі місця, щоб вплинути на Трампа, і, на жаль, зробила це з чималим успіхом.
Ця стаття Джона Сайфера передрукована з Tomorrow’s Affairs. Оригінал можна переглянути тут.