«Ми — вартові на мурах світової свободи». Саме так звучить завершальний абзац промови, яку президент Джон Ф. Кеннеді мав намір виголосити 22 листопада 1963 року.
На жаль, Джон Ф. Кеннеді так і не мав змоги озвучити ці слова в Dallas Trade Mart, оскільки дорогою туди його вбив колишній морпіх, який перейшов на бік Радянського Союзу.
Втім, твердий двопартійний консенсус, відображений в промові, сформувався ще за два десятиліття до Кеннеді й зберігався протягом наступних шести адміністрацій — як демократичних, так і республіканських. Цей консенсус визначав політику Заходу протягом десятиліть. У його межах було зруйновано «імперію зла» поневолених народів, які перебували під залізною п’ятою кремлівської тиранії. Завдяки стримувальній і комерційній потузі Вільного світу, об’єднаного американським лідерством, людство пережило безпрецедентні вісімдесят років матеріального прогресу без світової війни чи економічної депресії.
Однак тепер, із публікацією нової Стратегії національної безпеки, адміністрація Трампа заявила про намір покласти цьому край. Як заявив самопроголошений «міністр війни» Піт Хегсет, пояснюючи нову політику під час виступу в Центрі Рональда Рейгана — що надавало ситуації певної іронії — у грудні: «геть утопічний ідеалізм — на зміну приходить жорсткий реалізм».
Отже, забудьмо про всі ці розмови про «вартових на мурах світової свободи». Світогляд Трампа не визнає існування категорій правильного й неправильного — для нього є лише вигода й невигода. Відповідно до такого морального нігілізму президента Америка більше не намагатиметься робити те, що є правильним. Вона робитиме лише те, що є вигідним. Утім, хай там як, політика Трампа не є ані першим, ані другим.
Зокрема, за новим курсом адміністрація Трампа більше не вважає, що має спільні інтереси з країнами, які підтримують універсальні ідеали людської свободи й гідності. Натомість вона взяла на озброєння концепцію «багатополярного світу», яку давно просуває режим Путіна. У цій логіці — яку поділяють Алєксандр Дугін, Владімір Путін і Дональд Трамп — світ має бути поділений між трьома головними силами, або «полюсами», на сфери впливу: Сполучені Штати отримують Західну півкулю, Росія — Європу, а Китай — Східну та Південну Азію.
Як і слід було очікувати, керівництво Росії з ентузіазмом відреагувало на новий курс адміністрації. «Це відповідає нашому баченню», — заявив речник Кремля Дмітрій Пєсков.
Деякі оптимістично налаштовані оглядачі відмовляються вбачати в новій стратегії Трампа зраду всіх союзників США. Так, кажуть вони, Європу нібито залишають напризволяще, але лише тому, що Сполучені Штати просто «зміщують фокус на Азію».
Втім, таке тлумачення спростовують дії самого Трампа. Зокрема, вже за кілька днів після оприлюднення нового стратегічного документа адміністрація оголосила про зняття американського ембарго на постачання до Китаю передових чипів штучного інтелекту NVIDIA. З огляду на вирішальне значення ШІ для створення нового покоління автономних бойових дронів, які нині докорінно змінюють характер війни, Трамп із таким самим успіхом міг би оголосити про передачу ядерного арсеналу США Пекіну та контроль над американськими супутниковими системами. По суті, Трамп просто викинув у смітник безпеку Південної Кореї, Японії, Тайваню, Австралії й фактично всіх далекосхідних союзників США.
Однак саме на європейському напрямку команда Трампа діяла найагресивніше, фактично зраджуючи альянс Вільного світу на користь осі тираній Китай–Росія–Іран–Північна Корея (CRINK).
«Бліцкриг» Трампа в інтересах CRINK розпочався 20 листопада, коли міністр армії США Ден Дрісколл — давній друг віцепрезидента Джей Ді Венса — прибув до Києва, щоб передати ультиматум. Згідно з ним, Україна мала до Дня подяки погодитися на «мирний план», який передбачав такі умови:
- Крим і Донбас мають бути передані Росії та міжнародно визнані її суверенною територією.
- Контрольована Кремлем Російська православна церква має отримати право на вільну діяльність в Україні.
- Усі санкції проти Росії мають бути скасовані.
- Україна має передати Росії укріплену оборонну лінію на своєму східному фронті.
- На території України не допускається присутність жодних іноземних військ, окрім російських.
- Україна має відмовитися від усіх далекобійних озброєнь.
- Чисельність української армії має бути скорочена вдвічі.
Ці умови були явно авторства Кремля, оскільки сама граматика документа, переданого Дрісколлом, недвозначно свідчила: його спочатку було написано російською мовою, а вже потім — неякісно — перекладено на англійську.
Ба більше, хоча всі пункти путінсько-трампівського плану (або «путрамплану», якщо скористатися традиційною для Кремля манерою абревіатур) були шкідливими для України, останні чотири робили його цілковито неприйнятним, адже позбавляли країну здатності до самозахисту. У разі роззброєння України відповідно до цих умов усі інші пункти втрачали б сенс, оскільки вже ніщо не завадило б Росії окупувати всю територію держави.
У цьому сенсі «путрамплан» зі знищення України точно відтворює метод, за допомогою якого уряди прем’єр-міністра Великої Британії Невілла Чемберлена та президента Франції Едуара Даладьє у 1938 році, співпрацюючи з нацистським диктатором Адольфом Гітлером, поставили Чехословаччину перед самогубним рішенням. Згідно з Мюнхенською угодою, нав’язаною Чехословаччині Чемберленом, Даладьє та Гітлером, мир можна було забезпечити лише за умови, що чехи передадуть Німеччині свою добре укріплену прикордонну область — Судети. Однак після того, як чехи на це погодилися, країна залишилася беззахисною. Уже за п’ять місяців Гітлер вторгся й окупував решту Чехословаччини, проігнорувавши — як і Чемберлен з Даладьє — урочисті гарантії територіальної цілісності, які мали спокусити чехів прийняти Мюнхенську угоду.
«Путрумплан» також тісно перегукується з Мюнхенською угодою з огляду на зраду власних стратегічних інтересів демократичних держав. Поступившись Чехословаччиною, Чемберлен і Даладьє вивели з бойового складу Заходу 35 добре оснащених чеських дивізій, додали потужну чеську оборонну промисловість до військово-промислової бази нацистів і розширили кордон Третього рейху на південь від Польщі, фактично позбавивши цього західного союзника можливості оборонятися.
Коли ж Гітлер, як і слід було очікувати, скористався цими здобутками та вторгся до Польщі, Велика Британія й Франція оголосили війну, але фактично нічого не зробили, дозволивши стерти Польщу з мапи разом із її 50 дивізіями. Тож коли наступної весни Гітлер розвернув свою значно посилену воєнну машину на Захід, щоб знищити Францію, 85 дивізій — тобто майже половина сил, які могли б йому протистояти (разом Британія і Франція мали 94 дивізії), — були знищені ще до початку битви за Францію. Результатом стала катастрофа.
Хибним є твердження, що Росія не становить загрози Заходу лише тому, що їй так важко впоратися з Україною. Україна зупинила російський наступ, залучивши до бойових дій сотні тисяч військових і зазнавши десятків тисяч втрат, заплативши кров’ю ціну, яку Сполучені Штати або будь-який із їхніх західноєвропейських союзників навряд чи були б готові понести. Саме завдяки існуванню української армії, її мужності та витривалості лінії фронту стали статичними, а війна звелася до змагання технологічних можливостей.
Це змагання Захід сьогодні цілком здатен виграти, якби надав Україні переваги у вигляді повітряної потуги, супутникового зв’язку та передових технологічних і наукових ресурсів. За таких умов Україна могла б знищити нафтову промисловість Кремля — крок, який у разі реалізації обвалив би Росію, загнавши її економіку в гіперінфляцію. Ба більше, за умови, що Україна утримує фронт, західні держави могли б розгромити Росію вже зараз, просто використавши контроль над Скагерраком і Босфором, щоб зупиняти й конфісковувати як контрабанду всі танкери, що експортують російську нафту.
Але варто лише прибрати українську армію з цього рівняння — і фактично посилити Росію українськими можливостями масового виробництва дронів, — і все кардинально змінюється.
Але варто лише прибрати українську армію з цього рівняння (і додати потужні можливості України з виробництва дронів до російських) — і все кардинально змінюється.
Без української армії НАТО не матиме жодного ефективного контрходу у разі, якщо Росія вирішить напасти на країни Балтії. Втім, ситуація значно гірша. Достатньо поглянути на мапу. Є лише дві держави, які перекривають Росії шлях у Європу: Польща та Україна. Польща має невелику, але боєздатну армію і без сумніву оборонятиметься у разі російського нападу. Але без України не залишиться жодних серйозних сил, здатних зупинити російську армію на південь від Польщі — на її шляху до Будапешта, Відня й Белграда, а також під час просування в Молдову, Румунію та Болгарію. Чи була б адміністрація Трампа готова відправити до Європи пів мільйона американських солдатів, щоб зупинити такий наступ? Очевидно, ні.
Зрештою, все зводиться до простого. НАТО потрібна армія. Вона є в України. З нею Європу можна захистити з мінімальними витратами. Без неї Європа буде повністю відкритою для вторгнення або домінування Росії, а загальна політика стримування, яка протягом останніх 80 років запобігала новій світовій війні, буде фатально зруйнована.
У цьому сенсі пакт Трампа—Путіна нагадує ще одну історичну угоду — навіть більш сумнозвісну, ніж домовленості в Мюнхені. Йдеться про пакт Гітлера—Сталіна (або Молотова—Ріббентропа) серпня 1939 року, за яким дві конкуруючі тоталітарні держави вирішили тимчасово відкласти свої розбіжності й поділити між собою здобич у Східній Європі.
Попри те що цей пакт безпосередньо привів до світової війни, в якій було знищено понад 25 мільйонів підданих Радянського Союзу, Кремль протягом років прагне відтворити оновлену версію такої домовленості. У цьому «багатополярному світі», за уявленнями Алєксандра Дугіна, Владіміра Путіна та Дональда Трампа, Америці відводиться сфера впливу в Західній півкулі, тоді як Росії та Китаю дозволяється створювати власні імперії, що домінуватимуть над рештою світу.
Щоб така угода стала можливою, Європа має опинитися під контролем Росії. Отже, такий результат — не помилка, а свідома складова політики Трампа щодо України. Це прямо випливає зі самої Стратегії національної безпеки, яка фактично створює умови для приходу до влади антинатовських сил, яких підтримує Кремль.
Хижацьке оточення Трампа в унісон із кремлівською риторикою стверджує, що від такої домовленості Америка нібито багато виграє. Проте це повна нісенітниця. Союз Вільного світу, який поєднує США з Європою та іншими демократіями, справді має значно потужніший економічний потенціал, ніж вісь Китай–Росія. Але якщо Америка відмовиться від своїх союзників, вона залишиться наодинці — і в новому світовому порядку, нав’язаному її супротивниками, її можна економічно зламати.
У таблиці 1 наведено структуру світового ВВП з урахуванням паритету купівельної спроможності в кожній країні.
Таблиця 1. ВВП, скоригований за паритетом купівельної спроможності (ПКС), 2025 рік.
Країна або блок Обсяг (трлн дол. США) Відсотки
США: 30.62 14.73
Інші демократії : 60.55 29.14
Китай: 41.61 20.03
Інші країни осі CRINK: 9.43 4.54
Всі інші: 65.55 31.55
Разом : 207.75 100
Аналізуючи дані таблиці 1, бачимо, що з урахуванням паритету купівельної спроможності Вільний світ — до якого сукупно входять Сполучені Штати та їхні демократичні союзники в Європі, Азії й Австралії — перевищує очолюваний Китаєм блок CRINK за обсягом виробництва на 91 трлн доларів проти 51 трлн, або на 78%.
Однак без своїх союзників Китай разом із партнерами по осі CRINK (Росією, Іраном, Північною Кореєю та їхніми сателітами) міг би суттєво випереджати Сполучені Штати за сукупним економічним потенціалом на 51 трлн доларів проти 30,6 трлн — майже на 67%.
І це ще не найгірший сценарій. Якщо Сполучені Штати відступлять зі світової арени, країни, яких вони залишать без підтримки, можуть опинитися під тиском і приєднатися до очолюваного Китаєм блоку CRINK. У такому разі сукупні економічні ресурси цього об’єднання потенційно перевищили б американські в кілька разів — до шістсот відсотків.
Разом зі своїми союзниками Америка має матеріальні й технологічні ресурси, необхідні для подолання масштабного виклику, з яким вона стикається. Без них — не має.
Крім того, ізольована Америка була б не лише менш чисельною, менш продуктивною й економічно ослабленою порівняно з противниками, здатними диктувати умови світової торгівлі. Вона ще й фактично осліпла б, утративши людську розвідку, яку надають союзники. Якщо ми хочемо заздалегідь розуміти, що можуть готувати проти нас Північна Корея, Росія чи Китай, нам потрібні Південна Корея, Україна й Тайвань на нашому боці.
А щоб своєчасно фіксувати ворожі дії вже на етапі їхнього розгортання, необхідні військові бази, радарні системи та електронні пункти спостереження в багатьох країнах по всьому світу. Відмова від таких союзників була б рівнозначна тому, щоб власноруч вирвати собі очі й вуха.
Сьогодні ми здатні стримувати Росію саме тому, що маємо європейських союзників, чиє географічне положення дозволяє ефективно контролювати Балтійське та Егейське моря — ключові маршрути, якими всі судна з тепловодних портів європейської частини Росії виходять у Світовий океан. Але якщо пожертвувати цими європейськими союзниками, будь-які гарантії зникають.
«Путрамплан» виходить з того, що після того, як США відмовляться від підтримки, а Україна впаде під ударом — або загрозою — російського вторгнення, Європа нібито просто опиниться під домінуванням Кремля.
Такий сценарій справді можливий — і він став би катастрофою для добробуту й безпеки Америки. Саме тому Путін задіяв усі наявні ресурси — від підконтрольних політичних партій і агітаторів до тролів і ботів у соціальних мережах, — щоб підтримувати та поширювати будь-які наративи, які можуть підштовхнути до такого фатального рішення.
Втім, існують і два інші можливі сценарії.
Найімовірніший — Європа укладе угоду з Китаєм. Зрештою, значно краще платити «данину за захист» Пекіну, ніж перетворитися на м’ясо в путінській бійні. У такому разі Кремль залишився б осторонь, а Китай, отримавши Європу як джерело ресурсів і підлеглого партнера, здобув би глобальне домінування.
Інший варіант — менш імовірний, але цілком можливий: шокована зрадою Америки, Європа швидко переозброюється й перетворюється на нову військову наддержаву під проводом Німеччини, яка змагатиметься з іншими трьома «полюсами». Трампістам подобається стверджувати, що саме цього вони й прагнуть. Якщо це справді так, їм варто бути обережними зі своїми бажаннями.
А що ж робитимуть решта держав світу, поки Трамп, Путін і Сі плануватимуть поділ глобальної здобичі? Для тих, хто захоче зберегти суверенітет, фактично залишиться лише один вихід — поспіхом обзаводитися ядерною зброєю. Це різко підвищить ризик ядерної війни.
Таким чином, в обмін на ризик глобальної катастрофи Сполученим Штатам пропонують «сферу впливу» в Західній півкулі. Але що це насправді означає? Трамп говорить про анексію Канади, хоча ще до його президентства відносини США з Канадою були настільки тісними, що ми й так майже функціонували як одна країна. Ми вже маємо військові бази в Ґренландії — за згодою Данії, яка донедавна була нашим надійним союзником. Навіщо перетворювати друга на ворога, відбираючи те, чим він і так дозволяє користуватися безкоштовно?
Що ж до Латинської Америки — чого Трамп очікує отримати там такого, чого США не мають уже зараз? Очевидно, він не прагне зробити Мексику частиною Сполучених Штатів. Так, можна було б повалити неприємні сусідні режими — на кшталт кубинського чи венесуельського. Але, якщо справді є таке бажання, це можна зробити й сьогодні, застосувавши морську блокаду як інструмент тиску.
То що ж насправді отримає Америка, відмовившись від світового лідерства? Трампісти відповідають: ми звільнимося від витрат на роль «світового поліцейського». Нехай зачекають і подивляться, якими стануть ці витрати, коли світовим поліцейським буде Китай. А ще гірше — якою буде ціна життя у світі, де немає жодного поліцейського взагалі.
Я народився 1952 року. Мій батько і всі мої дядьки служили в армії США під час Другої світової війни. Один із дядьків висадився в Нормандії за кілька тижнів після Дня «Д», воював у Франції й загинув у бою під час переправи через Мозель, намагаючись винести з поля бою кулемет свого взводу після німецької засідки.
Ціною величезних жертв мільйони таких самих чоловіків і жінок — у сухопутних військах, флотах, торговельних флотах і рухах опору демократичних країн — перемогли фашизм. Вони створили новий світ: вільний світ, кращий за будь-який, що існував раніше. Саме плодами цього досягнення ми користуємося й досі.
Невже ми справді дозволимо купці корумпованих зрадників просто взяти й змарнувати все це?
Доктор Роберт Зубрін — американський аерокосмічний інженер і автор 12 книжок, зокрема найновішої — «The New World on Mars: What We Can Create on the Red Planet».