Наступне інтерв’ю Алікса Л’Опіталя для “L’Express” з Андреасом Умландом щодо його нещодавнього коментаря “Чи отримають малі держави зброю масового знищення?” в журналі “World Affairs” (т. 188, № 4, 2025). Дещо відредагована версія інтерв’ю була раніше опублікована французькою мовою тут.
L’Express: Ви висловлюєте занепокоєння тим, що міжнародний правовий і політичний порядок, який панував з 1945 року, дедалі більше руйнується.
Андреас Умланд: Так, але це не означає, що міжнародний порядок, який існував раніше, був вільним від воєн, вторгнень чи геноциду. Радше можна стверджувати, що з 1945 року і до недавнього часу світ, як правило, не стикався з неспровокованими експансіоністськими війнами та односторонніми територіальними анексіями, характерними для періоду до 1945 року. Водночас, хоча після 1945 року геноциди мали місце, вони здебільшого відбувалися всередині держав, а не між ними.
Саме цим до недавнього часу відрізнявся так званий міжнародний «ліберальний» або «заснований на правилах» порядок — хоча на практиці він був лише частково ліберальним і лише частково ґрунтувався на правилах. Нині ця ситуація змінюється. Починаючи з 2014 року, політика Росії щодо України порушує два негласні табу: відкриту експансіоністську війну та міждержавний геноцид. Москва більше не обмежується створенням «народних республік», як це робив свого часу Радянський Союз. Росія відкрито анексувала Крим у 2014 році, а також чотири материкові області України у 2022 році. Крім того, дедалі більше істориків, політологів і юристів сходяться на думці, що війна Росії проти України містить ознаки геноциду.
Розпочавши війну проти іншої держави — члена Організації Об’єднаних Націй, України, з метою територіального розширення Росії, Владімір Путін завдав серйозного удару по міжнародному порядку, на якому світ ґрунтувався понад півстоліття. Це має викликати занепокоєння, оскільки наслідки цієї ерозії, ймовірно, проявляться не лише у поведінці великих держав, а й — можливо, ще більшою мірою — у діях малих і середніх країн.
Що ви маєте на увазі?
З огляду на нову реальність, у якій одна з найбільших держав повоєнної епохи офіційно розширює свою територію за рахунок меншої країни, це може суттєво змінити уявлення про глобальний порядок.
По-перше, чимало оглядачів уже звертали увагу на ризик того, що інші великі держави можуть сприйняти поведінку Росії як прецедент і спробувати діяти подібним чином. Зокрема, у Сполучених Штатах за президентства Дональда Трампа лунали заяви про можливу анексію Гренландії та Канади. Венесуела, своєю чергою, задекларувала територіальні претензії щодо Гайани.
Втім, якщо дії Росії можуть слугувати прикладом для інших великих держав, то доля України водночас є застереженням для малих і середніх країн. Вони спостерігають, як Росія веде війну проти України, вчиняє геноцид, застосовує тортури до ув’язнених, депортує дітей і анексує території, тоді як міжнародні заходи зі стримування, протидії та покарання Москви залишаються обмеженими.
Слід визнати, що проти Росії запроваджено санкції, а Україні надаються озброєння та фінансова допомога. Водночас відсутня пряма відповідь, подібна до тієї, що була після анексії Кувейту Іраком у 1990 році, коли кувейтську державу було звільнено й відновлено в 1991 році міжнародною військовою коаліцією. У підсумку слабші у військовому сенсі країни можуть дійти висновку, що більше не здатні покладатися на міжнародне право, солідарність чи міжнародні організації і що їм доведеться значно більше, ніж раніше, самостійно дбати про власну національну безпеку.
Цитата: У найгіршому випадку ми можемо стати свідками епохи безпрецедентного розповсюдження зброї масового знищення.
Що це за собою потягне?
Деякі держави зможуть приєднатися до військових альянсів, які запропонують їм захист, або навіть сформувати нові союзи з окремими більшими країнами. Однак іншим це буде недоступно. Для них альтернативою може стати розгляд можливості набуття зброї масового знищення — ядерної, хімічної та/або біологічної. У таких умовах майже будь-який засіб може здаватися прийнятним для самозахисту.
Принципова відмінність від періоду до 1945 року, тобто до формування порядку, заснованого на правилах, полягає в тому, що тоді зброї масового знищення фактично не існувало. Навіть хімічні озброєння, які вже застосовувалися, не мали тієї руйнівної сили, якої вони набули у другій половині ХХ століття.
Сьогодні ж зброя масового знищення є реальністю. З 2014 року правило односторонньої непорушності кордонів мирних держав — членів ООН, яке мало стримувати агресію проти малих країн, більше не діє повною мірою. Існує ризик, що держави, які відчувають загрозу з боку сильніших сусідів, переглянуть свої пріоритети у сфері національної безпеки. Якщо окремі країни ухвалять рішення вийти з режимів нерозповсюдження ядерної, хімічної та/або біологічної зброї, це може спровокувати ланцюгову реакцію. У найгіршому випадку ми можемо стати свідками епохи безпрецедентного розповсюдження зброї масового знищення.
ДНЯЗ (Договір про нерозповсюдження ядерної зброї), чинний з 1970 року, все ще залишається наріжним каменем ядерного нерозповсюдження у світі. Чи може це стати достатнім стримуючим фактором, щоб запобігти такій ескалації?
Україна підписала Договір про нерозповсюдження ядерної зброї як так звана неядерна держава. Передбачалося, що це захистить її від нападу з боку країни, яка офіційно володіє ядерною зброєю та водночас є постійним членом Ради Безпеки ООН. Для багатьох малих і середніх держав нині це може виглядати так, ніби режим нерозповсюдження створений насамперед для того, щоб дозволяти сильнішим країнам розширювати свою територію за рахунок слабших.
Експансіоністська війна Росії підриває логіку та легітимність ДНЯЗ. У результаті малі держави можуть утратити довіру до режиму нерозповсюдження, оскільки не хочуть повторити «помилку» України — тобто наївно покладатися на обіцянки міжнародного порядку, правил, права, інституцій і солідарності, які мали бути основою світу після 1945 року.
Чи є ознаки того, що такий процес ядерного розповсюдження вже відбувається?
Наскільки відомо на цей момент, жодних конкретних кроків у цьому напрямку наразі не зроблено. Водночас цілком імовірно, що експерти, дипломати та навіть політики з потенційно вразливих країн уже замислюються над тим, як стримувати можливих ревізіоністських сусідів, які беруть приклад з дій Росії.
Ключове питання для них сьогодні може звучати так: що зрештою станеться з Україною в найближчому майбутньому? Чи буде відновлено її територіальну цілісність? Як поводитимуться міжнародні партнери та організації у відносинах з Україною і Росією? Якщо Київ вийде з війни, звільнивши нині окуповані території, а Росія водночас зазнає санкцій і судового переслідування, міжнародний порядок після 1945 року ще може бути збережений. Якщо ж цього не станеться, світові конвенції про нерозповсюдження ядерної, хімічної та біологічної зброї ризикують втратити свою привабливість і стримувальну силу.
Малі та середні країни, про які ви згадуєте, все одно потребуватимуть засобів для отримання зброї масового знищення.
Північна Корея та Пакистан, які вже володіють ядерною зброєю, мають нижчий рівень доходів на душу населення, ніж Україна, а ВВП Північної Кореї є меншим за український. Утім, це не завадило їм створити ядерні арсенали — щоправда, за іноземної допомоги, переважно з боку Росії та Китаю.
Факт залишається фактом: якщо відносно бідні держави, такі як Північна Корея чи Пакистан, змогли здобути ядерну зброю, то цілком імовірно, що й інші країни, більшість з яких є економічно сильнішими, також здатні досягти цього у разі відповідного політичного рішення. Навіть якщо держава не має змоги створити або отримати ядерні боєголовки, вона все одно може розглядати можливість придбання чи розробки хімічної або біологічної зброї як засобу стримування великих держав — попри те, що її військове застосування є значно складнішим, ніж вибух ядерного снаряду.
Невже не існує військового союзу, здатного адекватно захистити ці малі країни до того, як вони замисляться над придбанням зброї масового знищення?
Станом на сьогодні, на мою думку, існує лише один міжнародний альянс, здатний надійно захищати своїх членів, — НАТО. Водночас проблема полягає в тому, що приєднання до цього та інших потужних військових союзів є складним і тривалим процесом. Україна і Грузія, які протягом багатьох років прагнуть вступу до НАТО та ще у 2008 році отримали перспективу членства, добре це усвідомлюють. За останні 17 років вони не досягли відчутного прогресу на цьому шляху, натомість зазнавши втрати територіальної цілісності внаслідок дій Росії.
Що стосується інших військових альянсів, то вступ до них також не є простим. До того ж рівень захисту, який вони здатні забезпечити, істотно поступається гарантіям, що їх надає НАТО. У підсумку для багатьох держав так зване «зовнішнє балансування» може виявитися незадовільним або недостатньо надійним варіантом безпеки.
Чи слід очікувати, що більшість країн, які намагатимуться отримати ядерну зброю, будуть розташовані навколо України?
Ні, не обов’язково саме країни, географічно близькі до України, мають викликати найбільше занепокоєння. Багато з них — зокрема Угорщина, Словаччина, Румунія та Польща — є членами НАТО і Європейського Союзу. Завдяки цьому вони значно глибше інтегровані в міжнародну систему безпеки, ніж більшість держав світу. Попри спільний кордон з Україною, з погляду безпекових гарантій вони фактично перебувають у зовсім іншій реальності.
Туреччина також є членом НАТО. Вірменія досі формально залишається союзником Росії, а Грузія нині зазнає впливу Москви. Азербайджан має договір про взаємодопомогу з Туреччиною. Отже, проблема, ймовірно, стосується не стільки країн, розташованих поруч з Україною, скільки держав на інших континентах — від Азії до Африки та Латинської Америки.
Чи не могли б США і Китай втрутитися, щоб запобігти такому розповсюдженню?
Запобігти глобальному розповсюдженню зброї масового знищення можна лише через відновлення довіри до базового міжнародного порядку — непорушності кордонів, неприйнятності міждержавного геноциду та поваги до територіальної цілісності держав. Якщо такі потуги, як США чи Китай, дізнаються, що певна країна намагається створити або отримати ядерну, хімічну чи біологічну зброю, з їхнього боку справді можлива реакція — від економічних санкцій до військового втручання з метою запобігання цьому.
Проблема, однак, полягає в тому, що менша держава може відмовитися здаватись і все ж спробувати — можливо, таємно — здобути зброю масового знищення, якщо дійде висновку, що це єдиний доступний для неї спосіб уникнути долі України.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.