Як народжуються скульптура в місті? Все починається з питання: навіщо вона нам сьогодні. Київ обирає іншу мову — коли монумент не віддаляє, а відкриває людину в міському просторі.
DOVGIY FAMILY OFFICE реалізує проект Sophia Park Residens, який передбачає ревіталізацію будівель у самому серці Києва. Тут створять вічнозелений сад і встановлять скульптуру, присвячену одному з найвпливовіших українських графіків — Георгію Нарбуту. Простір планують перетворити на «Сад Нарбута» і подарувати місту.
Kyiv Post ексклюзивно поспілкувався з автором скульптурної композиції, яка стане перлиною саду, з скульптором Назаром Біликом.
Білик відомий киянам за «Дощем» на Пейзажній алеї.
У своїх проєктах він досліджує зв’язок людини з природою та міським середовищем, працює з контрформою і візуалізацією простору навколо об’єкта.
Його твори експонувалися в Україні, є в колекціях Франції, Німеччини, США, Швейцарії, Італії, Бельгії, Китаю та Австрії. Сам митець став лауреатом низки міжнародних мистецьких конкурсів і фестивалів.
Kyiv Post (КР): У публічному просторі скульптори часто працюють за «каноном»: урочисто, високо, «щоб усім сподобалось». Як Ви це обходите?
Назар Білик (НБ): У таких проєктах одразу з’являється набір очікувань: «щоб було урочисто», «щоб усім сподобалося», «щоб відповідало офіційному образу». Є ризик перетворитися на майстра, який просто виконує волю замовника. Особисто я - ніколи не беру роботи на замовлення. Це вийняток. Скульптори — це люди, які працюють з історією. Тому моя відповідь така: менше «щоб усім сподобалось», більше чесного діалогу з містом і людиною. У цьому випадку важливу річ зробив Dovgiy Family Office: мені дали свободу думати, шукати рішення. Це дозволило зберегти мій метод і чесність.
KP: Де для вас межа компромісу між замовленням і авторським поглядом?
Компроміси можливі в деталях, але не в суті
НБ: Але це величезний тиск, насправді, захищати суть. Для мене як для скульптора в третьому поколінні важливо зберігати і викристалізовувати свій підхід і створювати цей діалог між образом, над яким працюєш, і своїм стилістичним баченням. І в такому випадку це цінно і для історії мистецтва, і розвиває мій власний творчий метод.
KP: Чому ваш новий вибір, новий герой вашої роботи — Георгій Нарбут?
НБ: Він — художник, який сформував український візуальний стиль часів епохи становлення української державності. Він живився з народного мистецтва, не копіював, а перекладав його мовою свого часу . Тому його роботи ми впізнаємо як «свої». Уявіть, як це відповідально – працювати з митцем такого рівня! Це цікаво. Я рік вивчав творчість Нарбута — тексти, зображення. В таких творчих сумнівах провів цей час...
KP: Це була ініціатива замовника чи ваша?
НБ: Dovgiy Family Office запросив мене й надав свободу у виборі підходу. Рішення, яким буде пам’ятний знак на честь Нарбута, — мій усвідомлений вибір.
KP: Чому саме Рейтарська?
НБ: Ця вулиця маркована культурою. Тут поруч жив і працював Нарбут, тут була його майстерня, він допомагав студентам, які працювали поруч з ним, коли була закрита Академія мистецтв. Сьогодні Рейтарська — це жива культурна вулиця: галереї, майстерні.
Ми засвідчуємо історію кварталу на Рейтерській
Цей простір уже зберігає в собі пам’ять про Нарбута. Завданням було зробити цю присутність відчутною — і для тих, хто добре знає його творчість, і для тих, хто випадково опиниться тут.
KP: Проєкт простору на честь митця, який презентував Dovgiy Family Office, називається «Сад Нарбута». Це теж частина вашої ідеї?
НБ: Так, скульптурний знак не може існувати в просторі сам по собі: для нього важливо створити осмислений простір. У щільному центрі міста «сад» — це запрошення до спокою і зосередження. Сама назва з’явилася рано і тримала перший імпульс: тут має бути простір, де хочеться побути і подумати. Потім команда доповнила цей сенс: традиційний київський будинок називається «садиба» — тобто маєток із садом.
KP: Ви сказали, що майже рік працювали над пам’ятником. Звідки ці творчі муки?
НБ: Я хотів поєднати те, що практично не поєднується: самого Нарбута і мій творчий метод. Зробити його сучасним і водночас говорити у 2025 році про людину, якої сто років вже немає. Чесно кажучи, я спітнів, поки шукав це рішення. Довгий час у мене було два варіанти — пряма цитата з творчого спадку Нарбута — стилізована квітка… І силует. Зрештою я відмовився від прямих посилань на його творчість — вони звужують його до «набору прийомів». Хотілося говорити про особистість Нарбута, допомогти йому втілити самого себе. Я захопився його силуетним малюнком — де він разом із сім’єю, як митець бачив себе. І так народився памʼятник, який ми і презентували громаді.
KP: На зображеннях видно, що ви не використовуєте постамент. Дехто скаже — це «європейське» рішення.
НБ: Навпаки. Часто в європейській практиці монумент стоїть «над» людьми завдяки постаменту. А я хотів відкрити постать художника. Я думаю, в цьому також є відсилка до суті української ідентичності: не дивитися на великих знизу вгору, а творити спільний, рівноправний простір спілкування — рівність поміж рівних, нову міську реальність.
KP: Чому ви «зробили» Нарбута з порожнечі? У його фігуру можна навіть просунути руку.НБ: І я наполегливо прошу це робити! Обов’язково! Взаємодіяти з ним, творити його в своїй уяві! Це мій улюблений метод. Плюс, придивіться до зображення: фронтально видно цілісний силует, зроби крок убік — і він розсипається на «сторінки», як торець книги. Це не випадковість: Нарбут створював українську книжкову графіку, тому «ефект книги» — місток до його справи. Ти рухаєшся — і «домальовуєш» образ сам. Це наче ваша власна співтворчість зі мною і Нарбутом.
KP: Перед початком інтерв’ю ви називали Сад Нарбута «метасадом». Що це таке простими словами?
НБ: Це нова філософія взаємодії. Де є сад плюс скульптура плюс ви плюс країна. Це не фон, а спільний простір пам’яті. Поки людей немає в саду і біля скульптури — «Нарбута нема»; коли ми приходимо, рухаємось, взаємодіємо — «він є». Образ живе завдяки присутності спільноти. І це принципово. І це і є – метасад. Dovgiy Family Office підтримав саме такий підхід: простір співтворення «на рівних», який за меморандумом із громадою буде подаровано місту.
KP: Яка роль громади?
НБ: Вирішальна. Без її уваги й руху образ не з’являється. Це пам’ятник Нарбуту — і нашим спільним зусиллям. Ось зараз простір незалежної України дозрів до того, щоб постать Нарбута була виявлена ним. Наші всі зусилля — це і є цей простір навколо, і він народжує Нарбута. Він його проявляє, . дає життя. Наша зрілість, наша здатність усвідомити потребу в його присутності і народжує нам його. Ми його всі разом і створюємо. А ми і є цей простір. Простір саду, простір Києва, простір нашої спільноти. В цьому вся філософія.
KP: А що з цієї історії переживе роки?
НБ: Звичка міста бачити своїх людей. Ми живемо в незалежній Україні, яка дозріла, щоб не просто пам’ятати про свій культурний спадок, але й почати його бачити, повертати в суспільний простір. У випадку з Нарбутом — наші спільні дії створюють той простір довкола, що його народжує і проявляє.
Форма вистоїть, маршрути, можливо, зміняться, але головне — ми разом творимо Київ.
Це, до речі, й присвята зусиллям жителів Києва, його громаді, бізнесу. Адже шана Нарбуту зрозуміла. Але присвята спільноті — неочевидна. Втім вона присутня.