Нещодавні опитування показали, що українці виступають проти мирного плану, який передбачає передачу ворогові українських територій. Зокрема, 75% громадян не готові поступитися Донбасом заради примарного «миру».
Ненабагато менше – 63% українців – твердять, що готові терпіти складнощі війни стільки, скільки буде потрібно. Це в умовах постійних ракетних і дронових ударів, багатогодинних відключень світла та регулярних звісток про загибель чи поранення близьких чи друзів на фронті.
Водночас українці, судячи з опитувань, усвідомлюють, що випробування можуть тривати довго: лише 9% очікують швидкого завершення війни.
У чому секрет такої витривалості й готовності зносити складнощі війни попри все? Де українці вже четвертий рік поспіль знаходять сили для спротиву, незважаючи на втрати та глибоку втому?
Про це ми говоримо з Лідією Смолою — докторкою політичних наук, історикинею, політологинею та психологинею, професоркою КПІ, сертифікованою тренеркою. Вона є авторкою двох книжок про пропаганду та психологію впливу і брала участь у розробці Доктрини інформаційної безпеки.
- Розкажіть, в чому особливість української витривалості? Чому українське суспільство не втомлюється незважаючи на роки виснажливої війни?
Перш за все, важливо вказати на унікальність обставин українського спротиву та витримки. Ми тримаємося в час дуже жорстокої екзистенційної війни — коли ворог прямо показує, що його мета — знищення України цілком. Усім очевидно, що у Львові ніхто не сховається. Путіну потрібен не просто Донбас, а вся Україна, і жорстокості росіян у Бучі, під Києвом, доводять це. Є солідарне розуміння, що з росіянами неможливо домовитися. Крім того, важливі й зовнішні обставини. Той факт, що ми зберігаємо витримку в умовах дезінтеграції та розмивання традиційної системи міжнародної безпеки, коли головний полісмен світу — Сполучені Штати — добровільно зрікається своєї місії, показує унікальність нашого опору.
- В чому секрет?
Секрет української витримки та сили стоїть на трьох стовпах. Перший — це цінності. Для українців свобода, гідність, сім’я, земля, освіта є ключовими. Це дуже добре видно з інших соціологічних досліджень за останні 20 років. Досвід попередніх війн, Голодомору та інших трагедій сформував патерн — ніколи не втрачати віру й надію. Незалежність — це вже частина нашої життєвої філософії. А земля має сакральне значення для українців, навіть для тих, які нею не володіють і на землі не працюють. Саме тому свою землю ми не віддамо. Другий стовп — це соціальна солідарність.
- Ви маєте на увазі горизонтальні зв’язки…
Саме так. В українців горизонтальні зв’язки, піклування про сусідів, друзів, інтереси громади завжди були важливою цінністю. У Росії навпаки — атомізоване слабке суспільство і сильна вертикаль влади. У складних ситуаціях (аваріях, бездіяльності місцевої влади тощо) росіяни знімають ролики з «чолобитними» проханнями до Путіна, а українці, критикуючи владу, самі шукають вихід зі скрутної ситуації. Навіть нинішня російсько-українська війна — це війна, яку Росія веде як репресивна вертикальна державна машина проти народної площі, проти Майдану. Те, що українці унікальні у своїй міцній горизонтальній солідарності, засвідчують не лише два Майдани, а й неймовірні приклади взаємодопомоги під час блекаутів. Українське волонтерство, яке дійшло до мільярдних зборів і виробництва дронів у промислових масштабах, — це також показник.
- Яке місце влади в цій системі?
Влада тоді має підтримку, поки не втрачає зв’язок із цією потужною горизонтальною площиною. Мені, на жаль, здається, що останнім часом влада почала втрачати цей зв’язок. Влада на виборах завжди «загравала» та «спокушала» українського виборця, використовувала кордоцентризм українців. Опісля, коли «загравалася», отримувала свій Майдан як нагадування про права і свободи українців. І цей приклад найбільше лякав російську владу. Нинішня українська влада, яка думала, що в умовах виснажливої війни матиме абсолютну владу, теж зіткнулася хай із маленьким, картонним, але теж Майданом. І навіть цей невеликий суспільний протест її сильно злякав… Сприйняття нинішньої влади змінилося. Однак вона не хоче це визнати.
- Що останнє?
Нарешті, третя складова — це ментальна гнучкість. Українці унікальні в алгоритмі пошуку виходів з будь-яких ситуацій. Там, де інші бачать проблему, українці бачать можливості. Історичні приклади є. Ми тут дещо схожі на британців 1940 року — коли агресор завоював усю Європу, ти один на один з ворогом, який бомбардуваннями знищує твої міста, а за твоєю спиною Сполучені Штати нічого не роблять, бо не хочуть втручатися у війну. Але британці витримали цей удар — бо мали не просто резистентність, а й адаптивність, і змогли адаптуватися до складнощів у, здавалося б, безнадійній ситуації.
- Що чекає українців після війни? І росіян також?
У нас багато буде проблем і після війни. Зараз ті, хто каже, що Росія зможе воювати вічно і що її ресурси нескінченні, ллють воду на млин російської пропаганди. Бо це не так. За того економічного становища, яке зараз у Росії, і тих соціальних процесів, які там відбуваються, вони не зможуть воювати довго. Дезінтеграція Росії є неминучою. Я аналізую внутрішні процеси в Росії і бачу, що їхні експерти про це вже говорять. В умовах економічної кризи умовний Іркутськ чи Казань ставитимуть питання: нащо нам Москва? Після війни, коли Росія зануриться в черговий хаос чергової громадянської війни та дезінтеграції, нам теж буде нелегко — у нас спливе багато того, що широкому загалу нині невідомо: і про підготовку до війни перед повномасштабним вторгненням, і про інше… Буде багато питань у всіх до всіх, але ми це подолаємо.