З 1991 року – а в деяких аспектах вже більше десятиліття – політика історичної пам’яті України послідовно наголошує на козацьких і партизанських традиціях, багатовіковій історії та кривді, заподіяній Україні Росією, незалежно від того, чи то була царська імперія, чи Радянський Союз. Однак це лише частина історії. Українська історія та традиції також містять елементи, які варто підкреслити і які підтверджують незмінну європейську приналежність цієї країни.
22 листопада 2019 року на центральній площі столиці Литви Вільнюса, що знаходиться поруч із собором, поруч із литовським прапором – найпомітнішим – майоріли прапори Польщі та незалежної Білорусі. Серед них були символи Першої Польсько-Литовської Республіки: на одному щиті литовська Пагоня, польський Білий орел та український/русинський Архангел Гавриїл.
Це був урочистий похорон бійців Січневого повстання, які в 1863–1864 роках кинули виклик російським окупантам. У 2019 році на церемонії були присутні президенти Польщі та Литви, а також представники України, Латвії та Білорусі – сьогодні це здається майже неможливим з політичної точки зору, особливо якщо говорити про Мінськ.
Тодішній президент Польщі Анджей Дуда зазначив на церемонії, що ці п’ять націй, представлених у Вільнюсі, стояли там як нащадки Речі Посполитої, яка на момент початку повстання формально вже не існувала. Повстанці воювали під прапорами Польщі, Литви та України-Руси і сьогодні вважаються героями в декількох регіональних державах.
Відновлення спадщини Речі Посполитої
Період Речі Посполитої в українській історії лише нещодавно почали відкривати заново як елемент національної спадщини – як у музеях, так і в історичній літературі. Десятиліттями домінувала критика: тяжке становище селян, ігнорування вимог козаків, маргіналізація русинських еліт. Але така точка зору відображає лише один бік історії.
Польсько-Литовська Республіка також складалася з руської, тобто сьогоднішньої української, культури та знаті. Трагічна доля селян була спільною для всіх етнічних груп. Та держава навряд чи була зразком соціальної справедливості, проте вона представляла унікальний європейський острів релігійної толерантності, мовного плюралізму в суспільному житті та – як на той час – широких громадянських свобод. Ця спадщина, як у її позитивних, так і в негативних аспектах, є також українською.
Дім для багатьох народів
Вершиною цієї багатонаціональної державності була Люблінська унія, укладена 1 липня 1569 року між станами Польської корони та Великого князівства Литовського. Всупереч російським і радянським наративам, унія, яка створила Польсько-Литовську Республіку, не була просто феодальною анексією земель.
Політично вона нагадувала прототип європейської інтеграції: спільну політичну структуру, в якій короля обирали і в якій релігійна толерантність відрізняла державу від ранньомодерної Європи, яку роздирали конфесійні війни. Правда, католицька і латинська культура домінували, але навіть короля можна було вважати етнічним русином — найвідомішим із них був Міхал Корибут Вишневецький.
Міцкевич, романтизм і Україна
Ідентичність у Речі Посполитій була радше політичною, ніж етнічною. Адам Міцкевич – великий поет-романтик – є частиною як польської, так і литовської та білоруської літературних традицій. Хоча він не був українцем ані за етнічною, ані за релігійною приналежністю, він провів чимало часу в Криму та Одесі. В Україні є пам’ятники на його честь. Його творчість містить потужні антиімперські та антицарські мотиви, а також повагу до українських і козацьких традицій.
Не менш важливою є так звана українська школа польського романтизму – група поетів XIX століття, які народилися на Правобережній Україні після поділу. Серед них – Антоній Мальчевський, Северин Гощинський та Йозеф Богдан Залеський. Сучасна Україна, як і колишня Річ Посполита, є багатоетнічною державою. Навіть їдиш, яким зараз майже не розмовляють, має правовий захист.
Розпад і втрачені можливості
Хоча романтики писали після зникнення Речі Посполитої з карти світу в 1795 році, дух держави вижив. Однією з причин її розпаду іноді вважають невизнання руської нації як рівноправної політичної одиниці. Гадяцький союз 1658 року, який передбачав створення Співдружності трьох народів, прийшов занадто пізно.
Сусідні держави на чолі з царською Росією вирішили розділити країну саме в той момент, коли з’явилися реформаторські рухи. Росія терпіла Польщу лише тоді, коли та була ослабленою та економічно й інституційно відсталою. З ХІХ століття, з ростом націоналізму та все більшим привласненням поляками спадщини Речі Посполитої, пам’ять про ту епоху стала спрощеною. Проте той період слід розуміти як спільну спадщину, а не розглядати виключно крізь призму соціальної несправедливості.
Петлюра і Пілсудський: шлюб за розрахунком
Історичні відносини між Україною і Польщею – як у Першій, так і в Другій Республіці – затьмарені Волинською трагедією, яка сьогодні має політичний і соціальний вимір. Однак на початку ХХ століття є також приклади співпраці, найвідомішим з яких є союз, спрямований проти більшовицької Росії.
9 грудня 1919 року польський державний діяч Юзеф Пілсудський і український соціалістичний політик Симон Петлюра зустрілися у Варшавському палаці Бельведер. Зустріч, яка мала тривати дві години, тривала всю ніч. Результатом стала угода, яка визнавала Українську Народну Республіку і підтримувала її державні амбіції.
Угода Петлюри-Пілсудського була, певною мірою, шлюбом за розрахунком. Однак, незважаючи на пізніші звинувачення у зраді, вона залишається прикладом прагматичної співпраці. Обидва лідери розуміли, що співпраця краща за конфлікт – адже Польща і Україна завжди будуть сусідами.
Пам’ятники українським і польським командирам, які захищали Замость від більшовиків у 1920 році, — таким, як генерал Марко Безручко — могли би допомогти збалансувати історичні наративи і подолати кровопролиття Другої світової війни. Ця історія також ілюструє безперервність російської загрози протягом століть.
Деколонізація пам’яті, європеїзація ідентичності
Україна має рацію, «дерусифікуючи» та деколонізуючи публічний простір і колективну пам’ять, вивільняючи окремий український наратив – від народної культури до кіно та «Розстріляного відродження». Але є й інші історичні розділи, які варто повернути до публічного дискурсу. Вони можуть допомогти політично закріпити Україну в Європі та нагадати західним партнерам, що вона вже давно є частиною європейського політичного та культурного простору, а не просто радянською республікою чи царською периферією.
На жаль, чим далі на захід, тим більше затуманюється це сприйняття, що сьогодні, в умовах дебатів про майбутнє членство України в ЄС, має значення не тільки з історичної, а й з геополітичної точки зору.
Погляди автора статті не обов’язково відображають позицію Kyiv Post.