Широковідомим є подвиг сапера інженерно-саперного відділення 137 окремого батальйону полку морської піхоти Віталія Скакуна. 24 лютого 2022 року він загинув, підриваючи автомобільний міст Генічеськ — Арбатська Стрілка, що дещо стримало просування ворога на півдні України. Відповідно, 26 лютого 2022 року він отримав звання Героя України та орден «Золота Зірка».
У Празі на його честь назвали міст, в Україні випустили поштову марку, назвали вулиці в Києві, Мукачеві та Бережанах, звідки Віталій родом. Також у Бережанах і польському місті Лешно, де Віталій Скакун певний час працював зварювальником, йому надали звання почесного громадянина.
Натомість на відновленому Гостомельському мості чомусь немає жодної згадки про те, що його підірвали, і про тих, хто при цьому загинув, щоб захистити столицю від російських окупантів.
Двоє саперів — 22-річний командир інженерно-саперного взводу 70 окремого полку Командування Сил підтримки Збройних сил України, старший лейтенант Захар Квасний (13.08.1999–25.02.2022), та 37-річний молодший сержант Роман Шиманський (12.06.1984–25.02.2022), які загинули після виконання цього завдання, отримали лише ордени «За заслуги» ІІІ ступеня посмертно, і про їхній подвиг майже ніхто не знає… На Kyiv Post спробуємо виправити цю несправедливість. Напередодні Нового року варто зайвий раз нагадати всім, завдяки кому столиця України має можливість святкувати.
Підрив Гостомельського мосту - чому це було потрібно
Коли 24 лютого 2022 року генерал-лейтенант Анатолій Баргилевич приїхав увечері на північний захід від столиці, щоб оцінити ситуацію, він зрозумів, що має зовсім невелику кількість особового складу, щоб стримати противника. Лише підрив моста міг зупинити ворожі колони, які масово сунули на столицю.
В одному з інтерв’ю він зауважив: «Прохід противника через міст означав би, що вони заходили в лісову зону перед Києвом і практично ставили б під питання оборону Києва загалом, порушували цілісність оборони». Анатолій Баргилевич подзвонив командувачу сухопутних військ оборони Києва Олександру Сирському, схарактеризував ситуацію та попросив вибухівку для підриву моста. На цю операцію виділили вантажівку з вибухівкою.
Колону військової техніки окупантів, що йшла на Київ, 25 лютого вранці зупиняли на Гостомельському мості військові з інженерно-саперного взводу 70-го окремого полку Командування Сил підтримки Збройних сил України.
Про подробиці цієї військової операції розповідає тодішній командир відділення Олександр Дубчак:
«Був наказ висунутися до Гостомельського моста і знищити його, щоб унеможливити просування ворога далі в бік Києва. Вони вже перебували в районі Гостомельського аеропорту. Це завдання ми й виконали. Звідти ще кілька наших колон вийшло. Тобто з боку Гостомеля вже наших не залишалося — там був ворог. Знищили міст, знищили ворожу колону, що вже рухалася ним на Київ, але далі цих рубежів вони просунутися не могли…
І тут найбільша заслуга хлопців, які загинули. Це був командир, молодий лейтенант Захар Квасний. Навіть року не пройшло, як він випустився з Академії. На ньому була вся відповідальність за цю операцію. Це треба організувати — скільки, чого, куди закласти, провести мережу і зробити все безпомилково. Тому що другого шансу в нас не було б щось переробити. Міст мав бути знищений за один раз. Він зміг це все організувати. Це було перше його бойове завдання. Найсерйозніше бойове завдання. Тобто якби ми його не виконали, то вони б прорвалися в Київ.
Він усе організував, людей евакуював у безпечне місце. Герой — що тут можна сказати. Роман Шиманський до того мав великий бойовий досвід із часів АТО і безліч виконаних бойових завдань. На ньому тоді було завдання натиснути кнопку, щоб відбувся підрив моста. Тобто найвідповідальніший момент доручили йому. Він — та людина, яка через багато що пройшла. Герой.
Будемо пам’ятати про хлопців. Чому так вийшло, що саме вони двоє загинули? Так взагалі не мало бути, але коли вже все готове до підриву, то залишається двоє: командир і з ним одна людина. Відповідно, залишився командир Захар і залишився Роман — як один із найдосвідченіших саперів. І це було добровільно. Захар запитав: “Хто залишається?” Роман: “Я залишаюся!” Там питань узагалі не було.
І вони загинули, але міст підірвали. Колону розділили надвоє, і росіян було знищено. При відході, а хлопці відходили з боєм, вони й загинули».
Створені у 2023 році петиції про присвоєння їм звань Героїв України набрали понад 25 тисяч голосів. В електронній петиції щодо Захара Квасного вказано:
«25 лютого 2022 року група під керівництвом старшого лейтенанта Квасного Захара Андрійовича була відправлена на околиці міста Києва для виконання бойового завдання — знешкодити міст у районі н. п. Горенка, щоб перерізати шлях, яким противник планував увійти безпосередньо в місто Київ. Старший лейтенант Квасний Захар взяв на себе відповідальність та пішов на особисту жертовність, виконав поставлене бойове завдання, підірвавши міст ціною власного життя.
Під час підриву мосту зав’язався важкий бій із військами загарбників, на встановлене місце збору старший лейтенант Квасний не повернувся. Після затяжного бою війська РФ були змушені відступити з великими втратами, так і не увійшовши в місто Київ. Зв’язок із Захаром було втрачено 25 лютого 2022 року. До сьогоднішнього дня достеменно невідомо його місце перебування після виконання завдання».
На вебсайті Офіційного інтернет-представництва Президента України в листопаді 2023 року зазначено причини відмови в наданні звань Героя України обом саперам:
«За результатами комплексного розгляду … експертною групою відповідних матеріалів установлено, що на підставі подання Головнокомандувача Збройних Сил України заслуги у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України відзначено державною нагородою України — орденом “За мужність” ІІІ ступеня, яким … нагороджено Указом Президента України (посмертно)».
Мама Захара Квасного Жанна Гожа під час заходу пам’яті в Музеї війни 7 листопада 2025 року «Рани бучанської землі» розповіла:
«Як кожна мама, я мріяла, щоб діти були живі, щоб працювали, мали свої сім’ї. Але в моїх мріях не було війни… Дуже страшно, коли зараз мами живуть із надією, що є їхній син, що він у полоні. Вірите, мені десь також здається, що мій десь також є… Я не можу змиритися з цією втратою ніколи! (…)
Ми були на тому мості. Це вже другий раз. Слава Богу, відбудований. Навіть немає натяку на те, що він був підірваний… Ми поставили квіти, і чоловік іде та каже: “Що сталося, що ви квіти ставите?” Він не знає, що сталося. Буквально пройшло скільки?!»
Своєю чергою мама Романа Шиманського Людмила Гуменюк наголосила:
«Ми писали петицію. Ми вже написали давно. У Роми залишилися дружина, двоє синів. І ми хочемо, щоб їхній тато був Героєм України. Вони дійсно заслужили це звання!»
Герої не вмирають! Слова цієї відомої пісні вже давно стали окремим гаслом. Ми, журналісти Kyiv Post дуже хочемо, щоб пам’ять про всіх, хто віддав життя на нашу свободу, жила. І воїни, які віддали своє життя у перші дні широкомасштабної агресії, поза всяким сумнівом, заслужили на те, щоб українці про них не забували.