28 листопада міжнародні інформаційні агентства оприлюднили новину: напередодні, 27 листопада, у Росії під час запуску космічного корабля із серії апаратів «Союз» сталася аварія.
Звісно, це далебі не перша з численних історій інцидентів – як радянських, а потім російських, так і американців, давніх суперників росіян в освоєнні космосу.
Однак подія на Байконурі цікава деякими подробицями, насамперед тим, що про аварію стало відомо з трансляції, яку вело російське державне агентство Роскосмос.
У кадр раптом потрапили металеві уламки, у яких медійники без особливих зусиль упізнали частини стартової кабіни, яку інженери використовують для підготовки ракети до старту.
Роскосмос був змушений визнати факт аварії, але водночас запевнив, що буцім усе швидко полагодять і подальша робота незабаром відновиться. Однак закордонні експерти небезпідставно поставилися скептично до реалістичності цих заяв. На їхню думку, ремонт займе роки.
Поза сумнівами, трансляція мала засвідчити чергові успіхи Росії у підкоренні космічних горизонтів, але не так сталося, як гадалося.
Несподівано ця історія постала доволі своєрідним «P.S.» (постскриптумом) до книжки Леоніда Володимирова «Радянський космічний блеф», виданої (звісно, за кордоном) у 1973 році.
Ім’я нашого земляка Леоніда Владимирова, на жаль, забуте, а можливо, не надто відоме загалу в Україні.
Леонід Володимирович Владимиров (справжнє прізвище Фінкельштейн, псевдонім Л. Донато, 1924-2015), народився у селі Дахнівка, нині одному з районів міста Черкаси.
Насичене подіями життя та творчий доробок Леоніда Владимирова стисло можна описати так: політв’язень радянського режиму, утікач із СРСР, як тоді казали, «неповерненець». У 1966 році під час закордонного відрядження вирішив не повертатися та отримав політичний притулок у Великій Британії. Письменник, журналіст, перекладач (зокрема, переклав російською знамениту книгу Роберта Конквеста «Великий терор»), був співробітником радіо «Свобода» та Російської служби ВВС, радіоведучим, автор кількох книжок і низки публікацій у британській пресі.
Також Леонід Владимиров був близьким другом іншого нашого земляка, киянина Анатолія Кузнецова, автора роману «Бабин Яр», який залишився у Лондоні у 1969-му, за три роки після втечі Владимирова.
У преамбулі до «Великого космічного блефу» автор звертається до читачів:
«Все, що написано в цій книзі (за незначними винятками, які будуть обумовлені в тексті), було мені відомо до 21 червня 1966 року — до дня, коли я покинув Радянський Союз із наміром просити політичного притулку в Англії. Зокрема, на той час — власне, навіть ще раніше — я твердо знав, що СРСР потай відмовився від «місячних перегонів» зі Сполученими Штатами, та що американські астронавти, а не радянські космонавти, першими висадяться на Місяці. Це та багато іншого було добре відомо не тільки мені, а й безлічі моїх колег — московських наукових журналістів, не кажучи вже про вчених та інших фахівців, пов’язаних із космічними польотами».
Перші ж рядки книжки підважують імідж Радянського Союзу як великої космічної держави, а далі йдеться про технічне відставання від США. Тоді як більшість вірила, що СРСР бере гору в космічних змаганнях, і в цьому були твердо переконані не лише радянські громадяни, а й багато хто на Заході. Тому письменнику довго не вдавалося знайти видавця.
Бо ж СРСР першим запустив супутник, першим відправив у космос людину, першим здійснив груповий космічний політ і першим вивів космонавта за межі корабля, та й апарат на Місяць, «Луноход» (російською) теж відправив першим.
На славу досягнень радянської космонавтики писали книжки, складали пісні, а зображення космонавтів не поступалися популярністю портретам зіркових кіноакторів і співаків.
Як згадує Владимиров, навіть найвідчайдушніші оптимісти, навіть серед вчених, думали, що Америка, якщо і зможе обігнати Радянський Союз із висадкою на Місяці, то повинна для цього чимдуж поспішати. А більшість людей на Заході в 1966-му році, і навіть у 1969-му, ще була впевнена, що ніякий поспіх американцям не допоможе, і радянський прапор все одно буде встановлений на Місяці раніше за всіх інших.
Проте Леонід Владимиров у своїй книжці прискіпливо аналізує та жорстко критикує радянську космічну програму, яка стартувала 4 жовтня 1957 року із запуску першого радянського штучного супутника. Саме цю дату письменник вважає початком великого космічного блефу, і хоча СРСР насправді програв космічні перегони США, проте зумів вдало створити імідж першості.
Що ж, за всіма стандартами радянської пропаганди Леонід Владимиров – «махровий антирадянщик», то чи слід довіряти його компетенції?
Насамперед варто відзначити, що Владимиров мав інженерну освіту та досвід роботи на підприємстві. Потім він працював журналістом у редакції поважного радянського науково-популярного видання «Знання та сила» (в оригіналі російською – «Знание и сила»), навіть обіймав посаду начальника відділу. А ще він знав людей, які безпосередньо працювали над втіленням космічної програми. Він був особисто знайомий з кількома космонавтами та, звісно, ґрунтовно вивчав та аналізував інформацію з відкритих джерел. Однак у тексті йому довелося спеціально змінювати місця, дії та посади людей, які довірили йому свої розповіді, що не навести на їхній слід КДБ.
Письменник переконаний: головним знаряддям, яке дозволило Радянському Союзу вести космічний блеф, була — і залишається — загальна секретність, під покровом якої ведуться в СРСР усі більш-менш важливі наукові роботи. Секретність забезпечується тим, що за «розголошення державної або військової таємниці» людину, незалежно від займаної посади, відправляють до таборів не менше, ніж на вісім років. І це в тому випадку, якщо «таємниця» розголошена через недбалість або балакучість. Якщо засекречені відомості передані кому-небудь навмисно, покарання буде набагато суворішим — аж до смертної кари.
Детальному розгляду секретності навколо радянської космічної програми присвячений один із розділів «Радянського космічного блефу», і з нього можна дізнатися чимало цікавих деталей. Наприклад, що Байконур – це насправді зовсім не Байконур, які вимоги до першого космонавта були не менш важливими за відмінне здоров’я та добру фізичну підготовку, чому Юрій Гагарін під час приземлення не міг сісти на воду, та взагалі якою була мета радянської космічної програми.
Владимиров звертає увагу на важливу деталь: творцями радянської космічної програми були дві талановиті людини, колишні в’язні сталінської табірної імперії – Сергій Корольов (до речі, уродженець України) та Леонід Воскресенський. Тобто саме вони забезпечили тріумф того режиму, який свого часу запроторив їх за ґрати та забрав не один рік життя. Їхні імена були засекречені й стали відомими лише після смерті. Корольов і Вознесенський також розробили концепцію кораблів «Союз».
Тож аварія 27 листопада на Байконурі й виглядає, як післямова до книжки Леоніда Владимирова «Радянський космічний блеф», і за іронією, це післяслово написане самою історією.
Символічний і водночас дещо комічний епілог радянських космічних амбіцій, прагнень і зусиль.
Звісно, це ще не фінал, але, схоже, вже зазвучала фінальна частина героїчної радянської космічної симфонії.
Немов з нагоди десятих роковин, як Леонід Владимиров пішов у засвіти (його не стало 22 грудня 2015 року), а ще на честь його торішнього столітнього ювілею – він народився 22 травня 1924 року.
А кому цікаво – «Радянський космічний блеф» нині вільно можна знайти в Інтернеті.