Борис Лятошинський — одна з ключових, але досі не до кінця осмислених постатей української музики ХХ століття. Композитор, педагог і мислитель, він формував українську композиторську школу в умовах політичного тиску й культурних заборон.
Ми поговорили з головою Liatoshynsky Foundation Тетяною Гомон про його роль і місце в історії не лише української, а й світової музики.
Kyiv Post (KP): Отже, яке місце посідає Борис Лятошинський в історії української та світової музики?
Тетяна Гомон (ТГ): Дуже хочеться відповісти пафосно, що Борис Лятошинський — видатний український композитор. Але я просто скажу, що Україна має унікальну постать у своїй культурі. Певно, без Лятошинського зараз ми не мали б такої композиторської школи в нашій країні. Його учні з різних спеціальностей (яким він викладав не лише суто композицію, а й інші спеціалізовані предмети) самі стали провідними українськими композиторами.
А також учні його учнів. Якщо ми пройдемося по історії української музики, то побачимо, що дуже багато сучасних композиторів є професійними «онуками» чи «праонукам Бориса Лятошинського. Але то наслідок. Головне, що Лятошинський був із тих композиторів, які за найнесприятливіших обставин не могли не писати музику. І такого високого ґатунку, що й зараз дивує тих, хто відкриває її для себе.
КР: Як звучить Борис Лятошинський для сучасного слухача — не лише фахівця, а й молодої аудиторії? Які сенси його музики, на вашу думку, особливо резонують із досвідом України сьогодні?
ТГ: Ювілейний для Лятошинського 2025 рік став для мене відкриттям у спостереженні сприйняття творів Лятошинського абсолютно різними слухацькими аудиторіями. Це залишається нашою метою – музика Бориса Лятошинського просто мусить вийти за рамки професійного кола, де вона перебувала з різним ступенем успіху багато років.
І, знаєте, нам це вже вдалося минулого року. Я з цього неймовірно тішуся й дуже цим пишаюся. Ми самі не очікували, наскільки сама ця музика буде нам помічною. Перший фестиваль Liatoshynsky Space 2025 у Києві, повернення на сцену опери «Золотий Обруч» у постановці Івана Уривського у Львівській національній опері, звучання симфонічних творів Лятошинського на Книжковому Арсеналі 2025, Перша симфонія на сцені Bouquet Kyiv Stage, різноманітні українські та закордонні проєкти з Українським інститутом…
Відгуки з усіх цих події свідчили, що слухач Лятошинського не має вікових обмежень. Для мене особисто є дуже показовим досвід моєї п’ятнадцятирічної доньки, яка відвідала одну з вистав «Золотого Обруча» у Львові скоріше через свою дотичність до родини композитора. І я була впевнена, що ця дівчина-підліток просидить у телефоні всю виставу. Але сталося протилежне, і в кінці я почула мабуть найвищу похвалу: «Мамо, це було круто!» (Усміхається.)
Також для мене були дуже показовими висловлювання моїх колег-музикантів, які казали, що в них абсолютно змінюється уявлення про музику Лятошинського й загалом розуміння його постаті. Нас так вчили, нас, професійних музикантів, і я не є виключенням: Лятошинський — то складно, незрозуміло та другорядно.
А ще у нас 2025 року відбувся цікавий досвід: IT-команда компанії SoftServe Україна, яка працює з нами над сайтом Фундації Лятошинського, стала абсолютними фанатами музики Бориса Лятошинського.
Музика Лятошинського дуже різна. В цьому її краса. Вона відверта й безкрайня, емоційна, відкрита, драматична й лірична водночас. Це музика про людину, її почуття, боротьбу. Ця музика захоплює й веде за собою. І, попри все, залишає слухача з якоюсь щемливою вірою в людину і добро. Мабуть, тому ця музика відгукується слухачам по всьому світу. Слухачам різних поколінь.
КР: Чому тему цьогорічного фестивалю означено саме як Перевідкриття?
ТГ: До цієї теми ми підійшли з різних кутів зору. Означу лише кілька. По-перше, якщо ви думаєте, що всі твори Лятошинського звучать, що всі вони є у відкритому доступі в різних інтерпретаціях — на жаль, це досі не так. Тому на фестивалі «Liatoshynsky Space 2026. Перевідкриття» звучатимуть композиції, яких взагалі в записі на поточний момент знайти неможливо. Як, наприклад, Перший струнний квартет, оркестрові версії Трьох романсів на вірші старовинних китайських поетів VIII століття та віршів на слова Шеллі. Буде звучати неймовірна Польська сюїта, яка є ключем для розуміння пізньої творчості Лятошинського.
По-друге, ми намагаємося заглибитися й переосмислити усталені контексти, які пов’язані з українською культурою радянського періоду та в такий спосіб глибше зрозуміти й Лятошинського, і його музику. Саме такому переосмисленню контекстів присвячена нова книга «Часи задзеркалля: вибір Бориса Лятошинського» (Київ: Лабораторія, 2026) авторства Ірини Тукової і Олени Корчової, яка буде презентована на фестивалі.
По-третє, перевідкриття Лятошинського відбувається в контексті перевідкриття багатьох імен для самих українців. Ми перевідкриваємо самих себе, і не тільки для України, а й для світу.
КР: Одна з тем дискусій у межах січневого фестивалю присвячена міфам. Що ще ми обов’язково маємо знати про буремні 1920-30 роки в контексті музичної історії нашої країни?
ТГ: Мені видається, що ми не так добре взагалі знаємо історію нашої академічної музики цього періоду. Можливо, це найбільш недосліджуваний музикознавцями період. Обмаль інформації породжує міфи. Мабуть, широкому загалу невідома історія Музичного товариства імені Миколи Леонтовича — найвпливовішої музичної організації 1920х років. Мало кому відомо, що композитори й виконавці працювали над створенням національної культури разом із письменниками. Існували, наприклад, суботники, де поети читали свої нові вірші, а також звучали найновіші твори українських композиторів. Дуже важливо усвідомлювати вплив політики на музику, бо саме через політичний тиск Товариство Леонтовича було розформоване в 1928 році, а згодом, у 1932-му, й усі інші товариства.
Ми все ще мало знаємо історії тих українських композиторів, які працювали в 1920-х, а в 1930-х були репресовані, як, наприклад, історії Олексія Арнаутова, Костя Богуславського та інших. Гадаю, нам треба усвідомити всю суперечливість і складність того періоду в історії української музики, тому що неможливо його оцінювати через призму суцільно чорного чи білого, як часто, на жаль, намагаються робити сьогодні.
Я раджу всім подивитися на програму фестивалю Liatoshynsky Space 2026, звернути увагу на теми наших дискусій та за можливості відвідати їх. Як і на минулорічному фестивалі, ми підніматимемо складні питання й шукатимемо на них відповіді. Дуже радію з того, яких експертів та модератора — Андрія Куликова — нам вдалося залучити.
КР: Лятошинському судилося жити під час великих потрясінь, світових війн. Як можна охарактеризувати його стратегію виживання? Що великого композитора найбільше підтримувало?
ТГ: Не знаю, як його покоління могло виживати в тих умовах! Хоча, гадаю, колись і наші нащадки будуть так само думати: що ж їх підтримувало, як вони могли вижити в тих страшних реаліях? Я переконана, що в ті часи Лятошинського безумовно підтримувала його робота: він просто не міг не писати музику. Писати музику попри все. Один із найвідоміших українських композиторів Євген Станкович, учень Лятошинського, підкреслював: його вчитель ніколи не говорив «моя творчість», тільки «моя робота», бо «творили великі композитори, наприклад, Бах, Бетховен». Занурення у свою роботу рятує. Так само й зараз, на мій погляд, у наші такі темні часи.
Однак, окрім роботи, у Лятошинського були й рідні люди, передусім — дружина Маргарита Царевич-Лятошинська, на ранньому етапі життя — батьки, які підтримували, були його опорою. І друзі, яких були зовсім мало, але ті, кому він відкривав своє серце, залишалися з ним поруч назавжди. Родина і друзі для нього були дуже важливими — це був його прихисток. Борис Миколайович усе ж був інтровертом, і його дім, його робочий кабінет, загалом Київ для нього були таким ось острівцем безпеки. Він хотів бути саме тут, саме тут хотів писати музику.
КР: Які плани маєте щодо промоції творчості Бориса Лятошинського в Україні та у світі? Яку роль відіграє Фонд Бориса Лятошинського у формуванні культурної пам’яті про композитора?
ТГ: Плани у нас просто величезні! І дай нам Боже сили й можливості довести хоча б частину їх до кінця! Безумовно, пріоритетом є звучання музики — без звучання ми не можемо взагалі щось говорити про будь-якого композитора. Це стосується як її звучання в Україні, так і, безумовно, знайомство з музикою Лятошинського світового слухача.
В питанні звучання музики невідворотно одразу постає питання доступності нотного матеріалу. Це дуже болюче питання для мене — Фундація Лятошинського поки що залишається центром координування доступу музикантів до нотного матеріалу його творів. Наша задача — дати доступ до якісного матеріалу як симфонічним оркестрам, так і камерним музикантам. Продовжується співпраця з французьким видавництвом Billaudot, ми продовжуємо шукати можливості з іншими видавництвами, на жаль, світовими поки що. Наша мрія — щоб в Україні було створене нотне видавництво, потужності якого дозволять якісно пройти весь професійний ланцюжок, якого потребує видання нот. Поки що такого видавництва в Україні немає, тому ми своїми силами і за підтримки Українського інституту, різних небайдужих людей, зокрема представників українського бізнесу, це питання намагаємося розв’язати. Опера «Золотий Обруч» теж би не повернулася на сцену без роботи над нотним матеріалом та без підтримки «Благодійного фонду князів Острозьких».
Ми виявилися абсолютно не готовими до зацікавленості українською культурою в світі через недоступність якісного нотного матеріалу багатьох творів українських композиторів. У переважній більшості це стосується творів композиторів ХХ століття. Тобто ми щиро хочемо, щоб наша музика звучала, але не можемо поки що забезпечити елементарного — дати доступ до нотного матеріалу нашої музики.
Також в амбітних наших планах — розповісти більше про Лятошинського-людину. Є багато матеріалу, яким би ми хотіли поділитися. Ми вивчаємо зараз це питання й думаємо з командою, якими об’єктами ми можемо зацікавити широкого глядача, щоб розповісти йому про Бориса Миколайовича хоч частинку того, що вже знаємо самі.
Звісно, продовжується робота з архівом композитора, який сьогодні нарешті перебуває в стані активного опису. Нам цікаві наукові дослідження, до яких хочемо долучати як українських, так і європейських, північноамериканських дослідників.
Це якщо стисло. А насправді, роботи стільки, що просто не встигаємо всі задуми втілювати.
В рамках «Liatoshynsky Space 2026. Перевідкриття» вперше буде проведена екскурсія, в тому числі й до робочого кабінету композитора в знаменитому будинку Роліт. Так що можна буде трошки подивитися, що ж ми робимо.
КР: Які ваші улюблені твори композитора й чому саме вони?
ТГ: Дякую за це дуже особисте запитання. (Усміхається.) Наразі найулюбленішими є Другий та Третій струнні квартети, Четверта симфонія та опера «Золотий Обруч». Не останню роль тут зіграли наші прекрасні хлопці з NotaBene chamber group, тому що саме після їхнього занурення в камерні твори Лятошинського я відкрила їх абсолютно інакше для себе. Так само з симфонією — вона прозвучала наживо на сцені Liatoshynsky Space 2025 під орудою Володимира Сіренка й стала для мене справжнім потрясінням. Всі ці чудові виконавці, а також багато інших, братимуть участь і в «Liatoshynsky Space 2026. Перевідкриття».
З оперою навіть трошки смішно — я послухала й подивилася її в премʼєрному 2025 році всі вісім разів, які вона була представлена на сцені. І буду слухати далі. Тому що це неймовірної потужності музика, що несе такі резонансні нам сьогодні сенси.
Інколи не віриться, що Україна вже у 20-ті роки ХХ століття мала таку оперу, якою одразу ж у 1930 році зацікавилася й Гамбурзька опера, і оперний театр Бреслау.
Інформація для тих, хто ще не встиг потрапити на цю постановку Івана Уривського у Львівській національній опері або хоче подивитися і послухати її вдруге чи втретє ( а я знаю і тих, і тих): Іван Чередниченко, диригент-постановник «Золотого Обруча», обіцяє з лютого 2026 року продовження показів цієї яскравої модерної української опери за повістю Івана Франка «Захар Беркут».