Для європейської громадськості 2025 рік – як дежавю. Спостерігаючи за боями поблизу Харкова та на Донеччині, багато хто задається питанням, чи готується Путін після України «окупувати» Берлін, Париж чи Варшаву.
Пропагандистські передачі на російських державних каналах і мелодраматичні заголовки в західних таблоїдах підсилюють страхи. Люди забувають, що в лютому 2022 року Кремль обіцяв, що його «спеціальна військова операція» триватиме лише кілька днів. Минуло майже чотири роки, а російська армія досі не може захопити східні міста України, одночасно захищаючи власні регіони від українських дронів.
Погрози Путіна Європі: анатомія великого обману
Владімір Путін вже три роки погрожує Європі тими самими словами, якими погрожував Україні в 2021 році. Єдина різниця в тому, що тоді Європа вважала це блефом, а зараз діє так, ніби це неминуче. В обох випадках помилка однакова. Тоді Європа недооцінила реальність, тепер — переоцінила фантазії.
Тим часом російська держава веде виснажливу війну проти народу, який мала намір знищити за лічені дні. Вона не веде цю війну на Рейні, Віслі чи кордонах НАТО. Бої йдуть на сході України і характеризуються значними втратами, імпровізацією, масовою мобілізацією та дедалі більшою залежністю від внутрішніх репресій. Російська армія застрягла в окопах, покладаючись на масову мобілізацію в’язнів та боєприпаси з Ірану та Північної Кореї. Це не образ війська, яке готується брати Париж і Берлін. Це образ країни, яка намагається не програти війну, яку розпочала в Україні.
Однак замість того, щоб ця поразка послабила російську загрозу в сприйнятті Європи, відбувається протилежне: чим слабкішою є Росія на полі бою, тим голосніше вона виступає в ЗМІ.
Це не випадково. Це стара логіка авторитарних режимів: коли реальна влада слабшає, символічна влада повинна кричати.
І саме в той момент, коли різниця між міфом і реальністю найбільш очевидна, Європа починає діяти так, ніби переважає міф.
У фільмі «Монті Пайтон і Святий Грааль» є сцена, де лицар, якому відрубали обидві руки і одну ногу, продовжує кричати: «Це лише поверхнева рана!» і закликає свого супротивника повернутися й битися «як чоловік». Сцена смішна, бо абсурдна. Але було би ще смішніше, якби глядачі почали серйозно замислюватися, чи дійсно цей лицар становив екзистенціальну загрозу.
На жаль, сьогодні Європа саме це і робить.
Путін роками погрожує Європі війною. Він погрожує Великій Британії, Франції, Німеччині та Польщі. Він погрожує НАТО. Він погрожує «колективному Заходу». Він погрожує ядерною відповіддю, «безпрецедентною ескалацією» та «історичними наслідками». Чим довше триває війна в Україні, тим більшими стають втрати Росії. Чим більше віддаляються цілі, тим більш театральними стають погрози.
Повторимо: Росія вже четвертий рік воює проти однієї країни. Не проти блоку. Не проти альянсу. Не проти континенту. Проти України. Війна, яка мала тривати кілька днів, перетворилася на виснажливий конфлікт, у якому Москва втрачає людей, техніку та стратегічну ініціативу, але намагається переконати світ, що вона готова воювати з усією Європою.
Втім, це навіть не стратегія. Це блеф, розрахований на те, що супротивник не дивитиметься на карти. Однак якщо відкрити їх, гра закінчиться.
Все це було би просто гротескним, але небезпечним стає те, що частина європейської громадськості та політичної еліти починає сприймати ці погрози як реальну військову проєкцію, а не як те, чим вони є насправді: заміною сили, якої не існує.
Щоб це зрозуміти, необхідно зробити те, що пропаганда ненавидить найбільше: зупинитися, проаналізувати баланс сил і поставити руба просте запитання: як саме Росія, яка вже четвертий рік не може перемогти Україну, може думати, що зможе воювати проти Європи?
Почнемо з найосновнішого – демографії. Населення Російської Федерації становить близько 145 мільйонів. Населення Європейського Союзу, без урахування Великої Британії, перевищує 440 мільйонів. З урахуванням Великої Британії, Норвегії та інших європейських країн, що не є членами ЄС, населення Європи становить півмільярда. Це не просто статистична деталь, а фундаментальна умова для ведення тривалої війни високої інтенсивності.
Економічна різниця ще більш вражаюча. ВВП Росії становить близько 2,2 трильйона доларів, тоді як ВВП Європейського Союзу перевищує 17 трильйонів. З урахуванням британської економіки різниця майже дев’ять до одного! Війни виграються не промовами, а фабриками, ланцюгами поставок, енергією та фінансами. У цьому відношенні Росія – не супротивник Європи, а країна, яка вже ледве здатна фінансувати свою війну.
Це підтверджують військові бюджети: у 2024 році Росія виділила на оборону 110–120 мільярдів доларів, тоді як оборонні бюджети європейських країн разом склали понад 690 мільярдів. Навіть без внеску США європейські військові витрати в рази перевищують російські. Це означає більше виробничих ліній, більше запасних частин, більше навчання і, що найважливіше, більшу здатність воювати довго.
На папері Росія любить представляти себе як військову супердержаву. Насправді ж її військова сила на фронті в Україні поступово слабшає.
Наразі російські збройні сили налічують близько 1,3–1,5 мільйона активних та мобілізованих солдатів, у тому числі резервістів, призваних з 2022 року. Європейські країни мають понад 1,8 мільйона активних військовослужбовців. Якщо додати до цього Велику Британію та інші європейські країни-члени НАТО, то цифра перевищує 2 мільйони. Різниця не тільки в цифрах, а й у тому, що європейські армії мають надзвичайно сучасне озброєння і оснащення, і вони не зношені роками війни.
Військово-повітряні сили ще більше розвіюють міф про російську перевагу. Росія мала приблизно 4 100 військових літаків і гелікоптерів. В Україні вона втратила понад 800. Сім найбільших європейських повітряних сил — Франції, Німеччини, Великої Британії, Італії, Іспанії, Польщі та Греції — разом мають понад 4 600 літаків і гелікоптерів. Різниця стає ще більш помітною, якщо врахувати решту Європи. Ще одна – і справді ключова – відмінність полягає в тому, що російська авіація вже майже чотири роки бере участь у реальних бойових діях і зазнає втрат, які не можна легко поповнювати чи компенсувати. До того ж, Росія не в змозі регулярно її обслуговувати.
На морі ситуація стає карикатурною. Російський військово-морський флот налічує близько 420 кораблів, тоді як європейські флоти разом – понад 2 000. Європа має шість активних авіаносців, Росія — один, і той більше стоїть на ремонті, ніж використовується за призначенням. Говорити про застосування військової сили Росії проти Європи означає серйозно недооцінювати інтелект читачів.
Сухопутні війська, які Росія часто представляє як свій козир, також не витримують критичного аналізу. Росія розпочала війну з приблизно 3 000 –3 500 боєздатними танками. На сьогодні вона втратила понад 2 500. Європейські країни разом мають понад 5 000 найсучасніших танків, а також незрівнянно потужнішу промислову та ремонтну базу. Різниця проста: Росія перетворює свої танки на металобрухт, а Європа тримає їх в ангарах.
І ось ми підходимо до моменту, який європейські побоювання наполегливо ігнорують: Україна.
Роки війни зробили українську армію тим, чим європейські армії не мали ставати протягом десятиліть: бойовою, адаптивною, звиклою до сучасних бойових дій високої інтенсивності. Сьогодні українська армія має близько мільйона бійців, які пройшли реальні бойові операції. Україна розвинула власне виробництво дронів, ракет і боєприпасів, адаптувала західні технології і створила доктрину на ходу. Це не абстрактний фактор майбутнього, це реальна військова сила сьогодення. І ця армія вже майже чотири роки протистоїть Росії.
Ось чому Москва все частіше вдається до ядерної риторики. Ядерна зброя служить останньою опорою в ситуації, коли всі інші елементи провалилися. Ядерна зброя не є засобом завоювання Європи, вона є засобом шантажу. Чим слабкіші неядерні сили Росії, тим голосніше її ядерні погрози. Це не через бажання Росії вести ядерну війну, а через її бажання, щоб Європа відмовилася від раціональної оцінки ситуації.
І тут ми підходимо до суті.
Погрози Путіна працюють не тому, що вони ґрунтуються на реальності, а тому, що Європа сумнівається у власній силі. Континент з більшою кількістю населення, значно більшими фінансовими ресурсами, більшою кількістю промислових підприємств, кораблів, літаків і системою колективної оборони поводиться так, ніби він слабкий, тому що протягом десятиліть звик делегувати владу і не брати на себе відповідальність. Росія цим користується.
Зрештою, найбільша «суперсила» Путіна — це не ядерний арсенал, армія чи промисловість. Це здатність перетворювати невпевненість інших на власне проявлення сили. І поки Європа з широко розкритими очима спостерігає за цим видовищем, загроза здається реальною.
Європейський страх корениться в психологічному моменті: звиклі до миру і процвітання, багато громадян Західної Європи не готові думати в термінах війни, що змушує їх ірраціонально сприймати погрози Путіна. Водночас політики часто використовують страх, щоб виправдати збільшення витрат, централізацію влади або зміну пріоритетів.
На закінчення можна сказати, що Путін схожий на Чарівника з країни Оз: страшний і громовий, але зрештою виявляється маленьким чоловічком за завісою, одержимим важелями, димом і власним голосом. У ту мить, коли завіса відсувається, магія зникає.
Європі потрібно лише відсунути цю завісу.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають позиції Kyiv Post