Частину першу можете прочитати її тут.
Наприкінці 2025 року Україна стоїть перед критичним питанням: чи нададуть її союзники достатню підтримку, достатньо швидко, щоб захистити і суверенітет України, і міжнародний порядок, який забезпечує безпеку всіх інших?
Наразі ніхто не знає відповіді.
Наприкінці 2025 року дипломатичні зусилля з припинення війни здавалися успішними, але насправді нічого не змінилося. Путін як і раніше прагне знищити Україну як повноцінну державу, орієнтовану на Європу, а Трамп продовжує діяти в своїх інтересах. Мирний процес залишається в глухому куті.
Отже, на початку 2026 року Європа стоїть перед вибором. Після десятиліть покладання на американські гарантії безпеки вона повинна або вжити рішучих заходів, або ризикнути втратити не тільки контроль над результатами війни, але й свою майбутню безпеку.
Є й хороші новини. Хоча США діють повільно, Європа та інші союзники України, зокрема, великі фінансові установи, почали реагувати більш оперативно. Це починає давати результати.
Запізніле зобов’язання
Нещодавно Європа пообіцяла надати 90 млрд євро у вигляді позик на 2026-2027 роки, що збільшило загальну підтримку ЄС до 216 млрд євро. Фінансування важливе, але ще більш значущим є те, що воно символізує. Європа тепер розуміє, що виживання України і її власна безпека пов’язані між собою, і вона більше не може чекати на американське лідерство.
На нещодавніх самітах європейські лідери дали тверді обіцянки щодо чітких гарантій безпеки для України. Вони зобов’язалися застосувати «збройні сили, розвідку та логістичну допомогу», якщо Росія знову нападе після укладення будь-якої мирної угоди. Президент Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн назвала це «моментом незалежності Європи».
Протягом багатьох років європейські країни покладалися на США в питаннях оборони і дискутували про те, хто повинен платити більше, вважаючи, що основні військові загрози минули. Вторгнення Росії змінило це. Зараз Європа швидко працює над тим, щоб знову стати глобальним гравцем.
Підтримка України за межами Європи
Але Європа не справляється з цим самостійно.
Канада є одним з найбільших донорів на душу населення, надавши загалом майже 22 мільярди доларів, з яких понад 12 мільярдів — пряма фінансова допомога. У грудні вона пообіцяла ще 2,5 мільярда доларів, щоб допомогти розблокувати більше фінансування від МВФ. Такі зобов’язання часто спонукають інші інституції надавати більшу підтримку.
Японія пообіцяла надати загальну підтримку в розмірі від 12 до 15 мільярдів доларів, що робить її найбільшим донором, незважаючи на те, що вона знаходиться далеко від конфлікту. Японія вважає, що оборона України пов’язана з безпекою в Індо-Тихоокеанському регіоні. Якщо Росія переможе в Європі, Японія побоюється, що це може підбадьорити Китай.
Австралія надала понад 1,5 мільярда доларів, включаючи військове обладнання та навчання.
Ці країни Індо-Тихоокеанського регіону можуть раніше за деяких європейців усвідомити, що те, що відбувається з правовим порядком в одному місці, впливає на всіх. Якщо Україна впаде, це стане сигналом для всіх агресорів, що система не працює і вони можуть діяти безкарно.
Роль міжнародних фінансових інституцій
Постачання зброї є надзвичайно важливим, але якщо економіка України впаде, це призведе до катастрофи. Міжнародні фінансові інституції не є благодійними організаціями; вони є економічною основою, яка підтримує функціонування країни.
Розширений фонд МВФ надає 15,5 млрд доларів, що є частиною пакету на 153 млрд доларів від різних партнерів протягом чотирьох років. Світовий банк спрямовує кошти на відновлення через численні програми. Європейський банк реконструкції та розвитку виділив 7,6 млрд євро, а Європейський інвестиційний банк — 3,6 млрд євро.
Ця підтримка буде ефективною лише за умови, що гроші надійдуть вчасно, а партнери залишаться відданими своїм зобов’язанням.
МВФ оцінює, що Україні знадобиться близько 136,5 млрд доларів протягом періоду дії програми, з дефіцитом фінансування в 63 млрд доларів на 2026-2027 роки. Позика ЄС у розмірі 90 млрд євро покриває близько двох третин цього дефіциту, але решта залежить від подальшої підтримки інших партнерів у разі виникнення нових криз. Обіцянки не допоможуть, якщо політичні суперечки або затримки призведуть до заморожування коштів, а Україна вичерпає свої резерви.
Для України ця підтримка може надійти небезпечно пізно. Військові заводи Європи нарешті завантажені роботою, але розбудова промисловості для великої війни зазвичай займає роки, а не лише кілька місяців.
Політична воля зростає, але єдність між 27 країнами з різними інтересами все ще є нестійкою. Військова міць Європи виглядає сильною на папері, але після років занедбання відновлення, ймовірно, займе десятиліття, а не лише один рік.
Коаліція охочих
У березні 2025 року, коли підтримка України з боку Вашингтона ослабла, ініціативу взяли на себе прем’єр-міністр Великої Британії Кір Стармер і президент Франції Еммануель Макрон. Вони створили дипломатичну групу для координації європейського лідерства в питаннях безпеки України, яка отримала назву «Коаліція охочих». Пізніше того ж року до неї приєднався канцлер Німеччини Фрідріх Мерц як співголова, продемонструвавши перехід Берліна від вагань до дій.
Коаліція розпочала свою діяльність з 26 країнами, а до кінця року вона розрослася до 34. До неї входять як європейські країни, так і країни Співдружності, як-от Канада та Австралія, а також Японія.
У політичному плані Коаліція координує підтримку України під час переговорів з Росією та США, допомагаючи Києву зберегти важелі впливу, коли Вашингтон і Москва можуть віддати перевагу укладанню угод без участі України.
У сфері безпеки члени коаліції працюють над гарантіями майбутнього України та планують створити сили безпеки — війська, які будуть розгорнуті після встановлення перемир’я. Двадцять шість країн пообіцяли надати обладнання та персонал для цих сил, але головні деталі, як-от розмір, можливості та дії у разі нападу російських військ, ще не визначені.
Ідея сил безпеки викликає складні питання. Чи зможуть європейські війська захистити себе, якщо Росія нападе? Чи зможе Європа зберегти військову присутність без американської повітряної підтримки та розвідки? Чи вистачить політичної волі, коли стануть зрозумілими наслідки?
Важливо, що коаліція демонструє серйозність намірів Європи вжити заходів. Чи зможе ця нова структура реально виконати свої завдання і зробити це вчасно, поки що невідомо.
Фундаментальна суперечність
Зазвичай перемир’я настає перед переговорами. Спочатку припиняються бойові дії, а потім обидві сторони сідають за стіл переговорів. Путін відкинув цю ідею, а Захід, головним чином через позицію Трампа, погодився з ним.
Путін вірить, що час на його боці, він не погодиться на нічого менше, ніж повну перемогу – не тільки в Донбасі, а й повне підкорення України.
Чому він мав би погоджуватися на компроміс зараз, якщо вважає, що через пів року може отримати кращі умови? Він не погодиться – хіба що Росія зазнає реальної військової поразки або її економіка і моральний дух занепадуть під тиском санкцій і нескінченної війни.
Що буде далі
Європейська підтримка нарешті зростає, але ще не з такою швидкістю і в таких масштабах, які потрібні для зміни складної ситуації України на передовій. Рішучість України залишається сильною, але по той бік Атлантики допомога США затримується через політичні торги.
На жаль, історія 2025 року була історією затримок і втрачених шансів. Вашингтон вагався, європейська підтримка надійшла занадто пізно, а Росія блокувала прогрес на кожному кроці.
Путін хоче підкорити Україну. Україна хоче свободи і безпеки. Конфлікт перетворився на довгу, виснажливу війну на виснаження.
Отже, 2026 рік зводиться до такого: чи перетворяться ці міжнародні обіцянки на реальні дії вчасно, чи залишаться лише словами на папері?
Чи матимуть демократії рішучість продовжувати підтримувати Україну, коли їхні власні проблеми зростають, а витрати збільшуються без кінця? Чи змінить Трамп свій підхід, коли Путін залишається непохитним, а критика його політики в країні посилюється?
Українці вступають у п’ятий рік війни проти більшого, невблаганного і жорстокого ворога. Вони ризикують усім, вірячи, що їхні справжні союзники підтримають їх, коли це буде найважливіше.
Доля України має значення за межами її кордонів. Це випробування на те, чи можуть демократії й надалі захищати правила, які, за їхніми словами, вони підтримують.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають позиції Kyiv Post.