Степан Бандера народився 1 січня 1909 року в селі Старий Угринів (нині — Калуський район Івано-Франківської області) у родині греко-католицького священника.
Його ім’я стало одним із найсуперечливіших і водночас найміцніших маркерів українського опору — як у національній пам’яті, так і в російській пропагандистській риториці.
«Життя потрібно прожити так, щоб після твоєї смерті москалі боялися тебе ще кілька поколінь», — цей приписуваний Бандері вислів сьогодні часто цитують як формулу історичної непоступливості, яка продовжує резонувати в умовах повномасштабної війни Росії проти України.
Ще за життя Бандера усвідомлював тягар символу, яким ставав для визвольного руху. У своїх листах він зізнавався, що не відчуває себе гідним ролі персоніфікованого уособлення боротьби, оплаченої «працею, великими жертвами і кров’ю Найкращих Друзів». Він наголошував, що його покликання — не репрезентація «за склом», а безпосередня участь у боротьбі.
Втім, історія розпорядилася інакше. Після років підпілля, ув’язнень, нацистського концтабору та політичної ізоляції Бандера так і не повернувся безпосередньо на поле бою. До кінця життя він залишався символом — роллю, від якої намагався дистанціюватися, але яку зрештою прийняв як хрест. Символічно й те, що його прізвище перекладається як «прапор».
Сьогодні в Україні виходять десятки книжок і публікацій про Степана Бандеру. У них знову і знову відтворюється його життєпис: діяльність у підпіллі ОУН, тюрми й концтабори, відкрита конфронтація з окупаційними режимами, зруйноване особисте життя, репресована родина та смерть від руки радянського агента в Мюнхені 1959 року.
У ХХІ столітті Бандера знову став символом — уже не лише історичним, а й актуальним. Символом права українців формулювати власне бачення минулого і майбутнього без огляду на імперські наративи.
І водночас — символом того страху, який український спротив продовжує викликати у Росії навіть через покоління.