Навіть за мінімальних бюджетів більшість повнометражних фільмів потребують кількох років — від написання сценарію та підготовки до зйомок і монтажу (не кажучи вже про дистрибуцію). Відтак із лютого 2022 року минуло майже чотири роки, і дедалі більше проєктів на воєнну тематику втілюються в життя.
Успіх на премії «Оскар»
У 2024 році стрічка журналіста Мстислава Чернова «20 днів у Маріуполі» здобула премію Американської кіноакадемії «Оскар» у категорії «Найкращий повнометражний документальний фільм», а також нагороду BAFTA за найкращий документальний фільм.
Фільм висвітлив численні злочини, скоєні Росією під час облоги Маріуполя у 2022 році, зокрема масові поховання та удар по пологовому будинку. Відеоматеріали, зняті українською командою журналістів Associated Press, стали безпосереднім і жорстким свідченням війни зсередини, а також розповіддю про саму журналістику в умовах збройного конфлікту.
У 2025 році фільм Брендана Белломо та Слави Леонтьєва «Порцелянова війна» був номінований на «Оскар», однак поступився в категорії «Найкращий документальний повнометражний фільм» іншому погляду на конфлікт — палестинсько-ізраїльській стрічці «Немає іншої землі». Водночас «Порцелянова війна» вже отримала Гран-прі журі на кінофестивалі Sundance — епіцентрі незалежного кіно.
У 2026 році Мстислав Чернов сподівається на ще одну оскарівську номінацію з фільмом «2000 метрів до Андріївки», який нині входить до шортлиста Американської кіноакадемії з 15 документальних повнометражних стрічок.
54-й кінофестиваль «Молодість»
Наприкінці жовтня для мене було великою честю відвідати Київський міжнародний кінофестиваль «Молодість». Окрім двох українських повнометражних фільмів, я із задоволенням подивився колумбійську ретрофутуристичну фентезі-стрічку «Дощі над Вавилоном» і незграбну британську романтичну комедію «Pillion».
Богдан Жук, програмер «Молодості» та директор її резонансного ЛГБТК+ фестивалю Sunny Bunny, пояснив, наскільки складно проводити кінофестиваль у воєнний час. «Графік і без того щільний, до того ж ми платимо за оренду залів кінотеатру “Жовтень” на Подолі. Будь-яке скасування має низку наслідків і його складно оперативно переграти», — зазначив він.
Перед кожним показом на «Молодості» глядачів попереджали: у разі повітряної тривоги найближча станція метро «Контрактова площа» може слугувати укриттям. «Водночас фільм продовжуватимуть показувати», — йшлося в оголошенні. Це рішення дало глядачам змогу за власним бажанням залишитися на показі та додивитися фільм, усвідомлюючи ризики, — без масової евакуації та без потреби переносити сеанс.
Втім, був ще один чинник, впоратися з яким виявилося значно складніше, — раптові перебої з електропостачанням. Після кількох днів стабільної роботи фестивалю раптове відключення електроенергії сталося саме під час національної прем’єри британського незалежного хіта «Urchin» — останнього фільму мого візиту. Після 20 довгих і сповнених надії хвилин у темному залі стало зрозуміло, що резервний генератор запустити не вдалося, і ми мовчки, з розчаруванням, покинули зал.
Життя, що наслідує мистецтво
«На тлі повномасштабного вторгнення розгортається тендітна історія кохання Тані й Зеніта — з усіма їхніми моментами близькості та сварками. Паралельно з тим компанія дітлахів грає у війну, будує блокпости — вони не уявляють майбутнього без насилля».
Саме так у програмі фестивалю «Молодість» описували перший (американо-німецько-)український фільм, який я подивився, — «Якщо ми більше не зустрінемось».
Примітним є те, що це документальне, а не ігрове кіно. Боєць із позивним Зеніт і його партнерка Таня надзвичайно щиро діляться особистими моментами — і радістю, і страхами — природно й без награності. Історії про те, як дружина (часто з дітьми) виїжджає з України, а згодом повертається, не є рідкістю. Але тут камера поетапно фіксує, як усе змінюється й знову повертається до цілісності. Окремо варто відзначити, як румунський співрежисер Ноаз Деше зблизився з місцевими дітьми. Він відкрито знімав їхні щоденні ігри, залишаючись майже непомітним серед сцен, які за інших обставин могли б виглядати як продумана режисерська постанова. У підсумку фільм пропонує виразний портрет молодого покоління, що зростає в травматичних умовах.
Мистецтво, що наслідує життя
«Події розгортаються на тлі початку повномасштабного вторгнення в Україну у 2022 році. Стрічка знята під обстрілами й звуками повітряних тривог, в умовах комендантської години. Софія — молода співачка з України, яка намагається збудувати кар’єру в Лос-Анджелесі — вперше за чотири роки повертається до Києва. Якраз тоді, коли починається велика війна. Тепер вона змушена робити неможливий вибір: кар’єра чи дім, безпека чи кохання».
Саме так у програмі кінофестивалю «Молодість» описували другий український повнометражний фільм, який я подивився, — «Наш дім у вогні».
Хоча це ігровий фільм, багато в цій історії здається до болю знайомим, тож стрічка сприймається майже як документальна. Намір точно передати перші дні повномасштабного вторгнення проявляється в тому, як початкове заперечення дуже швидко змінюється панічними спробами виїхати з Києва. Як і з багатьма реальними мешканцями, герої врешті опиняються не в тому місці й не в той час — у Київській області.
Сцена з великою вечіркою, яку раптово переривають, перегукується з тим, як у лютому 2022 року різко змінилося повсякденне життя українців. Новонароджена дитина символізує відродження й зміцнення країни. У фільмі також показано свідомий вибір відмови від російської мови. Фінальні сцени віддають шану багатьом молодим людям, які пішли за покликом обов’язку й стали на захист країни. А сцена з пікніком нагадує про життя у 2021 році.
Під час сесії запитань і відповідей один із глядачів, який сказав, що втратив близьких друзів у Бахмуті, з болем запитав режисерку Алісу Білецьку, для кого був знятий цей фільм. Його думка полягала в тому, що для надто багатьох українців недавнє минуле досі залишається надто болісним для осмислення.Під час сесії запитань і відповідей один із глядачів, який розповів, що втратив близьких друзів у Бахмуті, поставив режисерці непросте питання — для кого був знятий цей фільм. Його думка полягала в тому, що для надто багатьох українців недавнє минуле досі залишається надто болісним для осмислення.
Список продовжується…
Насправді Гран-прі кінофестивалю «Молодість» здобула інша українська повнометражна стрічка — «Втомлені», яку я не встиг подивитися. Це ігровий фільм і водночас режисерський дебют українського кінооператора Юрія Дуная. Членкиня журі Валерія Сочивець пояснила вибір так:
«Цей фільм такий крихкий, як наше життя, і пронизливо тихий, хоча й оповідає про величезне, невимовне страждання. Цей фільм ставить болюче й важливе запитання: “Чи дійсно світ розуміє, що ми маємо на увазі, коли ми говоримо про війну”?»
Невдовзі після завершення «Молодості» ще один український повнометражний документальний фільм мав світову прем’єру — цього разу на 35-му кінофестивалі в Котбусі, у Берліні. Стрічка Антона Штуки «Останній Прометей Донбасу» розповідає про останні дні Курахівської теплоелектростанції в Донецькій області та про її працівників.
«Це історії людей, які боролися за світло до самого кінця — в останні дні існування українського промислового гіганта», — пояснює режисер.
«Це фільм про світло, народжене всупереч темряві». Слова, які підсумовують не лише цю стрічку, а й багато інших українських фільмів, які ще попереду.