Хоча на перший погляд захоплення венесуельського лідера Ніколаса Мадуро нагадує застосування доктрини Монро, насправді це дебют стратегії, яку президент США Дональд Трамп із властивою йому скромністю називає «доктриною Донро».
«Доктрина Монро — це велика справа, але ми її багато в чому замінили, дуже багато в чому. Тепер її називають документом Донро», — заявив Трамп, додавши першу літеру свого імені до назви історичних принципів.
Оригінальна версія Монро (1823 рік) стверджувала, що будь-яке втручання європейських держав у справи американського континенту США розцінюватимуть як акт агресії та будуть відповідати силою. Америка була «забороненою зоною» для Європи. Це закріпило статус США як провідної політичної, військової та економічної сили в Західній півкулі. Версія Трампа, «Донро» зберігає цей статус, але містить суттєве доповнення.
Доктрина Донро дає карт-бланш Росію та Китаю
По суті, ця нова доктрина дає Вашингтону свободу дій у власній сфері впливу. Проте, що критично важливо, Китаю та Росії також надається аналогічний карт-бланш у регіонах, які вони вважають своїми сферами інтересів.
Це бачення регіонального домінування, підкріплене силою, фактично означає згортання глобальної присутності США. Ми є свідками глибокого і тривалого розриву з Європою. Вперше з 1945 року США перестають бути глобальним арбітром — не через брак зброї, а через свідому відмову від цієї ролі.
Це виглядає зловісно і для Тайваню, і для України. Владімір Путін навряд чи перейматиметься долею Мадуро. Навпаки, дії США заохочують його продовжувати війну. Очільнику ядерної держави не доведеться перевіряти надійність своєї охорони перед сном, побоюючись затримання.
Москва також не стурбована втратою союзника в Каракасі, адже вона здобула дещо набагато цінніше — визнання її права на власну сферу впливу.
Своїми діями у Венесуелі США де-факто визнали претензії Кремля на контроль над колишніми радянськими республіками в Центральній Азії, на Кавказі та в Україні.
Президент Китаю перебуває в дещо іншій ситуації. Трампу буде важко звинувачувати Сі Цзіньпіна у разі нападу на Тайвань, оскільки сам Трамп створив прецедент втручання. Водночас у Пекіні припускають й інший сценарій: Трамп може відчути себе достатньо сміливим, щоб відправити війська на захист Тайваню — те, чого він ніколи не зробить для України. Це малоймовірний, але вартий уваги варіант.
Крім того, контроль США над венесуельською нафтою позбавляє Китай гарантованого енергопостачальника. Пекін є залежним від нафти, проте новий світовий порядок може зіграти йому на руку, якщо Китай позиціюватиме себе як більш «поміркованого» та «надійного» гравця, що використовує примус замість грубої сили.
Гренландія - наступна ціль Трампа за доктриною Донро?
Наступною жертвою самовпевненості Трампа називають Гренландію. Це викликає глибоке занепокоєння: президент США, який відмовляється виділяти ресурси на захист України, натомість готовий залучити війська для вторгнення на автономну територію Данії. Спокуса стратегічного розташування та багатств Гренландії здається для Трампа непереборною. Острів виглядає як «прив’язане ягня», на яке насувається зграя вовків.
Вторгнення в Гренландію посіяло б хаос, породило б відчуття зради серед союзників і поклало б край НАТО як силі, що заслуговує на довіру. За такого сценарію спокуса для Росії та Китаю розгорнути свої збройні сили для захоплення нових територій стане величезною.
Європа опинилася в ізоляції. Вона мусить вирішити: прийняти нову політику Вашингтона чи чинити опір. Можна зробити вигляд, що все гаразд, але це лише заохотить залякування. Протистояти Вашингтону буде політично дорого, і навряд чи вдасться виступити єдиним фронтом, адже деякі європейські лідери “не на публіку” схвалюють підхід Трампа.
Чи готова Європа відстоювати власні інтереси, коли виклик надходить від її найпотужнішого (колишнього) союзника? Чи здатна вона протистояти Москві та Вашингтону одночасно?
Для Києва ці ознаки не віщують нічого доброго. Будь-яка мирна угода, яку Трамп намагатиметься нав’язати Україні, ймовірно, буде несправедливою. Відволікаючись на інтервенції в Латинській Америці, США неминуче забиратимуть ресурси з європейського напрямку. Послаблення американської присутності лише підбадьорює Москву.
Це нова європейська реальність: стратегічне середовище, у якому США стали ненадійними, а подекуди й загрозою. Непередбачуваний союзник — це не союзник; він подібний до нетверезого друга, на якого неможливо покластися у вуличній бійці.
Новий рік подарував Путіну та Сі президента США, який загруз у проблемах Західної півкулі. Російський та китайський лідери на тлі потенційного розпаду НАТО щиро вітатимуть доктрину «Донро».
Погляди автора статті не обов’язково відповідають позиції Kyiv Post.