Ситуація з цивільними, які перебувають у російській неволі, набагато складніша, ніж із військовополоненими. Передусім тому, що в межах міжнародного гуманітарного права — якого Росія, звісно, не дотримується — щодо військовополонених усе більш-менш зрозуміло. Йдеться про комбатантів, які брали участь у бойових діях і були взяті в полон.
Із цивільними все інакше. За винятком поодиноких ситуацій, коли людина становить безпосередню загрозу безпеці або вчинила кримінальне правопорушення, цивільних взагалі не можна позбавляти волі. Тим більше, коли йдеться про людей, затриманих за їхні переконання, висловлювання чи за підтримку контактів із державою своєї громадянської належності. Усі ці люди, по суті, взагалі не мали би опинитися за ґратами.
Саме тому механізми, які — хай і вкрай недосконало — існують для військовополонених, не працюють у випадку цивільних
Обміняти цивільних неможливо: кого й на кого? Цивільних на цивільних? Але на яких саме? Більше того, якби комусь спало на думку обмінювати, наприклад, проросійських колаборантів на українських цивільних, затриманих на окупованих територіях, це означало б перетворити всіх, хто проживає на окупованих територіях, на потенційних заручників — якими вони й так по факту є.
Отже, про обмін цивільних за логікою військовополонених не можна говорити всерйоз. Потрібно шукати інші механізми звільнення.
Водночас той факт, що торік вдалося звільнити понад 200 цивільних із російської неволі — це значний результат.
Кожна людина, яка звільнена— величезна історія успіху. Але ми розуміємо: йдеться про тисячі людей, які досі залишаються в неволі. Українські державні органи ідентифікували до 200 місць утримання військовополонених і цивільних. І, на жаль, у більшості з них катування є правилом, а не винятком. Ті, хто керує цими установами й реалізує цю політику на практиці, мають перебувати під постійним санкційним тиском. Це було б хоча б частковою відповіддю на запит на справедливість, який сьогодні є надзвичайно гострим.
Я переконаний, що проблема цивільних бранців має бути предметом міжнародного занепокоєння. Йдеться про демонстративне нехтування Росією нормами міжнародного гуманітарного права.
Ми бачимо, що частина звільнень відбувається за участі міжнародних посередників, без яких це, ймовірно, було б неможливо. Тому міжнародне посередництво є критично важливим.
Так само важливими є санкції. Деякі держави, зокрема в ЄС, уже почали застосовувати обмежувальні заходи щодо осіб, причетних до неналежного поводження з ув’язненими — передусім керівників установ, де застосовуються катування та нелюдське, жорстоке поводження.
Якщо ж говорити застосування міжнародних механізмів, здатних прискорити звільнення цивільних, то насамперед слід говорити про подальше посилення санкцій. Необхідно посилювати міжнародний тиск на Росію.
Принципово важливо, щоб будь-які перемовини — про мирну угоду, припинення вогню чи інші формати — включали питання звільнення цивільних так само, як і обмін військовополонених за формулою «всіх на всіх»
І не як наслідок успішних домовленостей, а як їхню передумову.
По-перше, це гуманітарний вимір, який нині, має бути в самому серці перемовин. До речі, у 2025-му році українська сторона на всіх рівнях переговорів порушувала питання звільнення і цивільних, і військовополонених, декларуючи його як одне з ключових.
По-друге, це своєрідний тест для Росії. Якщо вона не готова звільнити всіх утримуваних, це означатиме, що вона несерйозно ставиться до самих перемовин.
Щодо інших інструментів, ми регулярно бачимо обурення з боку різних держав, особливо після повідомлень про загибель наших співгромадян у російських колоніях чи місцях несвободи. Але, на мій погляд, цього недостатньо. Санкційний тиск має застосовуватися не лише за сам факт агресії проти України, а й за поводження з військовополоненими та фактичне взяття цивільних у заручники.
Чи робить українська держава достатньо для розв’язання цієї проблеми? Нещодавно був присутній на заході, присвяченому вшануванню памʼяті українських політвʼязнів різних поколінь та викликам, пов’язаним зі звільненням і реабілітацією цивільних, незаконно ув’язнених Росією. Там, зокрема, обговорювали питання цивільних у російській неволі. Від початку повномасштабної війни питанням повернення цивільних займаються передусім українські громадські організації у взаємодії з правоохоронними органами. Представник Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Андрій Юсов тоді сказав: чи можна робити більше в цьому контексті? Напевно, можна. Але що саме й наскільки активно робиться — для широкого загалу залишається маловідомим, адже перемовини про звільнення людей — одна з найбільш непрозорих царин. Усі, хто до них залучений, дотримуються режиму тиші.
Ставлення держави й міжнародної спільноти до цивільних бранців — це тест на справедливість, яка є визначальною цінністю для українського суспільства.
Україна бореться — і має боротися ще наполегливіше — за кожного свого громадянина.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають позиції Kyiv Post.