Коли іноземні партнери запитують мене про ризики ведення бізнесу в Україні під час війни, я майже ніколи не починаю з фронту. Не тому, що війна не має значення — вона визначає все. Але тому, що для інвесторів війна є ризиком зрозумілим, тоді як правова невизначеність залишається ризиком непрогнозованим.
За роки повномасштабної війни Україна довела: навіть у найважчих умовах бізнес може працювати, експортувати, інвестувати й підтримувати економіку. Агросектор зберіг логістику, переорієнтував ринки, адаптувався до нових маршрутів і забезпечив валютні надходження. Саме тому міжнародні фінансові інституції, банки розвитку та приватні інвестори не припинили дивитися в бік України навіть у 2022–2024 роках.
Війна — це ризик, який можна прорахувати. Його включають у фінансові моделі, страхують, закладають у вартість капіталу. З нею можна працювати. Але є інший фактор, який значно сильніше впливає на інвестиційні рішення, — це правова непередбачуваність.
Я бачу це у щоденних розмовах з партнерами. Питання, які вони ставлять, рідко стосуються безпеки полів чи портів. Набагато частіше вони стосуються судів, регуляторів і правоохоронної практики. Інвесторів цікавить не лише те, чи можна заробити в Україні, а й те, чи можна захистити свої права.
В українській реальності останніх років бізнес дедалі частіше стикається з ситуаціями, коли кримінальні провадження тривають роками без передачі справ до суду по суті. Відсутність вироків, затягування процесів і нестача чітких відповідей створюють атмосферу постійної невизначеності. Для підприємця це означає обмеження розвитку. Для інвестора — червоний прапорець.
Це не питання окремих компаній. Це системний сигнал для ринку. Коли правова система не дає швидких і зрозумілих відповідей, капітал обирає інші юрисдикції. Навіть якщо вони географічно далі від війни чи менш стратегічно важливі.
Україна сьогодні живе завдяки двом силам: армії та бізнесу. Збройні сили стримують агресора. Бізнес забезпечує ресурси для держави — податки, робочі місця, експорт, соціальні ініціативи, підтримку громад і ветеранів. Без цього економічного фундаменту жодна оборона не може бути довготривалою.
Саме тому будь-яка практика тиску на легальний бізнес під час війни має набагато ширші наслідки, ніж здається на перший погляд. Вона підриває довіру до країни як до партнера. А довіра — це основна валюта у світі інвестицій.
Сьогодні існує багато інвесторів, які готуються і, в окремих випадках, уже інвестують в Україну. Яскравим прикладом є новий інвестиційний фонд США-Україна за підтримки U.S. Development Finance Corporation, який має потенціал стимулювати притік інвестицій до країни. Також є family offices та хедж-фонди, які готуються вийти на ринок, не кажучи вже про фонди військових технологій, які вже пробують свої можливості на ринку. Такі інвестори не бояться війни. Вони бояться правової невизначеності.
Я часто чую думку, що після завершення війни інвестиції в Україну прийдуть автоматично. Але інвестори не приходять у країни “після”. Вони приходять туди, де інституції працюють вже зараз. Війна не може бути виправданням для відкладених реформ. Навпаки, саме в кризові моменти формується репутація держави на десятиліття вперед.
Для аграрного сектору це питання має особливе значення. Українське сільське господарство давно перестало бути суто національною справою. Воно є частиною глобальної продовольчої безпеки. Від стабільності нашого експорту залежать ринки Близького Сходу, Африки та Азії. Коли агробізнес стикається з правовою невизначеністю, це впливає не лише на внутрішню економіку, а й на глобальні ланцюги постачання.
У цьому контексті інвестори дивляться на Україну дуже прагматично. Вони не шукають героїзму. Вони шукають правила. Чіткі, прозорі та однакові для всіх. Бізнес не потребує особливого статусу чи імунітету. Він потребує передбачуваності: доказів, суду і рішення.
Напередодні Давосу я думаю не лише про власний бізнес чи конкретні проєкти. Я думаю про те, як Україна виглядає в очах тих, хто готовий вкладати кошти в її відбудову. Інвестори не бояться війни. Вони бояться ситуацій, у яких неможливо зрозуміти, за якими правилами працює система.
Якщо Україна прагне не лише вистояти, а й швидко відновитися, захист легального бізнесу має стати частиною економічної безпеки. Це не питання політики чи персоналій. Це питання довіри, без якої жодна відбудова неможлива.
Саме з таким поглядом я їду в Давос — не як спостерігач, а як підприємець, який щодня працює на економічному фронті і добре розуміє: майбутнє України вирішується не лише на полі бою, а й у здатності держави гарантувати справедливі та передбачувані правила для тих, хто створює економіку.