Саме зараз, у залах театрів і філармоній, у підземних сценах, музеях, галереях і навіть на кухнях холодних квартир сходяться колективна травма і колективна терапія. Там відбувається катарсис — тихий, впертий, життєво необхідний.
Мої подруги — відомі українські художниці різних поколінь Ольга Петрова, Ганна Криволап, Ольга Морозова — працюють у своїх майстернях та квартирах без світла й опалення. «Відсутність світла — не завада», — декларує Ганна.
«Підвищую градуси живописом», — усміхається Ольга Морозова.
Представниця покоління «дітей» ще Другої світової війни, професорка Києво-Могилянської академії, читає лекції майбутнім мистецтвознавцям у власній квартирі при температурі +9 й щодня пише теплі сонячні пастелі — ніби наближаючи весну.
Це не героїчні жести для публіки. Це буденний культурний спротив.
22 січня художник Ігор Гайдай, попри війну, холод і блекаути, знову у свій день народження відкриває двері своєї київській майстерні на Прорізній — як робив щороку. «День відкритих дверей» він називає проявом спротиву російській агресії. Культура тут — не тло війни, а її антипод.
Українці взагалі мають дивну, але життєздатну здатність робити лимонад із лимонів. Якщо не в холодних офісах — працюємо у друзів, де є опалення, або в кав’ярнях. Один звичайний день січня 2026 року: моя донька, студентка — майбутня архітекторка, працює над проєктами у кафе поруч із домом. Я — беру інтерв’ю у правозахисника, журналіста, який рік тому звільнився з полону. А ввечері — ми разом з друзями у промерзлій філармонії лікуємо серце музикою Бориса Лятошинського. Його фестиваль розпочався одразу після однієї з найстрашніших ночей обстрілів — 9 січня. Фестиваль тривав тиждень: концерти, публічні обговорення, презентація книги. Повна колонна зала чи фойє як додаткова зала. Й звучить Музика, що тримає.
Заповнені книгарні, за будь-якої погоди, під час повітряних тривог і без, — ще один маркер стійкості. Українська книга впевнено нарощує позиції. Культура читання повертає відчуття тривалості часу — того, чого ворог прагне нас позбавити.
У Запоріжжі, місті під постійною загрозою, нещодавно реконструювали Олександрівський сквер. Його серце — «Чарівний сад Марії Примаченко» з інтерактивними фігурами фантастичних звірів. Марія Примаченко для України стала символом незламності й візуальним кодом нашої душі. Її «Звірі з Болотні» сьогодні дивляться на нас у прифронтовому місті як доказ: добро існує.
До речі, Запорізький художній музей зібрав одну з найкращих колекцій Примаченко — 100 робіт, нині евакуйованих.
У Запорізькій філармонії попри щоденні жорстокі обстріли планують симфонічні концерти, вечір пам’яті Івасюка, програми для дітей. У Дніпрі — аншлаги на балет-казку «12 місяців». В афіші акцентовано: постановка за казкою чешки Божени Нємцової, а не Маршака. У Харкові підземна Loft Stage у ХНАТОБ стала головною сценою міста. Тут культура буквально пішла під землю — щоб вижити й звучати далі.
Культура під час війни — не розкіш. Вона зміцнює, об’єднує, формує пам’ять і працює на майбутнє відновлення. Вона дає митцям поштовх до нових форм і якості, презентує Україну світові, збирає кошти для ЗСУ. Для українців культура сьогодні — це острів самозбереження. Наш внутрішній обігрівач.
Погляди автора статті не обов’язково відображають позицію Kyiv Post.