Кияни розповіли, як виглядає їхнє життя під час найсуворішої зими за час повномасштабного вторгення Росії в Україну.
Андрій, 40 років, мешканець Києва, художник
Після чергового удару Москви по Києву нічого нового не сталося — усе було «за традицією».
Традиційно зникла електрика (хоча, правду кажучи, її не було ще до цього), але тепер уже немає сенсу сподіватися, що постачання відновлять найближчим часом.
Традиційно зникла вода, але, передчуваючи обстріли, я заздалегідь підготував запас технічної та питної води на кілька днів.
Традиційно зменшили опалення: батареї ледь теплі, хоча й не зовсім холодні.
Наша родина ще восени підготувала відповідний одяг, щоб у разі повного відключення опалення вдома було тепло й комфортно ходити: термобілизну, різний легкий, але теплий флісовий одяг.
Як екстрений захід ми дозволили собаці спати з нами в ліжку: це і показник гуманного ставлення українського суспільства до місцевої фауни, і водночас енергозберігаюча технологія. Адже собака — це постійне джерело тепла, яке не потребує батарей чи генераторів.
Найголовніше, що поки тримається як остання фортеця, — це каналізація. Дай Боже їй здоров’я і витримки.
Павербанки поступово розряджаються, як і автономне освітлення в квартирі. Але з попередніх років — «на випадок війни» — у нас ще залишився запас свічок.
Деякі з них, до речі, у формі російського Кремля. Тож коли така свічка горить, вона додає відчутно більше тепла й світла, ніж звичайна.
Крім того, у нас є власний автономний «пункт незламності» — наш автомобіль. У цьому острівці цивілізації можна зігрітися, зарядити гаджети й навіть послухати музику.
Відчаю немає: сонце й далі світить, сніг усе ще білий і красивий. Загалом це була б чудова зима, якби не Росія.
Тож, попри те що місто занурене в темряву, у мого сина є стабільна розвага: засніжена гірка поруч у парку — довга й стрімка. Такого схилу не знайдеш навіть у модному карпатському гірськолижному курорті Буковель.
Отже, все не так погано, як може здаватися. Навіть сам календар надихає. Щоб побачити, що скоро прийде весна, електрика не потрібна. А навесні брудна сльота зникне, наче роса на сонці.
Звісно, всі ці незручності лише посилюють нашу ненависть до Росії як держави-агресора. Цей біль і злість ми пам’ятатимемо довго — і передаватимемо як застереження наступним поколінням.
Ірина, 41 рік, фахівчиня з комунікацій, мати двох синів
Кожна така ніч — випробування на психологічну стійкість.
Коли на 12-му поверсі немає води, електрики й тепла, власна оселя перетворюється на печеру.
Так, ми навчилися розпалювати вогнища у дворах, запускати генератори на балконах, але загальний холод дуже пригнічує й ніби сковує. Для мене — особливо на психоемоційному рівні.
А коли житлова служба навмисно опечатує ліфти як спосіб боротьби з боржниками (які виїхали за кордон і, очевидно, не переймаються тим, як у мороз діти та пенсіонери змушені підійматися й спускатися поверх за поверхом), відчуваєш повну безпорадність.
Особливо коли потрібно терміново спускатися з дітьми через повітряну тривогу, а ти вже чуєш, як на іншому кінці міста працює протиповітряна оборона.
Здається, ніби живеш в апокаліптичному фільмі — і водночас виконуєш у ньому головну роль.
На всі сто відсотків рятують усмішки близьких, які не демонструють героїзму чи «незламності», а просто обіймають і, так само виснажені блекаутом та комбінованими атаками ворога, постійно питають: «Як ти?»
Настрій січня — «лють», завдання січня — «донат», вправа січня — «робота».
Ми маємо жити й не забувати бути трохи добрішими — починаючи із себе і до себе.
Шана Збройним силам України та всім, хто 24/7 рятує зв’язок і нашу нервову систему.