Незадовго до конференції в Давосі минув рік відтоді, як Дональд Трамп склав присягу на посаді президента США. Це був рік, сповнений поворотів, тривоги та непередбачуваності. Водночас у Європі, особливо в Німеччині та Франції, посилювалися політичні рухи, скептично налаштовані щодо підтримки України, що підривало єдність континенту. Як наслідок, дедалі частіше лунають заклики до створення «коаліції всередині альянсу». Це відображається у посиленій дипломатичній активності з 2022 року між країнами східного флангу НАТО та регіону Балтійського моря, а також у зростанні кількості двосторонніх угод, зокрема у сфері безпеки.
Вже у березні Польща прийматиме велику делегацію зі Швеції, зокрема членів королівської родини та міністрів із ключовими портфелями. Цієї неділі у Вільнюсі відбудуться урочистості з нагоди річниці Січневого повстання. На запрошення президента Гітанаса Науседи Литву відвідають, серед інших, президент Володимир Зеленський і президент Анджей Навроцький. Ці зустрічі, безумовно, вийдуть за межі символічного вшанування спільної історії, про важливість якого ми вже писали раніше.
Від Фінляндії до Босфору
У контексті «коаліцій усередині альянсу» заклик президента Зеленського до створення спільної 300-тисячної армії викликав широкий резонанс. Поки що це залишається політичною пропозицією, покликаною мобілізувати більш проактивних політиків. Водночас багато країн поділяють цю стурбованість, зумовлену конкретними безпековими інтересами. Хоча риторика Європейського Союзу залишається однозначно проукраїнською, на практиці йому бракує політичної волі для рішучих системних дій — зокрема використання заморожених російських активів або ефективної протидії «тіньовому» російському флоту. У Давосі президент Навроцький окремо вказав на ці недоліки; їх також відзначила американська адміністрація.
Попри це, значна частина критики пролунала насамперед на адресу українського президента. І це не дивно: ситуація в Україні надзвичайно складна, а повільна, ввічлива дипломатія в поєднанні з люб’язними подяками не принесла б відчутних результатів. Аргументи Зеленського багато в чому перегукуються з тими, які неодноразово озвучував польський президент, із тією різницею, що Навроцький представляє країну — члена ЄС, яка не потребує такої термінової допомоги. Прикметно, що найгостріша критика на адресу ЄС лунає переважно з боку держав, які межують із Росією, — і це не випадково.
Однак не всі європейські країни готові до радикальних кроків — таких як повне припинення торгівлі з Росією. Російську нафту й далі купують, і чи зміниться ця ситуація — поки незрозуміло. Втім, у четвер президент Емманюель Макрон оголосив про висадку французьких сил на борт підсанкційного російського танкера.
Варто також пам’ятати, що саме Європа несе основний фінансовий тягар підтримки України. Незадовго до виступу Зеленського в Давосі було схвалено надання Україні кредиту на 90 мільйонів євро, що ще раз підкреслює, наскільки складною й неоднозначною залишається нинішня ситуація.
На цьому тлі Зеленському можуть з часом простити його різкі слова — і зрештою вони стануть частиною ширшої спільної позиції країн східного флангу.
Якщо дивитися суто крізь призму безпекової політики, посилення активності на східному фланзі НАТО триває вже певний час. Це видно за розгортанням військ, зростанням інвестицій у сферу безпеки, спільними навчаннями та тісною співпрацею попри ідеологічні розбіжності. Цей процес охоплює простір від Фінляндії до Босфору. Туреччина, яку часто вважають ненадійним партнером, тим не менш, має власні інтереси в Чорному морі, залишається членом НАТО і конкурує з Росією на багатьох рівнях.
Тож яке місце в цьому всьому займає Трамп?
Побоювання членів Альянсу щодо політики Трампа є здебільшого емоційними - вони ґрунтуються на занепокоєнні непередбачуваністю і поведінкою, яка виходить за рамки усталених норм. На практиці лише деякі з його найбільш суперечливих ідей були втілені в життя: Канада не стала ще одним штатом США; перезавантаження відносин з Росією не відбулося, незважаючи на щедрі пропозиції; і хоча фінансова допомога Україні була призупинена, співпраця у сфері розвідки продовжилася - за деякими даними, вона навіть посилилася, разом із «зеленим світлом» для ударів по цілях у глибині Росії.
Політика США залишається неоднозначною і не завжди відповідає інтересам України чи східного флангу НАТО, але історично це не повинно дивувати. У 1991 році президент Буш виголосив сумнозвісну промову «Котлета по-київськи», а в 2005 році в Донецьку Барак Обама - тоді ще сенатор - особисто спостерігав за демонтажем конвенційного озброєння України. Варто також подумати про майбутнє: що, як після Трампа прийде ще сильніший ізоляціоніст або лідер, який повністю переорієнтує американську активність з Європи на Тихоокеанський регіон?
Підтримувати добрі відносини зі Сполученими Штатами все одно важливо — хоча б через доступ до неперевершених озброєнь і підтримку таких ініціатив, як «Ініціатива трьох морів», яку активно просувають республіканці. Відносини між США та Росією також далекі від дружніх. Водночас найсильнішою гарантією безпеки залишається власна потужна армія — і цей аргумент справді слушний.
Утім, це не означає, що Європейський Союз слід списувати з рахунків. Попри критику, він залишається важливим гравцем і бере на себе значну частину безпекового тягаря.
Тому подальша інтеграція України та її шлях до союзницьких структур є виправданими й необхідними. Також немає гарантії, що сили, які сьогодні вважаються радикальними або проросійськими, не змістяться до політичного центру після приходу до влади: приклад Джорджіа Мелоні в Італії показує, що така «мелонізація» можлива. Не менш важливо розвивати відносини зі Сполученими Штатами, адже вони залишаються близьким партнером і самі потребують Європи, особливо в контексті конкуренції з Китаєм.
Водночас ключовими є нестандартне мислення та розвиток регіональних альянсів. З точки зору України саме ці альянси виявилися вирішальними у перші дні повномасштабної війни 2022 року. Країни, що межують з Україною та Росією, — насамперед Польща і держави Балтії — без вагань постачали військову техніку, приймали біженців і розпочали дипломатичний наступ на підтримку Києва. Така солідарність була помітною і під час Помаранчевої революції та Євромайдану.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають позиції Kyiv Post.