В цій історії йдеться не про дипломатію, переговори чи компроміси. Йдеться про змову двох лідерів, які збираються задушити суверенну Україну.
У нещодавньому інтерв’ю Трамп стверджував, що український народ підтримує його мирний план. Всі, окрім однієї людини: Зеленського.
Подумайте, що це означає. Президент США публічно заявляє, що українці виступають проти власного обраного президента. Це не просто риторика. Це прямий, відкритий заклик до усунення законного уряду. Посеред світової війни, що триває, Америка, по суті, перейшла на бік ворога.
Це перебільшення? Тоді подивіться на те, що говорять і пишуть. Нещодавно опублікована доктрина національної безпеки США містить формулювання, які ще рік тому здавалися б немислимими. У ній повторюються аргументи, знайомі з радянської та пострадянської пропаганди, про «недемократичні уряди» в Західній Європі. У цьому політичному документі йдеться не про стратегію, а про ідеологію, імпортовану з Москви.
Це більше, ніж слова. Це вже шаблон для дій, і його логіка жорстока. Мета — створити в Україні достатній внутрішній хаос, щоб держава тріснула під вагою політичного тиску, ультиматумів, вимог провести президентські вибори та тривалої психологічної війни.
В Київ не обов’язково вводити танки, якщо Україну можна змусити розвалитися зсередини. Путін тисне зі сходу військовою силою — ракетами й безпілотниками. Трамп тисне із заходу політично — встановлює дедлайни й погрожує. Обидва вимагають від України поступитися 20% Донецької області.
Двадцять відсотків звучать як компроміс — доки не перевести цю цифру в географічну площину. Ці «20%» включають Краматорськ і Слов’янськ разом з оборонною системою, яку Україна вибудовувала там із 2014 року. За нинішніх темпів просування Росії прорив цих ліній силою вимагав би тривалої кампанії. Натомість добровільна здача цих позицій відкрила б шлях углиб України. Це не компроміс, а капітуляція.
Ця історична паралель надто очевидна, щоб її ігнорувати. У 1938 році Чехословаччина здала ключові укріплені позиції і припинила своє існування за кілька місяців. Гітлер після огляду цих територій визнав, що був вражений міцністю тієї оборони.
Сьогодні Путін вимагає подібної поступки, а Трамп надає політичну підтримку цій вимозі. Якщо Україна справді зазнає настільки нищівної поразки, як на цьому наполягає кремлівська пропаганда, виникає головне питання: чому тоді не взяти ці міста силою? Навіщо тиск, переконання, шантаж? Візьміть їх, якщо зможете.
Причина, чому вони цього не роблять, проста. Вони не можуть.
За пропагандистським шумом стоїть простіша реальність: Росія вичерпує свої резерви. Її ресурси скорочуються, людський потенціал виснажується, а час працює не на користь Москви. Саме тому Кремлю потрібна «перемога» якнайшвидше — поки це вікно можливостей не зачинилося.
За цих обставин Трамп стає для Путіна найціннішим політичним активом
Він був таким протягом багатьох років, але нині ця динаміка досягла найгострішої форми.
Доктрина національної безпеки, яка визначає супротивником Європу, а не Росію. Щоденні публічні заяви, спрямовані проти України. Тиск безпосередньо на Зеленського. Це вже не нейтралітет із дружнім підтекстом. Це дедалі більш відверте зближення з агресором.
Але Москва не врахувала два моменти.
По-перше, надії на внутрішню дестабілізацію в Україні не виправдалися. Українське суспільство консолідувалося, коли стало зрозуміло, що тиск чинять не лише зі сходу, а й із заходу.
По-друге, що ще більш важливо - Європа протверезіла.
Європейські лідери починають розглядати свою політику щодо України не як моральну підтримку далекої країни, а як пряме питання власної безпеки.
Каталізатором стала заява російського генерала Андрія Картаполова, який нещодавно прямо описав майбутнє Європи. Він сказав, що щойно Росія досягне західного кордону України, Європа стоятиме на колінах і благатиме про пощаду. Ця цитата швидко облетіла європейські ЗМІ — бо в ній не було жодної двозначності.
Європейці зробили жорсткий висновок: якщо вони дозволять зламати українську армію, якщо Краматорськ і Слов’янськ упадуть і якщо Росія дійде до західного кордону України, то гроші, бюрократичний ресурс і дипломатична мова не захистять Європу. Єдиною силою, здатною зупинити такий розвиток подій, залишаються українські військові — загартовані в боях і досвідчені в оперативному плануванні. Якщо Європі сьогодні потрібен щит, то Україна і є цим щитом.
Тиск з боку Конгресу та проукраїнські голоси в адміністрації змушують Трампа зберігати деякі елементи підтримки України. Обмін розвідданими продовжується на певному рівні, а європейські уряди зберігають можливість купувати американську зброю для передачі Україні. Послання Європі, по суті, полягає в тому, що ви самі з цим розбирайтеся. Це не найкращий результат для України, але він залишається прийнятним.
Будь-яка спроба Трампа відкликати цю обмежену підтримку буде розцінена переважною більшістю американців як відкрита зрада і спровокує негативну реакцію всередині американської політичної системи. Це може призвести до реальних втрат для Трампа всередині його власної партії. Багато республіканців підтримують продовження допомоги Україні і стверджують, що її слід збільшити.
Час — головна змінна. Путін відчайдушно чіпляється за ілюзію «перемоги». Трамп тисне ультиматумами й дедлайнами. Зеленський тримає лінію, бо відступ зараз мав би екзистенційні наслідки. Європейці дедалі чіткіше усвідомлюють: якщо Україну змусять капітулювати, Європа залишиться сам на сам із Росією — без єдиної боєздатної ЄВРОПЕЙСЬКОЇ АРМІЇ, здатної поглинути наступальну міць Кремля.
Результат цієї битви визначить «Новий Хоробрий Світ», у якому ми всі будемо жити. Це буде або світ, де агресор зможе задушити демократію за мовчазної згоди своїх колишніх атлантичних союзників, або світ, у якому достатньо гравців усе ще здатні сказати злу «НІ» — і прийняти ціну цього вибору.
Погляди авторів статті не обов’язково відображають позицію Kyiv Post.