Вʼячеслав Хостікоєв, представник відомої творчої династії, син Наталії Сумської та Анатолія Хостікоєва, змалку перебував у театральному середовищі. Сцена стала для нього природним простором свободи й самовираження.
Сьогодні він — один із найпомітніших акторів Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка, грає, зокрема, у виставах «Незрівнянна», «Кайдашева сім’я», «Моя професія — синьйор із вищого світу» та «Люкс для іноземців».
Окремою сторінкою його кар’єри стала роль Дем’яна Халявського у культовій Конотопській відьмі Івана Уривського — виставі, що перетворилася на міжнародний театральний феномен і благодійну платформу для підтримки ЗСУ.
Разом з тим, мільйони глядачів упізнають Хостікоєва за голосом: українською він озвучує Пола Атрідеса, Віллі Вонку, Енакіна Скайвокера, Людину-павука, Марті Супріма та сотні інших персонажів.
Kyiv Post представляє ексклюзивне інтервʼю з Вʼячеславом Хостікоєвим, який зараз перебуває у великому європейському турі з саме тою «Конотопською відьмою».
KP: Ви виросли на сцені театру Франка — місці, яке для багатьох акторів залишається вершиною мрії. Що допомагає вам утримувати власну опору в цій професії?
Вʼячеслав Хостікоєв (ВХ): Ще з дитинства я зрозумів, що ставлення до мене завжди буде полярним: хтось матиме претензії через моє походження, а хтось — заочно симпатизуватиме саме через нього. І те, й інше існуватиме паралельно — з цим просто треба жити. З часом я прийняв, що ярлики неминучі. Я не обирав родину, в якій народився, але й несу відповідальність лише за себе. Мене не можна порівнювати з батьками — я окрема людина, зі своїм шляхом і своїм творчим досвідом. Тому єдине, що справді має сенс, — добре робити свою справу.
Цю професію я обрав сам. Я знаю, що тут робити
Мене сюди не тягнули — мені тут цікаво, й, що найважливіше, отримую від цього задоволення.
КР: Театр Франка дійсно славиться акторськими династіями. Як ви сьогодні осмислюєте саму ідею династій?
ВХ: Про династії зазвичай говорять усі — крім тих, хто реально в них живе. (Усміхається.) І найчастіше це дуже поверхнева розмова. Для мене династія — це не про пільги чи тягар, а передусім про фундамент, який закладають батьки. Мені дуже пощастило: я дуже вдячний своїм батькам, в першу чергу за їхню любов, за їхню підтримку, і за те, що вони виховали в мені.
З часом я зрозумів, коли почав читати книжки, цікавитися різними релігіями та вивчати їх, зокрема буддизм, який мені особливо подобається, що цей фундамент від родини — ключовий. Якщо його немає, людині потім доводиться витрачати роки, щоб вибудувати його з нуля.
Справедливість, доброта, любов, внутрішня впевненість, благородство — речі, які здаються банальними саме тому, що вони базовими. Ми всі про них чули з дитинства, але часто недооцінюємо. А шлях до світла не лежить через «таємні знання» чи міфічні бібліотеки Ватикану — він починається з простих речей, якими треба жити щодня: любові, піклування, підтримки одне одного.
КР: «Конотопська відьма» стала одним із головних театральних феноменів останніх років. У чому, на вашу думку, її особлива сила? Як ви відчуваєте цю виставу зсередини — і як її сприймає публіка — в Україні та за кордоном?
ВХ: Феномен цієї вистави — в абсолютному збігу, коли в один момент у всіх «склалося»: у режисера, акторів, художників, композитора. Це симбіоз дуже точної, чесної роботи великої команди.
На початку ми взагалі не до кінця розуміли, що саме створюємо. Не було готового образу фіналу — ми знаходили його в процесі репетицій: через тексти, пластику, взаємодію, навіть через костюми. Це був живий пошук. І мені особливо цінно, що я став частиною цього процесу не лише як актор — у фіналі є сцена, рішення для якої я запропонував сам. Іван Уривський це прийняв, ми разом залишили цю сцену — і для мене це дуже важливий досвід.
Перед прем’єрою ми всі трохи боялися. Формат незвичний: лаконічна, щільна вистава, глядач максимально близько, між ним і сценою — мінімальна дистанція. Декорація — фактично одна біла стіна, мазанка, хата. Але саме в цій простоті й народилася сила. Художниця Таня (Тетяна Овсійчук — Художник по костюмах театру Франка — ред.) зробила неймовірну роботу — візуально вистава дуже влучна. Музика Сусанни (Сусанна Карпенко — головна хормейстерка театру Франка, композиторка) — висококласний рівень. І, звісно, актори: кожен приніс свій колір, свою інтонацію, і з цього склалася атмосфера, яка тримає зали.
Іноземці сприймають «Конотопську відьму» дуже емоційно. Вони не завжди зчитують усі культурні коди, але енергію, ритм, правду — відчувають абсолютно. Це універсальна історія, яка працює без перекладу.
КР: Після гастролей театр Франка звітує про значні збори на підтримку ЗСУ. Артисти не залишаються «поза війною». Кого й як ви підтримуєте особисто? Чому для вас це принципово важливо?
ВХ: З початком війни, особливо на початку повномасштабного вторгнення у всіх переверталося життя — спочатку з ніг на голову, потім назад. Потрібен був час, щоб нервова система прийняла нову реальність. Я об’єднався з друзями у Борисполі — ми почали виготовляти бронеплити. За перший рік-два зібрали кілька мільйонів гривень саме в бронезахисті. Нам допомагали заводи з металом, ми возили плити на відстріли, сертифікували їх — бо це відповідальність, від цього реально залежить життя військових. Паралельно займалися амуніцією, намагалися робити навіть власну форму. Якісь проєкти розвиваються, якійсь закрили. Але для мене було важливо одне: якщо ти не на фронті, то ти маєш бути корисним тут. Не втрачати зв’язок із військовими. Допомагати. Це мінімум.
Те, що зараз робить театр Франка з «Конотопською відьмою», — це приклад правильної моделі. Ми не просто граємо вистави за кордоном чи в Україні — ми після кожної вистави проводимо аукціони. І поки ці аукціони працюють, я буду грати цю виставу. За два роки ми зіграли понад 200 показів і передали на потреби ЗСУ понад 80 мільйонів гривень. Ми виступали у Варшаві, Нью-Йорку, Чикаго, Торонто, Монреалі, по всій Європі, у Великій Британії. Під час одного з турів у Лондоні на виставу прийшов Валерій Залужний. Ми розігрували підписані ним лоти — і одна людина з залу задонатила 700 тисяч гривень. На ці кошти вже закуплено дрони, спецобладнання, навіть морський дрон, який зараз несе службу.
«Конотопська відьма» стала мостом між українцями по всьому світу. Це не просто театр — це спільна справа. І я дуже хочу, щоб люди, які приходять на наші вистави, долучалися до цих зборів. Я розумію втому, дистанцію, бажання жити нормальним життям. Це людське. Але підтримка одне одного — критично важлива. Бо тільки об’єднавшись, ми маємо силу. А зараз це питання не абстрактне — це питання нашого життя тут, в Україні, на своїй землі.
КР: Ваш голос асоціюється з героями глобальної попкультури — від Пола Атрідеса й Енакіна Скайвокера до Віллі Вонки та Марті Супріма. Український дубляж сьогодні — що для вас означає ця професія?
ВХ: Цей цех став для мене дуже визначним. По-перше — через людей. Саме в дубляжі я зустрів режисерів і акторів, які в мене повірили, які вкладалися в мене з самого початку. Це абсолютно окремий світ — і дуже потужний.
Я завжди кажу нашим продюсерам і режисерам: подивіться уважніше на акторів дубляжу. Це люди, які працюють на тому ж рівні, що й голлівудські актори. Ми щодня взаємодіємо з їхньою грою — з Леонардо Ді Капріо, Хоакіном Феніксом, Тімоті Шаламе. Це унікальна практика, якої в нас майже ніде більше немає. Дубляж — це лабораторія акторської майстерності. Ти бачиш, як роль зроблена в оригіналі, і твоє завдання — не зробити гірше. А в ідеалі — зробити так само або навіть точніше для українського глядача. Це виклик, який мене страшенно драйвить.
КР: Де проходить межа між свободою актора й стандартом, заданим студією?
ВХ: У дубляжі свободи імпровізації майже немає. Ми не маємо права зруйнувати те, що створив оригінальний актор і студія. Наше завдання — зробити дублікат. Точний, відповідальний, живий. Але саме в цій рамці і є професійна майстерність. Коли ти, не порушуючи форму, наповнюєш її сенсом українською мовою. Особливо в таких проєктах, як Dune. Мало хто знає, але фременську мову (фременська мова — це вигадана мова корінних жителів планети Арракіс з науково-фантастичної саги Френка Герберта «Дюна» — ред.) в офіційному прокаті дублювали лише в оригіналі та українською. Більше жодна країна на це не наважилась. І це показник рівня.
Це була фантастична робота з Анною Пащенко (Анна Пащенко — режисерка і перекладачка, працює в українському кінодубляжі практично з моменту його появи. У її доробку дубляжі близько трьохсот картин всіх великих кінокомпаній — ред.) — людиною, яка для мене дуже важлива. Я прийшов у дубляж у той момент, коли ще можна було вчитися безпосередньо у таких режисерів. Вони вкладали не лише техніку — вони формували смак і відповідальність.
КР: Ви озвучили понад тисячу ролей. Українська мова впевнено красиво звучить у світових хітах. На чому б в цій специфічній сфері ви б хотіли ще акцентувати?
ВХ: Є проєкти хайпові, де глядач знає, що це мій голос. А є десятки ролей, де люди просто пишуть: «Вау, який дубляж», — не знаючи, хто за ним стоїть. Так і має бути. Я працюю з Netflix, Warner Bros., Disney, Marvel. Озвучував і співав — наприклад, молодого Шрама у Mufasa. І для мене було дуже приємно, що Disney затвердив саме мій спів. Це престижно. Це знак довіри.
Я дуже поважаю і фандаб (Фандаб — фанатський, або аматорський дубляж — ред.). Там багато талановитої молоді, яка робить неймовірні речі — особливо в аніме-середовищі. У нас немає та не буде проблеми з майбутнім дубляжу. У нас є люди. І це найголовніше!
КР: Які особисті плани маєте на 2026 рік? Премʼєри, гастролі?
ВХ: Я намагаюся не будувати планів. Зараз це небезпечно. З’являється можливість — хапаєшся й робиш. Оце й є моє кредо.
З найближчого: прямо зараз у турі з «Конотопською відьмою». Були у Варшаві, сьогодні — у Цюріху, завтра — у Мюнхені, потім у Відні, Лондоні, Барселоні та інших європейських містах.
Дуже чекаю на прем’єру вистави мого батька — «Король Лір» у театрі Франка. Прем’єра запланована на червень 2026. Я дуже хочу встигнути увійти в цю роботу. Працювати з батьком — це завжди глибоко і несподівано.
КР: Яким ви бачите себе, театр і країну через десять років?
ВХ: Про себе я не хочу говорити в майбутньому часі. Я хочу просто ним стати — і тоді побачимо. Щодо країни… щоб бачити майбутнє, її треба спочатку захистити. Цим зараз займаються наші військові, а ми маємо допомагати. Далі все залежить від багатьох факторів — внутрішніх і зовнішніх. Історія розвивається страшенно швидко. Але я вірю, що нас чекає сильна, технологічна, економічно розвинена країна з однією з найпотужніших армій у світі. Ми платимо страшну ціну за свободу — але за право жити на своїй землі, розвивати свою культуру і рухатися своїм шляхом.
Наше завдання просте й складне водночас: працювати, підтримувати одне одного, менше хейту, більше любові.
Якщо кожен робитиме трохи більше, ніж робить зараз, — ми зрушимо цю реальність у бік світла. Дай Боже, щоб так і було!