Сьогодні ми згадуємо шість мільйонів євреїв, убитих нацистською Німеччиною та її спільниками. Як британець українського походження, я глибоко вшановую пам’ять жертв Голокосту, але водночас усвідомлюю, що обіцянку «Ніколи знову» так і не було виконано.
Голокост був безпрецедентною трагедією в історії. Не тому, що страждання можна зважити чи порівняти, а тому, що він мав унікальні риси: промислово налагоджене масове вбивство, бюрократичну точність винищення та газові камери, спеціально створені для знищення євреїв у Європі.
Це був геноцид, що систематично здійснювався як державна політика, заснована на переконанні, ніби ціла група людей не має права на життя. Жовті зірки, вагони для перевезення худоби, газові камери та ями для розстрілів, зокрема в Бабиному Яру в Києві, — це історичні факти, про які ніколи не можна забувати.
Щоб повністю усвідомити Голокост і його уроки, ми маємо розглядати його не лише як окремий, хай і масштабний, історичний геноцид. Нацисти показали, на що здатні люди, коли ненависть стає законом, дегуманізація — нормою, а світ заплющує на це очі.
Але головний урок полягає в тому, що геноциди повторюються, можуть набувати різних форм і, незалежно від їхніх масштабів, ми маємо визнавати кожен із них і протидіяти їм усім.
Україна добре це знає. У 1932–1933 роках Голодомор забрав життя мільйонів українців — людей свідомо морили голодом. Відповідальність за цей злочин несе радянський тоталітарний режим Сталіна. Методи відрізнялися від нацистських газових камер, але мета була тією самою: позбавити людей національної й соціальної ідентичності, знищити їх і покарати тих, хто чинив опір колективізації.
Водночас знищенню підлягала й культурна еліта тодішньої України — письменники, поети, співаки, науковці, вчителі й навіть наївні прихильники комунізму. Голодомор і Голокост не були одним і тим самим: вони діяли по-різному, мали різні ідеологічні підвалини й відбувалися в різних історичних умовах.
Та попри це йшлося про геноцид — навмисне знищення групи людей. І, як і у випадку з Голокостом, після цього настали роки заперечення, применшення та примусового мовчання. Так само було й з іншими народами.
Наприклад, геноцидні риси колоніальної політики окремих європейських держав були визнані лише згодом. У 1915 році османська влада вбила майже 1,5 мільйона вірмен. Багато поляків переконані, що взаємна етнічна чистка на Волині у 1943 році була спробою геноциду з боку українських сил.
Геноцид у Боснії в 1990-х роках знову повернув у Європу масові вбивства та концентраційні табори. Під час геноциду в Руанді 1994 року за 100 днів було вбито близько 800 тисяч тутсі, тоді як решта світу сперечалася про формулювання і фактично нічого не робила.
Сьогодні, у річницю Голокосту, не лише українці, а й багато людей у всьому світі — зокрема юристи та правозахисні організації — вважають, що Росія вчиняє геноцид проти України.
Нацисти вважали євреїв загрозою, яку слід знищити. Російські чиновники та державні медіа часто заявляють, що українці не є окремим народом, а Україна не має права на суверенну державність.
Нацисти твердили, що євреї становлять загрозу величі Німеччини. Сьогодні фашистський режим Путіна вважає українців перешкодою на шляху до «великої» Російської імперії, яку він прагне відродити, а отже — такими, кого слід стерти з політичної мапи Європи. І в цей день пам’яті ми не можемо не помічати гіркої іронії.
Частини Росії, а також уся Україна й Білорусь зазнали колосальних втрат унаслідок нацистського вторгнення. Ленінград перебував у блокаді й голодував, Сталінград був зруйнований, мільйони «радянських» громадян загинули. Нині Росія апелює до поняття «денацифікації», щоб замаскувати свої геноцидні імперіалістичні цілі щодо України та методи, які за своєю суттю є нацистськими. Водночас приклад Ізраїлю сьогодні також порушує складні питання.
Ізраїль, заснований як притулок для тих, хто пережив Голокост, і побудований на обіцянці, що євреї більше ніколи не залишаться беззахисними, нині стикається із серйозними звинуваченнями щодо своєї поведінки в Газі. Багато міжнародних правників, правозахисних організацій і посадовців ООН охарактеризували останні військові операції як потенційно геноцидні, і ці справи нині розглядаються в Міжнародному суді.
Масштаби руйнувань і кількість загиблих серед цивільного населення змусили багатьох спостерігачів — зокрема деяких ізраїльтян і євреїв — замислитися над тим, чи не перетнула ця реакція межі законності й моралі.
Це не проста схема «агресор — жертва», а трагедія, у якій законні безпекові занепокоєння, історична травма, асиметрична війна та потенційні воєнні злочини переплітаються так, що потребують чесного аналізу, а не рефлекторного захисту чи засудження.
Ці спостереження вказують на тривожну закономірність: навіть найтяжчі страждання не убезпечують народи чи окремих людей від того, щоб самім стати винуватцями. Виживання після геноциду не гарантує, що ті, хто вижив, або їхні нащадки зможуть розпізнати й зупинити геноцидні практики в інших обставинах. Мабуть, це і є найскладніший урок: пам’ятати — недостатньо.
Пам’ять без моральної ясності стає просто племінним інстинктом — «Ніколи більше для нас», а не «Ніколи більше для всіх».
Ми маємо пам’ятати про унікальні риси кожного геноциду й водночас бачити те, що їх об’єднує. Індустріальний характер Голокосту, використання голоду як зброї під час Голодомору, швидкість і жорстокість геноциду в Руанді — усе це слід осмислювати окремо.
Водночас усі ці злочини мають спільні базові елементи: намір знищити групу людей, систематичне планування, дегуманізуючу ідеологію, твердження, ніби винищення є необхідним із міркувань безпеки чи самооборони, а також міжнародну байдужість або співучасть.
Усвідомлення цих закономірностей допомагає розпізнавати геноцид у реальному часі, а не лише заднім числом. Османська влада заявляла, що захищає Туреччину від «зрадницьких» вірмен. Режим Сталіна твердив, що обороняє комунізм від «антисоціалістичних руйнівників» і «буржуазних націоналістів», нібито пов’язаних із Заходом.
Нацисти наполягали, що захищають Німеччину від єврейської змови. Росія Путіна спочатку заявляла, що нібито захищає «російськомовних» в Україні та зупиняє розширення НАТО на схід, однак дедалі частіше відкрито визнає прагнення захопити якомога більше української території й відновити імперську гегемонію над сусідніми країнами.
Ми маємо робити більше, ніж просто пам’ятати про необхідність зупиняти геноцид. Світ не зміг запобігти трагедіям у Руанді, Боснії, Дарфурі, Україні та Газі.
Це доводить, що музеї та меморіали є важливими, але вони не зупиняють масові вбивства.
Нам потрібні системи раннього попередження, політична воля, економічний тиск, а за потреби — й військові дії. І, що найважливіше, нам потрібна мужність називати геноцид геноцидом тоді, коли ми його бачимо, а не чекати, доки на це погодяться всі.
Голокост показує саму можливість геноциду, здатність звичайних людей чинити масштабні злочини, роль бюрократії у перетворенні вбивства на «процес», а також людську схильність обирати комфорт замість дії. Ці уроки однаково стосуються і минулого, і сьогодення.
Вони стосуються таких місць, як Україна, Газа, Сіньцзян, Тиграй, а також будь-якого іншого куточка світу, де людей навмисно вбивають. Тож у цей Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту — не применшуючи його значення жодним чином — згадаймо не лише шість мільйонів євреїв, убитих нацистами, а й усіх інших людей, які стали жертвами геноциду впродовж історії та гинуть просто зараз.
Мертвих неможливо повернути. Але живі можуть обрати, чи стане пам’ять щитом від нових злочинів, чи мечем проти них. Саме цей вибір визначає, чи ми справді вкладаємо сенс у слова, які промовляємо, чи лише повторюємо: «Ніколи не забувайте, що з нами зробили».
Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.