Щойно інформаційний тиск посилюється, Дональд Трамп запускає перевірений механізм. Він не намагається «приглушити» небажану історію — він її перекрикує. За роки впливу на американський новинний порядок денний стало зрозуміло: трампівська театральність — це не особливість характеру, а відпрацьований політичний прийом. Коли черговий заголовок загрожує його інтересам, Трамп підкидає новий — гучніший, дивніший і значно простіший для поширення, ніж складні для широкої аудиторії повідомлення з чергового судового процесу чи витоку документів.
На жаль, Україна нерідко стає частиною таких інформаційних вистав. Одного дня Трамп заявляє про «чудову зустріч» з українською делегацією, а вже за кілька годин знову стверджує, що миру не хочуть саме українці. Щоб зрозуміти, чому це відбувається, варто відійти від окремих заяв і подивитися на ширшу картину — так, як ми нещодавно зробили в Давосі.
Гренландія вже понад рік слугує для Трампа зручним «козирем». Ще до повторного вступу на посаду — 6 січня 2025 року — нью-йоркський суддя відхилив його клопотання про відтермінування винесення вироку у справі про приховування виплат. Уже за добу Трамп влаштував гучну й затяжну пресконференцію в Мар-а-Лаго, різко змістивши увагу на нібито нагальну потребу США взяти під контроль Гренландію та Панамський канал. Юридичні проблеми у справі про приховування виплат нікуди не ділись, але зникли з перших шпальт.
Ми раз за разом бачимо, наскільки ефективно працює цей механізм. Юридичні процеси — повільні й процедурні, тоді як вистава — миттєва, яскрава й легко тиражується у медіа. Щойно Трамп починає свою гру, він знає: всі навколо неминуче опиняться в передбачуваному колі. Союзники його захищають. Критики атакують. Журналісти висвітлюють конфлікт. Публіка спостерігає за видовищним феєрверком — і майже ніхто не замислюється, якою насправді є мета цього чергового епізоду абсурду.
Україна та її партнери перемагають тоді, коли утримують порядок денний, спираючись на факти та конкретні результати.
Тож варто замислитися: навіщо Трамп надіслав прем’єр-міністру Норвегії повідомлення з натяком, що поразка в боротьбі за Нобелівську премію миру підштовхнула його до ідеї щодо Гренландії, а також із заявою, що він більше не вважає себе зобов’язаним діяти «виключно мирними засобами»? Невже йшлося справді про переконання Осло — і чи Трамп не усвідомлював, що ця заява неминуче стане топновиною?
З огляду на його попередній досвід, логічніше припустити інше: Трамп надіслав це повідомлення, бо добре розуміє, як працюють американські медіа. Дивна й провокативна заява притягує камери, мов магніт. Поки преса сперечається довкола листа, Трамп контролює наратив, задає рамку дискусії й змушує всі інституції реагувати у визначеному ним темпі.
Так, Трамп утримує контроль. Як багаторічний власник приватних гольф-клубів, він фактично переносить знайому йому модель управління на свою нещодавню ініціативу так званої «Ради миру». За своєю логікою вона більше схожа на систему клубного адміністрування, просто масштабована до глобального рівня. Згідно з відкритими джерелами, потенційних майбутніх членів обирає голова управління. Чи стануть вони постійними членами після значного фінансового внеску — також вирішує голова. Який «рівень статусу» матиме той чи інший учасник — знову ж таки, визначає голова.
Отже, членські внески, запрошення та привілейоване членство — чи варто дивуватися, що саме Трамп очолює цю структуру й сам вирішує, хто проходить відбір, а хто — ні? Якщо мета полягає в контролі над подіями та інформаційним порядком денним, то роль самопроголошеного голови ради є найвигіднішою позицією.
Поєднання медійних тактик з інституційними рамками дозволяє краще зрозуміти логіку Трампа. Коли він відчуває загрозу, то заповнює інформаційний простір провокативними заявами, які, як він знає, обурюватимуть широку аудиторію, але не зашкодять підтримці з боку його електорату. Як показує досвід, ця стратегія контролю повторюється знову й знову з однієї простої причини: вона працює.
Перевага Трампа — не в умінні переконувати. Його сила — у темпі. Саме він визначає, про що всі мають говорити, навіть тоді, коли головною темою мало б бути те, що безпосередньо йому загрожує.
Для України урок простий: не дозволити перетворити війну проти України на інструмент, за допомогою якого Трамп «відмиває» свої внутрішньополітичні проблеми, виносячи їх на міжнародний рівень. Україна особливо зручна як механізм відволікання, адже вона гарантує миттєву увагу медіа, високий моральний градус і гострі суперечки. Якщо Трамп може спровокувати чергове загострення навколо України, оголосити раптовий «мирний» план або публічно посваритися з союзниками, камери зосереджуються на конфлікті — а тиск, з яким він стикається всередині країни, втрачає кисень.
Відповіддю має бути не обурення, а контроль. Не варто вступати в суперечки в нав’язаних ним рамках і за його графіком. Кожну розмову слід повертати до конкретики: письмових зобов’язань, перевірюваних дій, чітких строків виконання та зрозумілих наслідків за їх порушення. Не вести переговори в умовах медійної вистави й не йти на поступки, поки тему використовують як інструмент відволікання. Не реагувати на безпідставні заяви Трампа, адже це лише підживлює той інформаційний шум, на який він і розраховує.
Єдиний спосіб протистояти цьому — зайняти центр уваги. Україна та її партнери перемагають, коли нейтралізують цю тактику: утримують порядок денний, спираючись на факти й конкретні результати, зберігають послідовність у моменти пікового інформаційного тиску та наполягають на тому, щоб будь-які дії щодо України мали чіткий зміст і не губилися в наступній хвилі штучно створеного балагану.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.