У зверненні до Європейського парламенту 26 січня генеральний секретар НАТО Марк Рютте представив оцінку європейської безпеки без звичного дипломатичного пом’якшення формулювань. Його виступ був зосереджений на конкретних спроможностях, на яких нині тримається безпека Європи, а також на умовах, за яких ці спроможності могли б функціонувати без підтримки США.
Рютте структурував свої зауваження навколо питань спроможностей і залежностей, а не нормативних цілей європейської безпекової політики. Він говорив як людина, яка щодня спостерігає за тим, як працює система, і добре бачить межі її можливостей.
У центрі його меседжу були не політичні декларації, а реальні спроможності — ключова різниця між підходом НАТО та мисленням багатьох європейських столиць, безпеку де часто розглядають як продовження політичної волі. Натомість у НАТО безпеку сприймають як поєднання конкретних можливостях, які або існують, або відсутні. Саме на цій різниці й зосередився Рютте.
Він зазначив, що європейська оборона, якщо спиратися виключно на власні ресурси, потребувала б видатків, у багато разів більших за нинішні. Для ілюстрації масштабу необхідних інвестицій Рютте навів орієнтир близько 10% ВВП — суму, потрібну для побудови повноцінної системи стримування, включно з промисловістю, логістикою та стратегічними спроможностями, які нині забезпечують Сполучені Штати.
Ширша трансатлантична система формувала європейську безпеку протягом десятиліть. Це не просто політичний союз, а складна архітектура, у якій американські спроможності вбудовані майже на всіх рівнях колективної оборони. Ядерне стримування, стратегічні авіаперевезення, розвідка, супутникове спостереження, а також системи командування й управління — це сфери, у яких Європа бере участь, але не відіграє провідної ролі.
У Брюсселі Рютте наголосив, що одне політичне рішення не здатне замінити ці рівні. Їх відтворення потребує часу, промислових потужностей, технологій і політичної волі взяти на себе найвищий рівень ризику. Саме в цьому пункті європейська дискусія досі залишається невирішеною.
Часто вважають, що політична вага Європи автоматично дорівнює її стратегічній спроможності. Це не так.
Ідея європейської оборони без участі США знову актуалізувалася. Відчуття небезпеки зростає. Війна в Україні, нестабільність у Північній Європі, питання Арктики та Гренландії, а також внутрішні політичні зміни у Вашингтоні створили враження, що підтримку більше не можна вважати гарантованою. У такій атмосфері заклики до самостійності набувають емоційної сили. Проблеми починаються тоді, коли емоції підміняють логіку.
У своєму зверненні Рютте виходив із реалій сьогодення. Україна й надалі обороняється завдяки поєднанню європейської підтримки та американських спроможностей. Перехоплювачі протиповітряної оборони, розвідка в режимі реального часу, логістика й підтримання темпів бойових дій досі залежать від участі США. Європейська оборонна промисловість розширюється, однак її здатність відповідати вимогам сучасної війни залишається обмеженою. Виробничі лінії не запускаються з тією ж швидкістю, з якою витрачаються боєприпаси. Саме цей розрив і визначає реальність європейської безпеки у 2026 році.
У цій реальності Європа відіграє роль великого споживача безпекових послуг. Бюджети зростають, контракти укладаються, національні уряди звітують про обсяги асигнувань. Водночас купівля — це не те саме, що виробництво. Покупець залежить від ринку, строків виконання та політичних обставин постачальника. Виробник натомість контролює темп, пріоритети й наявність резервів на випадок кризи.
Різниця між цими ролями особливо помітна у сферах, які у військовому плануванні називають ключовими забезпечувальними спроможностями. Без стратегічних авіаперевезень немає швидкого розгортання сил. За відсутності повітряного дозаправлення авіація не може підтримувати необхідний темп операцій. Без розвідки неможливе своєчасне ухвалення рішень. Без надійної системи командування й управління немає координації. У всіх цих сферах Європа досі спирається на американські спроможності.
У Брюсселі Рютте наголосив, що саме це розуміння має визначати європейські амбіції. Його позиція полягала не в запереченні посилення європейської оборони, а в застереженні проти фрагментації. Паралельні структури, дублювання систем і конкуренція промислових інтересів не підвищують спроможності — так, марнується час і ресурси.
Якщо стратегічну автономію звести до політичного гасла без операційного наповнення, Європа ризикує втратити час й ресурси, не досягнувши реального прогресу.
У виступі Рютте є ще один вимір, який здебільшого залишився поза увагою, — він стосується самої природи європейської сили. Протягом останніх десятиліть Європа вибудувала надзвичайно розвинений нормативний і регуляторний апарат. У сфері торгівлі, кліматичної політики, цифрового регулювання та конкуренції на ринку Європейський Союз став глобальним законодавцем стандартів. У сфері безпеки, однак, самі лише правила не створюють стабільності. Саме стабільність дає змогу захищати правила тоді, коли вони опиняються під загрозою. Рютте провів чітку межу між світом, у якому Європа контролює норми, і світом, у якому сила вимірюється іншими засобами.
У цьому контексті європейська дискусія про оборону страждає на структурне непорозуміння. Часто припускають, що політична вага Європи автоматично дорівнює її стратегічній спроможності. Це не так. Стратегічна вага потребує інструментів, які дають можливість діяти швидко, скоординовано й без зовнішнього погодження. Доки ключові елементи таких засобів залишаються поза європейським контролем, Європа зберігатиме політичну вагу лише в періоди миру або під час криз низької інтенсивності.
У своєму виступі Рютте також нагадав про чинник, який у європейських дискусіях часто недооцінюють, — час. Системи безпеки не вибудовуються в межах одного політичного циклу; їх формують десятиліттями. Кожен рік зволікання посилює залежність, адже опоненти не стоять на місці. Поки Європа обговорює інституційні моделі, інші гравці перевіряють межі, коригують тактику й інвестують у нетрадиційні військові спроможності. У такому середовищі нерішучість має свою ціну.
У цьому контексті Рютте наголосив, що самі по собі інституційні формати не створюють оборонних спроможностей. Без виробничої бази, життєздатної логістики та єдиної системи командування європейська безпека й надалі залежатиме від зовнішніх акторів, незалежно від політичних домовленостей. Саме тут і полягає ключова дилема для Європи на найближчі роки. Посилення європейської оборони не буде видовищним. Воно не принесе швидких політичних дивідендів. Це буде повільний, технічний і часто непомітний для широкої публіки процес. Але без нього будь-які розмови про автономію залишатимуться риторикою.
Розкіш невизначеності, якою Європа користувалася раніше, більше недоступна.
Рютте зазначив, що необхідне чітке стратегічне зобов’язання. Європейська безпекова політика потребує визначення — чи йдеться про посилення ролі Європи в межах НАТО, чи про побудову окремих оборонних спроможностей, адже ці два підходи ґрунтуються на різних припущеннях. У другому випадку безпека перестає бути другорядним напрямом політики й стає центральним елементом промислової та бюджетної стратегії.
Це означає спільні виробничі потужності, стандартизацію, довгострокові контракти, політичний контроль над експортом і чіткий розподіл відповідальності. Це також означає готовність передати частину повноважень із національного рівня на спільний європейський у сфері, яка досі залишалася майже виключно національною.
Отже, виступ Рютте був не просто попередженням, а перевіркою зрілості європейської дискусії. Розкіш невизначеності, якою Європа користувалася раніше, більше недоступна, особливо тепер, коли безпека знову постає як базове питання виживання. Швидкого шляху до автономії без витрат не існує. Так само неможливо й надалі користуватися наявною системою без серйозних інвестицій.
Найреалістичнішим результатом у найближчі роки стане гібридна модель. Європа й надалі розвиватиме власні спроможності, але в межах НАТО. Акцент зміститься на промисловість, спільні закупівлі та ті спроможності, яких нині бракує найбільше. Американська присутність не зникне, але стане більш умовною. Очікування щодо європейських союзників будуть чіткішими й жорсткішими.
Найбільша загроза для Європи походить не з Вашингтона, а з внутрішньої розгубленості. Якщо стратегічну автономію звести до політичного гасла без операційного наповнення, Європа втратить час і ресурси, не досягнувши реального прогресу. Якщо ж розуміти її як процес побудови системи з чіткими пріоритетами та реалістичними строками, вона здатна зміцнити і Європу, і НАТО.
У Брюсселі Рютте зробив те, що в сучасній міжнародній політиці трапляється рідко: він говорив як адміністратор системи, а не як політичний посередник. Його меседж був простим і незручним: безпека — це питання не намірів, а спроможностей.
Європі належить вирішити, чи залишатися споживачем безпеки, чи стати її виробником. Це не ідеологічний вибір, а матеріальний. І що довше його відкладати, то вищою буде ціна.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.