Олена Придувалова — одна з найактивніших та найбільш затребуваних сучасних мисткинь. Активно запрошується до участі в знакових групових виставках. Крім того, лише за роки повномасштабної війни вона була запрошена до реалізації низки персональних проєктів — від нової галереї Mistrika до Львівського палацу Потоцьких і Підгорецького замку. Тут у 2025 році були представлені полотна, створені під час війни, в експозиції з зарядженою назвою «Замовляння на любов».
Олена народилася в Києві 1960 року. Пройшла професійну огранку в майстернях Олександра Титова та Ольги Крилової. Закінчила РХСШ ім. Т. Шевченка та Київський державний художній інститут (майстерня Сергія Подерв’янського). Лауреатка премії «Видатні художниці України», членкиня НСХУ. З 1990-х — активна учасниця виставкового процесу.
Kyiv Post поговорив з художницею про Київ, місце сили, про мистецтво та про те, як воно допомагає долати труднощі сьогодення.
Kyiv Post (KP): Ми з вами розмовляємо у суворий морозний день, після чергової ночі ворожих обстрілів. Однак крізь хмари вперто пробивається сонце. Які відчуття у вас нині, чи схожа зима 2026 року на зиму 2022-го?
Олена Придувалова (ОП): Початок 2026-го — дуже важкий. Обстріли знову жорсткі, іноді навіть страшніші психологічно, бо після 2022 року в усіх з’явилася надія, що ресурси ворога вичерпуються. Тепер відчувається виснаження. Але водночас — і це парадокс — повертається якесь відчуття єдності. Я бачу це в Києві: у сусідах, у побутових дрібницях, у мовчазній підтримці. Ніби знову зникає ілюзія, що хтось переживе це «окремо».
КР: Ви талановито та впевнено синтезуєте традиції та новаторство. Як би ви самі охарактеризували свій нинішній стиль?
ОП: Стиль — не те, що художник має собі проголосити. Це завдання для глядача, для мистецтвознавців. Якщо говорити про мене теперішню, я — київський урбаніст. Усе моє життя, які б серії я не робила, куди б не намагалася «вискочити», Київ усе одно мене повертає до себе. Навіть якщо я не працюю, я ходжу містом і чекаю моменту, коли знову побачу щось своє. Водночас я реалістка — бо поштовх завжди йде з дійсності. Навіть коли результат зовсім не буквальний.
КР: Ви називаєте свої зображення старих будинків портретами. Що означає для вас «олюднювати» місто під час війни?
ОП: Я з дитинства жила на межі міста й не міста, але завжди хотіла бути ближче до центру — до Києва як міфу. Для мене це Поділ, пагорби, Лавра ще музейна, не комерційна. Рідний Київ змінювався разом зі мною. Так київська міфологія для мене — це наші міські пагорби, на які ми дивимося з Пейзажної алеї, а колись все це буяло в хащах, де ми все за студентських років облазили. (Усміхається.) Різне відчуваю. Мої серії якихось «базарів-вокзалів» говорять про те, що Київ стає трохи суворішим.
На жаль, упродовж багатьох років на урбаністичний розвиток Києва дуже сильно впливав хижацький погляд. Місто забудовували, не зважаючи на його унікальний ландшафт. Достатньо подивитися на Глибочицьку чи на початок Подолу — це болісний приклад того, як можна зруйнувати відчуття міста. Лише повномасштабна війна зупинила це божевілля. Бо йдеться не просто про забудову, а про втрату того, що робить Київ відмінним від інших столиць: рельєф, простір, Дніпро, природна пластика міста... Це справді болить.
Я розумію, що змінюються люди й прикро, що для багатьох Київ став лише ресурсом або способом заробітку. Ми всі це бачимо. Але головне сьогодні, під час війни, — вистояти й зберегти Київ як вічне місто.
КР: Колір у ваших роботах завжди був способом мислення. Як він змінився під час великої війни?
ОП: Останні роботи створюю без жодного планування. Я навіть не називаю роботи серією — це просто те, що допомагає мені якось жити. Я весь цей час уважно спостерігала за собою, бо для мене колір — це спосіб бачити світ. За час повномасштабної війни змінилося майже все. Раніше я любила деталі, могла довго сидіти й вичакловувати нюанси. Тепер внутрішньо на це просто немає часу. Змінилася оптика: ти маєш встигнути зробити роботу — і все.
Коли я почала працювати навесні 2022 року, я взагалі не думала про колір. У майстерні були якісь фарби — я брала те, що залишилося. Дуже багато для мене означило щоденне ходіння Лук’янівкою. Я реалістка не тому, що «виспівую» якийсь район, а тому, що живу цим щодня. Люди там, які повʼязані з землею, відчувають, годують нас, містян, — постійно, тоді й тепер — стали для мене своєрідним порятунком: дивишся на них і розумієш, що ми виживемо.
Я почала з невеликих робіт і з думки, що на колір у мене просто немає сил. Тому взяла гризайль — один тон, натуральну умбру, коричневі розтяжки. Так було легше: не потрібно було думати про гармонізацію.
Але коли колір усе ж входить, прокидається живописець. Ти знову починаєш думати про співвідношення, про напругу. І в якийсь момент цього стає замало — і тоді пішло-поїхало: червоний, синій, відкриті, ударні кольори. (Усміхається).
Я почала з Києва. З темного Києва, який мене тримає за будь-яких обставин.
КР: За останні роки ви були надзвичайно активною у виставковому житті. Безумовно, кожна виставка — це певна віха вашої творчої біографії. Яку з них ви вважаєте для себе особливою?
ОП: Напевно, першою справді важливою стала виставка у музеї Шевченка — це було влітку 2022 року. Вона була для мене принциповою, навіть переломною. Я тоді просто сиділа й робила ці роботи — емоція була такою сильною, що буквально розривала мене на полотна.
Ініціаторкою виставки стала Ольга Петрова (Ольга Петрова — українська художниця, мистецтвознавиця, докторка філософських наук. — ред.), і це був абсолютно неочікуваний вибір. Там відбулося зіткнення дуже різних художніх світів — скажімо, мого й Шерешевського (Владислав Шерешевський — український живописець, графік. — ред.) Але вийшло несподівано й дуже цікаво. Я Ользі за це безмежно вдячна — вона мене, по суті, витягла. Ця виставка дала мені потужний поштовх. Потім була ще одна важлива експозиція в Музеї Києва, яку зробила Катерина Липа (Катерина Липа — українська мистецтвознавиця, журналістка. — ред.). Там об’єднали кількох художників, які залишалися в Києві після повномасштабного вторгнення. Це було цікаво саме як спільне переживання того, що з нами відбувається.
Дуже тепло згадую колективну виставку в Лаврі, зокрема з моїм свекром, — з Іваном Апполоновим (Іван Апполонов (1933-2018) — український художник декоративно-ужиткового мистецтва). Вона вийшла надзвичайно гармонійною, оптимістичною, у її просторі відбувся справжній полілог між художниками різних поколінь. Я зовсім не очікувала такого сильного ефекту — але все закрутилося дуже природно.
Для мене важливою була персональне представлення у новій київській галереї Mistrika — там був інший, режисерський погляд. Також виставка в Підгорецькому замку. Ці виставки стали своєрідним підсумком: я побачила весь масив своєї праці за ці роки.
КР: Ви з чоловіком, художником Олексієм Апполоновим, потужний мистецький тандем. Що допомагає утримувати баланс у такі дисгармонійні часи?
ОП: Ми дуже різні. Я беру з реальності, а Олексій її радикально трансформує. Його погляд завжди парадоксальний, і він мене постійно дивує. (Усміхається.) Якби ми працювали однаково, це давно стало б нецікаво. А так — є діалог і постійне відкриття. (Усміхається.)
КР: Про що ви мрієте у 2026 році?
ОП: Плани є — нові можливі серії, виставки. Але мрія, чесно кажучи, одна — спільна для всіх — вільна Україна. І ще — я мрію, щоб повернулося відчуття відкритості до краси. Війна змінює оптику, і я хочу знову впізнати себе. Нехай це повернеться.