Російська війна проти України має очевидний геноцидний характер. Водночас міжнародна спільнота не демонструє достатньої політичної волі для негайного покарання злочинців, внаслідок чого механізми міжнародного права фактично “на паузі”.
За таких умов Україна змушена не лише захищатися, а й прокладати шлях до належного правосуддя — як щодо військово-політичного керівництва Російської Федерації, яке формує та реалізує агресивну воєнну доктрину, так і щодо безпосередніх виконавців злочинів.
Першим реальним кроком для покарання є внесення змін до Кримінального кодексу України в частині визначення злочину геноциду. Це уможливить належне кримінальне переслідування громадян РФ за ті способи знищення українського народу, до яких фактично вдається російська воєнна машина, адже покарання слугує не лише відновленню справедливості, а й неповторенню злочину.
Геноцид: більше, ніж масові вбивства
Рафаель Лемкін — автор терміну «геноцид» — розумів цей злочин як комплексну державну політику знищення етносів, народів і націй, що здійснюється як «прямими», так і «непрямими» методами. Окрім убивств, тортур і навмисного створення несумісних із життям умов, винищення певних груп відбувається через переслідування мови й культури, ліквідацію еліт та інституцій, насильницьке вилучення дітей, дегуманізацію та нав’язування переслідуваним меншовартості.
Досліджуючи совєцький геноцид в Україні, Рафаель Лемкін наголошував, що фізично знищити сорок мільйонів людей неможливо, але народ однаково зникне, якщо стерти ідентичність тих, що вижили навіть після голоду й репресій.
Водночас в ООН розуміння геноциду було звужене переважно до фізичного знищення, насамперед убивств. Політичні актори декларували намір доповнити Конвенцію про запобігання злочину геноциду і покарання за нього (1948) подальшими резолюціями, які б охоплювали також зазначені Лемкіним «непрямі» методи — зокрема, знищення культури, — однак так і не зробили цього.
Компроміси минулого призвели до повторення трагедій, а нинішні авторитарні режими фактично безкарні. Навіть коли є ознаки геноцидного наміру, існує певна політична упередженість. Так, хоча Конвенція визначає насильне переміщення дітей як акт геноциду, ордери Міжнародного кримінального суду на арешт Путіна і Львової-Бєлової були видані за воєнний злочин.
Така «слабша» кваліфікація штучно звужує рамку юрисдикції майбутнього суду та залишає поза увагою інших представників російського істеблішменту. Окрім того, у контексті воєнних злочинів йдеться не про цілеспрямовану російську політику нищення українського народу, а лише про окремі епізоди вчинених злочинів. Найголовніше — неправильна кваліфікація уможливлює уникнення покарання Путіна і Львової-Бєлової навіть попри вже виданий ордер МКС.
Слабка політична воля Європи та нестабільна політична ситуація у США суттєво обмежують перспективи швидкого відновлення справедливості для України. За цих умов Україна фактично змушена самотужки торувати шлях до майбутнього покарання винуватців російської геноцидної війни та до належного засвідчення їхньої відповідальності в межах цілісної системи геноцидних актів.
Покарання за геноцид вимагає врахування всіх актів здійснення злочину
У квітні 2022 року Верховна Рада України визнала геноцидом дії Збройних сил і військово-політичного керівництва Російської Федерації. Декларація українського парламенту містить як правове обґрунтування, так і пояснення того, чому російська агресія та система вчинюваних Росією злочинів мають розглядатися саме як геноцид — тобто цілеспрямоване і планомірне знищення української нації як такої.
Окрім переліку задокументованих на той час масових убивств, вчинених армією держави-окупанта, зокрема у Бучі, Ірпені, Бородянці, Гостомелі та Маріуполі, а також блокування гуманітарної допомоги та знищення цивільної інфраструктури, вперше на такому високому рівні згадується історичний і культурний контекст російської агресії: йдеться як про вікову політику Росії зі стирання української ідентичності, спотворення й привласнення української історії, наукових і мистецьких досягнень, так і про сучасне поширення хибних ідеологем, заснованих на свідомо неправдивому та маніпулятивному ототожненні українського патріотизму з нацизмом.
Верховна Рада також посилається на російський програмний текст “Що Росія має зробити із Україною?” авторства Тимофєя Сєргєєва, де йдеться про «деукраїнізацію» України, а також наголошує на практиках стирання української ідентичності на тимчасово окупованих територіях: переслідуванні української мови, знищенні книжок, запровадженні російської системи освіти й ідеології.
З огляду на задекларований російським керівництвом намір знищити Україну, Верховна Рада закликає ООН, Європейський парламент, Парламентську асамблею Ради Європи, ОБСЄ, НАТО, а також уряди і парламенти іноземних держав визнати акт геноциду, вчинений Російською Федерацією проти української нації.
Описуючі «прямі» та «непрямі» методи нищення українців росіянами, декларація Верховної Ради фактично повертає до первісного — ще Лемкінівського — визначення злочину геноциду, наголошуючи на цілій системі злочинних актів російської політичної, воєнної, пропагандистської машини, а також на тяглості такої політики щодо України.
Тепер, щоб уможливити належне кримінальне переслідування виконавців геноцидних злочинів, необхідно внести зміни до Кримінального кодексу України в частині визначення злочину геноциду. Лише за цієї умови декларація Верховної Ради та норми кримінального права перебуватимуть у відповідності й зможуть діяти як повноцінний юридичний інструмент для судової системи.
Чому зміни в Кримінальний кодекс давно назріли?
- Врахування всіх методів вчинення геноциду — знищення цивільної інфраструктури міст, стирання культури, руйнації інституцій та економічної спроможності України — дозволяє, зрештою, подолати компроміси минулого й розпочати формування адекватної системи міжнародної безпеки.
- Звуження злочину геноциду виключно до вбивства створює простір для юридичних і політичних маніпуляцій: замість покарання Росії за геноцид сьогодні йдеться про воєнні злочини або злочини проти людяності, які російська сторона, безперечно, також чинить в Україні. Однак у таких правових межах відповідальність, як правило, покладається на безпосередніх виконавців — окремих військовослужбовців у межах конкретних епізодів, а не на керівництво держави, відповідальне за розробку й реалізацію політики знищення України. Справедливість вимагає покарання не лише «рядових росіян», а й тих, хто віддає накази на найвищому політичному рівні.
- У своїй політиці щодо культурної спадщини Міжнародний кримінальний суд прямо вказує, що розгляд злочинів проти культури в контексті геноциду є не просто можливим: саме атаки на культуру можуть слугувати доказом наявності геноцидного наміру знищити групу повністю або частково — що ми й спостерігаємо в Україні.
- Якщо міжнародна спільнота справді, а не декларативно, має намір виконувати вимоги Конвенції про запобігання злочину геноциду — тобто запобігати його повторенню в майбутньому, — необхідно криміналізувати, ідентифікувати й карати саме геноцидні діяння, а не підміняти їх «зручнішими» правовими кваліфікаціями.
Отже, Україна може й повинна домагатися справедливого покарання всіх ініціаторів і виконавців злочину геноциду. Зміни до Кримінального кодексу не лише приведуть декларацію Верховної Ради у відповідність до норм кримінального права, уможливлюючи адекватне переслідування громадян РФ, співмірне з їхньою відповідальністю в цілій системі геноцидних актів — знищення цивільної інфраструктури міст, стирання ідентичності, руйнація інституцій — а й створять важливий прецедент. Закликаючи світ визнавати російську війну геноцидною, Україна демонструє послідовність, водночас переслідуючи Росію за геноцид у власній юрисдикції.
Так, у майбутньому український досвід у переслідуванні геноциду може стати прикладом для союзників і потенційно вплинути на зміни у їхніх кримінальних кодексах, що дійсно дозволить не лише покарати за ймовірний злочин геноциду в майбутньому, а й попередити його ще до настання. Водночас такі зміни мають і безпосереднє практичне значення, адже міжнародне право є комплементарним до національного, і міжнародні суди у своїх рішеннях також спираються на законодавство потерпілої сторони.
Злочини Російської Федерації в Україні свідчать про відкритий і системний намір знищити українську націю. Питання сьогодні полягає не в тому, чи є цей намір очевидним, а в тому, щоб мати силу називати речі своїми іменами. Для України це означає нагальність змін до Кримінального кодексу. Ми, громадський сектор, вже зробили цей вибір. Чи готовий зробити його світ?
Погляди авторки статті не обов’язково відображають позицію Kyiv Post.