25 січня у Вільнюсі відбулася перша в історії двостороння зустріч президента Володимира Зеленського та лідерки білоруської опозиції Світлани Тихановської.
Зустріч відбулася в рамках урочистостей з нагоди 163-ї річниці Січневого повстання, в яких також взяли участь президенти Польщі та Литви. На неї чекали довго – майже чотири роки після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну і майже шість років після сфальсифікованих президентських виборів у Білорусі. Затримка була пов’язана зі складними відносинами між Україною, білоруською демократичною опозицією та режимом у Мінську.
У Вільнюсі Зеленський згадав про Білорусь, для якої – принаймні в її незалежному, історичному вимірі – Січневе повстання також є важливою спадщиною.
«Тоді [2020 року] підтримки білорусам просто не вистачало», – сказав український президент, критикуючи західних партнерів. Він додав, що сьогодні собака білоруського диктатора Олександра Лукашенка має більше прав, ніж білоруські громадяни.
Тихановська оголосила, що Зеленський має намір призначити спеціального посланця для демократичної Білорусі. Це важливо, враховуючи, що Україна відкликала свого посла в Мінську Ігоря Кизима лише в 2023 році, хоча Білорусь була співучасницею Росії в її війні проти України від самого початку.
Відносини з режимом: розрахунок замість розриву
Питання, чому український посол покинув Мінськ лише в 2023 році, залишається актуальним. Росія розпочала вторгнення в Україну в 2022 році з території Білорусі, і режим Лукашенка продовжує надавати російській армії інфраструктурну підтримку, а також виробничі та ремонтні потужності. Мінськ також звинувачують у співучасті у викраденні Росією українських дітей з окупованих територій.
Втім, не слід забувати про певні нюанси. Білоруські війська не брали безпосередньої участі в вторгненні. Це було не через пацифізм Лукашенка, а через холодний розрахунок і страх. Білоруський диктатор добре усвідомлює своє становище – в разі відкритого конфлікту з Заходом Білорусь стане або буферною зоною, або місцем розгрому, а її реальна незалежність є здебільшого ілюзорною.
Варто також нагадати, що перші переговори між Україною і Росією в 2022 році відбулися в Білорусі та Туреччині. Серед учасників був Роман Абрамович, а українська делегація прибула до Мінська під охороною польських спецпризначенців GROM.
Зближення Зеленського і Тихановської, тим не менш, свідчить про те, що Лукашенко стає все менш важливим для України.
Україна і білоруські демократичні сили
У грудні 2025 року більшість із 123 політичних в’язнів, звільнених Лукашенком, покинули Білорусь і перетнули кордон з Україною. Це сталося в рамках домовленості між Мінськом і Вашингтоном.
Адміністрація Дональда Трампа розпочала процес потепління відносин з режимом, що дозволило звільнити в’язнів, але натомість США скасували деякі санкції, зокрема щодо калійних добрив, які є ключовим сектором білоруської економіки.
Однак на практиці режим наразі не має реальної можливості експортувати їх через санкції ЄС.
Лукашенко також заявив про свою готовність брати участь у так званій «Раді миру» Трампа і, як можна припустити, хотів би відігравати якусь роль у мирних переговорах – навіть якщо вони ні до чого не приведуть. Для білоруського диктатора формат «Мінськ-3» сам по собі був би дипломатичним успіхом.
Від самого початку повномасштабного вторгнення білоруська опозиція однозначно підтримувала Україну. Проте деяких її представників критикували за неоднозначні або суперечливі заяви щодо Криму, а то й за візити на півострів незабаром після його незаконної анексії – як у випадку Сергія Тихановського.
Сьогодні білоруська опозиція на чолі з Тихановською зосереджена переважно на багатьох білорусах, які живуть у вигнанні, та на дипломатичній співпраці з західними партнерами. Це включає адміністративні питання, такі як надання документів, що посвідчують особу, громадянам, чиї паспорти закінчуються. Режим припинив надання консульських послуг, і багато учасників протестів 2020 року не можуть повернутися до своєї країни.
Україна також залишається важливим напрямком взаємодії, оскільки там живе багато білорусів, у тому числі бійців Інтернаціонального легіону та полку імені Кастуся Калиновського. Вони часто стикаються з адміністративними проблемами, пов’язаними з тим, що формально є громадянами держави-агресора.
З 2022 року Україна здебільшого ігнорувала білоруські демократичні сили і досі не довіряє їм повністю – на це є підстави з огляду на їхні попередні позиції щодо окупованого Криму, навіть якщо ворог був спільним. На такий підхід також вплинуло збереження відкритих дипломатичних каналів із режимом на початковому етапі вторгнення.
Важливим є також психологічний аспект: український Євромайдан, що розпочався у 2013 році, був успішним, тоді як білоруські протести після сфальсифікованих виборів 2020 року – ні. Проте зближення Зеленського і Тихановської свідчить про те, що Лукашенко стає все менш важливим для України. У Мінська як сателіта Москви з кожним днем стає все менше чого запропонувати.