Від початку повномасштабного вторгнення мільйони українців стали біженцями. За різними оцінками, станом на початок цього року до 7 млн громадян України мають статус біженця. Переважна більшість українців виїхали до європейських країн.
Зокрема, в Австрії станом на кінець 2025 року проживало майже 89 000 українців, і майже половина з них – у Відні. Третина працевлаштована, і хоча цей показник може здатися низьким, треба зважати на те, що близько 80% українців в Австрії – це жінки з дітьми та люди похилого віку. Тож 30% – це досить пристойний показник, враховуючи мовний бар’єр та бюрократію. Моя співрозмовниця – Вікторія Деккер, мати двох дітей – у числі цих 80% та 30%.
Починати життя заново їй довелося вже вдруге. У 2014 році, коли Росія вторглася в Донбас, вона переїхала з Донецька до Києва, а вже за 8 років, рятуючи двох своїх дітей від повномасштабної війни, – до нової, незнайомої країни. В Україні вона організовувала корпоративні заходи, а до початку повномасштабного вторгнення була маркетинг-директоркою мережі салонів краси.
Kyiv Post (KP): Вікторіє, розкажіть, як Ви опинились у Відні?
Вікторія Деккер (ВД): Як і багато таких, як я. Спочатку переїхала ближче до Заходу, в Кам’янець-Подільський. Там, у маленькому просторі з двома дітьми і з купою інших людей, я розуміла, що потрібно переїжджати, але ще не знала куди, а головне – як. Почастішали повітряні тривоги, і мій чоловік сказав, щоб я з дітьми їхала далі, за кордон. Взагалі, я вже мала досвід переїзду. В 2014 році я була на восьмому місяці вагітності і переїздила до Києва. Мабуть, тоді було навіть страшніше.
KP: А в 22-му році було не так страшно? Було куди або до кого їхати?
ВД: Не скажу, що було не страшно. Я виїжджала з думками, що більше не зможу повернутись. Мої думки були зайняті дітьми. Головне було вивезти їх. Старшому з двох синів на той момент було 17 років – 11-й клас, думки про університет. Молодшому – 7, він мав іти у перший клас. Тож я зв’язалася з колегою, яка винаймала у Відні квартиру, і вона нас прихистила.
KP: Ви жили всі разом?
ВД: Так, вчотирьох, у маленькій квартирі-студії. Кімната нам була і їдальнею, і спальнею, і робочою зоною. Я намагалася працювати онлайн, але це було важко з точки зору як комфорту, так і продуктивності.
KP: Ви сказали, що молодшому сину на той момент було 7 років. Чи складно було вирішувати питання школи?
ВД: Це, напевно, і досі тут найскладніші питання – побутові. Я ніколи не жила сама, тож побутові питання вирішувала з чоловіком, або він брав більшість на себе. А тут я сама, з двома дітьми, не знаю що до чого. Як влаштувати дитину в школу, питання лікаря тощо. Але крок за кроком дізнавалася все сама. Хтось допомагав порадою чи контактами. Складність у тому, що в березні 22-го року ще не сформувалася українська громада, де можна було би спитати щось у когось, не було плану дій. У той час більшість усього робила сама.
KP: У Вас було знання німецької?
ВД: Та ні, куди там! Я трохи вивчала її в університеті, але це не та мова, щоб говорити з вчителями, ріелторами чи працівниками держустанов. До того ж, австрійська німецька і класична німецька – це велика різниця.
KP: Вже минуло майже чотири роки з Вашого приїзду. Вдалося інтегруватися, чи хоча б зрозуміти, як тут усе працює?
ВД: Я досі так і не прийняла цей уклад життя. Все ще важко організовувати побут і вирішувати робочі питання. Але є й плюси. У Відні комфортно і безпечно. В Україні у мене була машина і я не уявляла свої переміщення без неї. Натомість тут я не відчуваю різниці. Громадський транспорт зручний і доступний. Місто гарне і надихаюче, а місцеві приємні.
KP: Щодо роботи: як швидко знайшли? Де працюєте?
ВД: Спочатку я продовжувала працювати на компанію, в якій працювала раніше в Києві, але вже онлайн. Проте продуктивність була не на найвищому рівні. Згодом я почала співпрацювати з українськими бізнесами тут, у Відні. Це допомогло краще розуміти місцеву специфіку, закони, сам ринок праці. А наразі я організовую зустрічі та івенти в бізнес-клубі, що об’єднує українських підприємців – як тих, хто тут уже давно, так і тих, що приїхали після повномасштабного вторгнення.
KP: Це український бізнес-клуб, чи місцевий?
ВД: Український. Він об’єднує різних підприємців з багатьох країн Європи. Я, можна сказати, керую австрійським філіалом.
KP: До речі, як місцеві ставляться до Вас і до українців взагалі?
ВД: Я, коли шукала квартиру, познайомилася з господинею, і вона мені сказала тоді, що я нагадую її саму в такому ж віці. Молода, з дітьми і з планами. Вона підтримувала мене і допомагала. Давала поради і завжди була привітна. От якраз нещодавно я підписала з нею новий контракт на оренду житла. Місцеві загалом усі такі. Приємні й привітні, їм байдуже, звідки ти, а зважаючи на причини, чому українці тут – більш співчутливі.
KP: Я прочитав про одне з останніх опитувань серед українців, у якому більше 50% респондентів сказали, що не планують повертатися і пов’язують своє життя з Австрією. Чи плануєте повертатися Ви, коли закінчиться війна?
ВД: Особисто я не уявляю себе тут, але діти – це головне, як я вже казала. Мій старший син вже знайшов роботу, а молодший ходить до школи. Життя потроху зав’язується тут. Проте, я точно не знаю, чи буду повертатися, чи ні.
KP: Тоді які плани на найближче майбутнє?
ВД: Просто жити. Заспокоїтися і просто жити. Мої переїзди показують, що не знаєш, що буде завтра. Тож просто жити.
*****
Те, що розповіла мені Вікторія, ще раз доводить, що для українців немає нічого неможливого, куди б їх не закинула доля. Жага до життя, працьовитість і здатність впоратися зі складними викликами роблять нас, як націю, ще сильнішими. А в силі і є свобода.