Останніми днями я був у Туреччині, де зустрічався з представниками аналітичних центрів, аналітиками, журналістами та дипломатами, намагаючись краще зрозуміти ситуацію в країні. Нижче — кілька нотаток, зроблених крізь призму оцінки ринкових ризиків.
Внутрішня політика — Ердоган утримує контроль
Очевидно, що мера Стамбула Імамоглу найближчим часом не звільнять, оскільки проти нього висунуті численні корупційні звинувачення. Опозиція вважає дії державних прокурорів політично вмотивованими: Імамоглу залишається за ґратами й не зможе кинути виклик Ердогану на виборах, запланованих на 2028 рік. Загалом Імамоглу вважають найефективнішим потенційним суперником Ердогана.
Водночас залишається відкритим питання, кого головна опозиційна партія — Республіканська народна партія (CHP) — висуне на вибори і чи не спіткає цього кандидата така сама доля, як Імамоглу. Наразі вибір, імовірно, стоїть між лідером CHP Озелем і мером Анкари Явашем.
Я чув різні думки щодо того, хто з двох — Озел чи Яваш — зрештою стане суперником Ердогана, однак у кожного з них є свої слабкі сторони. Яваш походить із націоналістичного правого табору й може мати труднощі із залученням ключового курдського електорату — особливо якщо до того часу Ердогану вдасться несподівано відновити мирний процес із курдами.
Озел більше відповідає очікуванням опозиції, однак внутрішні розбіжності в CHP, імовірно, за сприяння Ердогана, можуть підірвати його президентську кампанію.
Мені здається, що Ердоган почувається впевнено перед можливим протистоянням як з Озелем, так і з Явашем — особливо якщо економічна програма стабілізації Шімшека триватиме, а зовнішньополітична ситуація складатиметься для нього сприятливо.
Крім того, Ердоган, імовірно, розраховує на свої агітаційні здібності у прямому протистоянні з Озелем або Явашем. Він робитиме ставку на те, що навіть за складної геополітичної ситуації, як це було на виборах 2023 року, виборці віддадуть перевагу досвідченому політичному бійцю Ердогану, а не новому й неперевіреному лідерові.
Фінансові ринки занепокоєні можливістю повторення різких коливань, які виникли після арешту Імамоглу в березні 2025 року. Втім, з огляду на нинішню ситуацію, я вважаю такий розвиток подій малоймовірним — хіба що рейтинги Ердогана різко погіршаться. Водночас судову систему, найімовірніше, і надалі використовуватимуть як інструмент тиску, щоб утримувати CHP у стані постійної нестабільності.
У 2023 році результат виборів було майже неможливо передбачити — шанси кандидатів були майже рівними. Поділяючи здивування багатьох, я був вражений масштабом перемоги Ердогана та Партії справедливості і розвитку. Сьогодні ж, оцінюючи перспективи наступних виборів, я б радше сказав, що Ердоган поки що зберігає перевагу — попри всі події та проблеми зі здоров’ям.
Хто може стати наступником Ердогана?
Журналісти кажуть, що під час розмов із людьми на вулицях найчастіше чують одне ім’я, коли йдеться про можливого наступника Ердогана від правлячої партії, — міністра закордонних справ Хакана Фідана. За останній рік він помітно зміцнив свої позиції у зовнішній політиці: події в Сирії, розвиток відносин із країнами Перської затоки, а також поліпшення контактів зі США та іншими західними союзниками зіграли йому на користь.
Водночас деякі люди з оточення Ердогана дедалі активніше виводять на публічну арену його сина Білала. Останнім часом він бере участь у помітних кампаніях на підтримку Гази та дає резонансні інтерв’ю медіа з країн Перської затоки. На думку окремих спостерігачів, таким чином Білала поступово готують до ролі представника родини в політиці після відходу Ердогана.
Водночас більшість моїх співрозмовників вважають, що Білал не має реальних шансів на перемогу. Турки не готові голосувати за політичну династію, а сам Білал — це не Ердоган: йому бракує політичної інтуїції та харизми.
Натомість зять Ердогана Сельчук Байрактар і далі забезпечує Туреччині успіхи в технологічній та оборонній сферах і сприймається як більш переконливий, технократичний кандидат на роль наступника. Бренд Baykar продовжує стрімко зростати завдяки вражаючим показникам експорту, що відкриває нові можливості не лише для бізнесу, а й для дипломатії, торгівлі та інвестицій.
Мені здається, що наступником від правлячої партії, найімовірніше, стане один із трьох згаданих вище кандидатів, причому найбільші шанси мають Фідан і Байрактар. Показово, що останнім часом саме Фідана дедалі частіше представляють як посланця Ердогана на важливих міжнародних заходах, зокрема на інавгурації Мирної ради Трампа. Водночас Білал дедалі активніше залучений до суспільних ініціатив і заходів, а Байрактар зосереджується на технологічному напрямі. Кожен має власну сферу впливу, і питання наступництва поки що відкрите.
Попри всі розмови про політичне майбутнє Туреччини, поки Ердоган зберігає здоров’я, він балотуватиметься й надалі. Я досі вважаю, що в нього вистачає енергії та мотивації для участі у виборчій кампанії. Базовий сценарій, на мою думку, залишається незмінним: на наступних виборах Ердоган знову висуватиметься на посаду президента.
А як щодо конституційних обмежень для участі Ердогана у виборах? Обмеження двома термінами?
Тут переважає думка, що або через дострокові вибори (наприкінці 2027 року або в першій половині 2028-го), або шляхом змін до Конституції ці перешкоди буде усунено, і Ердоган зможе балотуватися ще раз.
А що з курдським мирним процесом?
Ердогану, найімовірніше, знадобляться курдські голоси для перемоги на наступних виборах, і нині складається низка обставин, які можуть зробити мирний процес реальним.
По-перше, послаблюються позиції Робітничої партії Курдистану (РПК). Використання дронів Bayraktar та подібних систем забезпечило Туреччині суттєву військову перевагу й змусило РПК сісти за стіл переговорів.
По-друге, після терактів 11 вересня та діяльності ІДІЛ тероризм більше не сприймається як прийнятний спосіб просування політичних цілей — хоча іронія полягає в тому, що Росії нині фактично дозволяють здійснювати державний тероризм проти України. Водночас для недержавних угруповань така тактика стає дедалі більш неприйнятною через санкції, посилену міжнародну координацію та використання технологій у боротьбі з тероризмом.
По-третє, регіональна ситуація також послабила позиції РПК, зокрема через поразки курдських угруповань у Сирії.
По-четверте, важливу роль відіграє і політика США щодо Сирії. Трамп прагне вивести американські війська з країни та змінив підхід — від підтримки курдських Сирійських демократичних сил як головного інструменту боротьби з ІДІЛ до більш тісної співпраці з Туреччиною.
По-п’яте, всередині Туреччини доволі показовим є зсув позиції лідера Партії націоналістичного руху Девлета Бахчелі, який став одним з ініціаторів останніх спроб відновити курдський мирний процес. На мою думку, Бахчелі побачив ширший контекст — зокрема загрозу, пов’язану з розширенням впливу Ізраїлю та спробами дестабілізувати регіон. Він вважає, що найкращою відповіддю на це є домовленість із курдами вже зараз — до того, як Ізраїль заповнить можливий вакуум і почне просувати ширший курдський порядок денний за участю Туреччини, Сирії, Іраку та Ірану.
Зараз складається враження, що умови для курдського миру поступово формуються. Хоча ризики залишаються — зокрема через націоналістичні настрої в країні, на які зважає Ердоган, — вигоди від такого кроку для нього та Бахчелі надто значні, щоб їх ігнорувати. Як уже зазначалося, це також може дати Ердогану відчутну перевагу в напруженій виборчій боротьбі.
А як щодо зовнішньої політики загалом?
І тут, схоже, обставини знову складаються на користь Ердогана та Фідана. Зараз дедалі більше ключових міжнародних питань так чи інакше пов’язані з Туреччиною — чи то через тісні особисті контакти Трампа з Ердоганом, якому потрібна підтримка Анкари в питаннях Сирії, Ірану та Гази, чи через зацікавленість країн Перської затоки в турецьких військових технологіях, чи через переговори щодо миру в Україні. Водночас деякі європейські держави дедалі більше усвідомлюють, що Туреччина може допомогти їм у розв’язанні власних нагальних проблем у сфері оборони.
Що стосується Ірану, то Туреччина доклала чимало зусиль, намагаючись стати посередником між США та Тегераном і не допустити великої війни. Для Анкари найгіршим розвитком подій стали б американські удари по Ірану, які могли б серйозно розхитати країну й поставити під загрозу її цілісність. У такому разі курдські угруповання могли б активніше вимагати ширшої автономії, що, своєю чергою, поставило б під удар мирний процес у самій Туреччині.
У Туреччині не мають ілюзій щодо Ісламської Республіки, проте побоюються, що непродумане втручання США може призвести до ще гірших наслідків для Ірану.
Також, у Туреччині нині зростає роздратування через те, що Іран проігнорував пропозицію Анкари провести переговори в Стамбулі, які, на думку турецької сторони, могли б допомогти взяти ситуацію під контроль. Натомість так званий «оманський формат» ризикує не дати відчутних результатів і може з часом призвести до прямого збройного протистояння
Іран становить для Туреччини серйозний ризик одразу з кількох причин — від курдського питання до можливого напливу мільйонів іранських біженців. До того ж значна частина з них може бути етнічними азербайджанцями, близькими до турків за походженням, через що Анкарі буде вкрай важко закрити кордон.
Відносини з країнами Перської затоки помітно поліпшилися, про що свідчать нещодавні візити Ердогана до Ер-Ріяда, а згодом і до Єгипту. Ердоган і Мухаммед бін Салман залишили позаду минулі суперечності, пов’язані зі справою Хашоггі, і нині їх зближують спільні інтереси в Сирії, Лівії, Судані, Сомалі та інших країнах.
Оборонно-технологічні можливості Туреччини також дають Саудівській Аравії корисну альтернативу надмірній залежності від «непередбачуваних» і потенційно ненадійних США за президентства Трампа. Прагнення Ер-Ріяда до диверсифікації особливо посилилося після несподіваного ізраїльського удару по ХАМАС у Катарі, після чого Саудівська Аравія підписала стратегічну угоду з Пакистаном. Також обговорюється можливість приєднання Туреччини до цього формату.
Для Туреччини проблема в тому, що вона хоче зберігати добрі відносини і з ОАЕ, хоча між Еміратами та Саудівською Аравією зростає напруженість. Раніше Анкара намагалася просувати ідею ширшого мусульманського оборонного союзу, до якого могли б долучитися й ОАЕ. Однак поки що Саудівська Аравія, схоже, не підтримала цю ініціативу, що може залишити Туреччину поза форматом співпраці між Ер-Ріядом і Пакистаном. Водночас Анкара, ймовірно, й надалі намагатиметься зміцнювати двосторонню оборонну співпрацю як із Саудівською Аравією, так і з ОАЕ.
Я очікую, що така співпраця сприятиме припливу інвестицій до Туреччини, насамперед у її ВПК, із боку країн Перської затоки. У цьому контексті Туреччина має конкретні й перевірені військові можливості та пропонує альтернативу співпраці зі США й Ізраїлем, якої не можуть так само ефективно забезпечити інші гравці — зокрема Китай чи Росія — без ризику ускладнення відносин із Вашингтоном.
А що щодо Європи?
Для мене це особливо важлива тема — посилення оборонної співпраці між Туреччиною та європейськими країнами як противага Росії на тлі поступового зменшення ролі США в Європі. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну такий крок для Європи виглядає цілком логічним.
Європа прагне більшої стратегічної автономії від США і має фінансові можливості для цього в середньо- та довгостроковій перспективі. Водночас у найближчі роки вона стикається із серйозним дефіцитом оборонних спроможностей. Туреччина може допомогти заповнити ці прогалини — через постачання дронів, боєприпасів, розвиток суднобудування, виробництво бронетехніки, а також можливу участь своїх військових у «коаліції охочих» на підтримку України.
Очевидно, що в останні роки відносини між Туреччиною та ЄС були вкрай складними — з огляду на помилки з обох боків. У Європі сумніваються, чи поділяє Туреччина такі базові європейські цінності, як верховенство права, демократія та права людини. Водночас у Туреччині наголошують, що Європа активно відстоює ці принципи у випадку України, але демонструє подвійні стандарти, коли йдеться про Газу.
Схоже, Європі зараз потрібно чесно відповісти собі, як поєднати власні цінності з реальними інтересами. Адже ці «священні» принципи мало що вартуватимуть, якщо Путін переможе в Україні, а сама Європа не зможе себе захистити. У такій ситуації європейським ідеалістам буде важко переконати Путіна поважати ці ж цінності — особливо якщо до влади в Європі прийдуть його союзники з ультраправих сил.
Тому для Європи безпека стає головним пріоритетом. І в цьому контексті поглиблення оборонної співпраці з Туреччиною виглядає цілком логічним кроком.
Деякі європейські країни — зокрема Іспанія, Велика Британія та Італія — схоже, це розуміють. Інші ж, як-от Франція і Німеччина, поводяться так, ніби можуть дозволити собі ризикувати власними інтересами, дистанціюючись від Туреччини.
Деякі європейські країни — зокрема Іспанія, Велика Британія та Італія — схоже, це добре розуміють. Інші ж, як-от Франція і Німеччина, поводяться так, ніби свідомо зволікають із нормалізацією відносин із Туреччиною, ризикуючи при цьому власними інтересами.
Усе це, на мою думку, яскраво проявилося останніми тижнями на тлі нових торговельних угод ЄС із країнами Латинської Америки та Індією. У Туреччині — і передусім у промислових колах — це викликає закономірне запитання: «А як же ми?» — і що буде з оновленням митних домовленостей з ЄС та Великою Британією.
Усе це відбувається в той момент, коли Європа і Туреччина стикаються зі спільним викликом — напливом дешевої китайської продукції на внутрішні ринки. Турецька промисловість уже тісно інтегрована з європейською, тож цей виклик є спільним для обох сторін. На цьому тлі нові торговельні угоди ЄС з Індією та Латинською Америкою в Туреччині сприймають як недружній крок — особливо з огляду на те, що, як уже зазначалося, Анкара пропонує Європі цілком очевидні рішення у сфері спільної безпеки.
А що з відносинами зі США?
Відповідь така: ймовірно, нині вони найкращі за кілька десятиліть моїх спостережень за Туреччиною. Значною мірою це пояснюється особливими особистими стосунками між Трампом і Ердоганом та їхнім прагматичним, «транзакційним» підходом до політики.
Посол США в Туреччині Том Баррак також користується повагою в країні, адже неодноразово відкрито відстоював інтереси Анкари — зокрема щодо Сирії, курдського питання та всупереч позиції американських військових і інтересам Ізраїлю.
Нині очікують зрушень у питаннях, які довгий час залишалися проблемними, — зокрема щодо комплексів С-400, літаків F-35 та справи банку Halkbank. Як уже зазначалося, Трамп, схоже, цінує Туреччину за її здатність допомагати йому знаходити рішення у питаннях Гази, Ірану, Сирії та війни Росії проти України. Водночас між сторонами простежується певний обмін поступками й у курдському питанні.
А що з економікою?
За загальною оцінкою, Мехмет Шімшек залишиться на посаді щонайменше до виборів 2027–2028 років, а програма стабілізації економіки не зазнає змін. Більшість експертів також вважають, що ця програма працює — хоча щодо темпів зниження інфляції думки поки що різняться.
Шімшек і його команда досягли відчутного прогресу. Варто згадати середину 2023 року, коли він повернувся на посаду. Тоді економіка перебувала у важкому стані після років невдалих і нетрадиційних рішень. Це призвело до постійного знецінення ліри, високої та зростаючої інфляції, подвійного дефіциту й реального ризику системної кризи — зокрема масового відтоку депозитів і валютної паніки. Фактично валютних резервів у Центрального банку майже не залишилося — він мав дефіцит близько $60 млрд.
Майже за три роки ситуація суттєво змінилася. Чисті резерви зросли більш ніж на $100 млрд, а валові резерви наблизилися до рекордного рівня — близько $185 млрд, що покриває приблизно рік зовнішніх фінансових потреб. Водночас було поступово згорнуто потенційно небезпечну програму валютно-захищених депозитів KKM обсягом близько 140 млрд.
Ліра й надалі поступово знецінюється, однак цей процес відбувається контрольовано, а в реальному вимірі валюта навіть зміцнюється. Дефіцит поточного рахунку залишається помірним — на рівні 2–3% ВВП — і добре фінансується, що відображається в накопиченні резервів.
Інфляція все ще перевищує 30%, проте вона більш ніж удвічі знизилася і має тенденцію до спаду. Минулого року бюджетний дефіцит становив лише 3,4% ВВП, тоді як державний борг — менш ніж 30% ВВП. Вартість запозичень для Туреччини зменшилася, а країна отримала підвищення кредитних рейтингів.
Водночас Шімшек досяг помітного прогресу у підвищенні податкової дисципліни — зокрема за рахунок скорочення тіньової економіки через використання цифрових інструментів, а також вибіркового залучення податкової служби й інспекторів. Раніше мало хто вірив, що це вдасться зробити, однак ці заходи допомогли навести лад у державних фінансах і дали Шімшеку та Ердогану більше можливостей напередодні виборів — зокрема для фінансування передвиборчих ініціатив.
Попри високі реальні процентні ставки — на рівні 6–7% — та жорсткішу бюджетну політику, економіка продовжує зростати. Реальне зростання ВВП на рівні 3–4% за збереження безробіття близько 8,5% є цілком гідним результатом для уряду, який проводить програму стримування інфляції.
Якщо повернутися до виборчого циклу, то економічна ситуація наприкінці 2027-го — у 2028 році, ймовірно, буде значно кращою, ніж під час виборів 2023 року, що загалом працюватиме на користь Ердогана.
Водночас я не раз критикував ці рішення, вважаючи, що Шімшек і Центральний банк Туреччини втратили можливість швидше приборкати інфляцію. У 2023–2024 роках бюджетна політика була надто м’якою, а у 2024–2025 роках грошово-кредитну політику, на мою думку, пом’якшили занадто рано й занадто швидко.
Що стосується бюджету, то Шімшек зазвичай відповідає, що держава була змушена витрачати більше через масштабні видатки на ліквідацію наслідків землетрусу. Своєю чергою, він і керівництво Центробанку також захищають свою монетарну політику, пояснюючи слабші результати в боротьбі з інфляцією разовими чинниками — посухою та заморозками, які вплинули на ціни на продукти, а також структурними проблемами у сфері послуг, житла й освіти.
Вони також могли б зауважити, що в підсумку вирішальну роль відіграє політична реальність. Теоретично можна було запровадити значно жорсткішу бюджетну й грошово-кредитну політику та, можливо, знизити інфляцію до однозначних показників уже до 2028 року. Проте ціною цього стали б рецесія, зростання безробіття, різке збільшення проблемних кредитів у банках. І зрештою постає питання: чи допоміг би такий сценарій забезпечити переобрання Ердогана у 2027–2028 роках?
Ймовірно, ні. Вони могли б заперечити, що політика та економічне управління завжди пов’язані з компромісами: вищу інфляцію фактично «обміняли» на швидше зростання економіки. Можливо, вони також сказали б, що навіть якби до 2028 року вдалося знизити інфляцію до однозначних показників, населення навряд чи це помітило б — адже офіційним статистичним даним мало хто довіряє — і ще питання, чи винагородили б їх за це на виборах. Швидше за все, ні.
Натомість нинішній курс, імовірно, дозволить Шімшеку забезпечити для Ердогана зростання ВВП понад 4% у 2027–2028 роках, інфляцію на рівні близько 20% з певними коливаннями та відчуття більшої стабільності за відносно стабільної ліри. Цього може виявитися достатньо, щоб Ердоган здобув перемогу на виборах у 2027 або 2028 році.
Звісно, особисто я хотів би побачити, як Центральний банк Туреччини наближається до своєї цілі — інфляції на рівні 5% — вже до 2028 року. Однак я не є виборцем і можу міркувати з позиції довгострокових вигод: низька інфляція сприятиме стабільнішому й тривалішому економічному зростанню Туреччини. Для Ердогана ж вирішальним випробуванням стануть вибори 2027–2028 років, а не події після них.
Після цього Шімшек або його наступники зможуть узятися за наступний етап реформ, який, імовірно, вимагатиме значно більшого, ніж просто правильно підібрана бюджетна й монетарна політика. Йдеться про глибокі структурні зміни — а це завдання значно складніше.
Тому, говорячи про економіку, легко сказати, що країна просто «тримається на плаву». Насправді ж ситуація краща: системної кризи вдалося уникнути, і до виборів серйозних економічних потрясінь, найімовірніше, не буде. Шімшек нажив собі чимало критиків через податкові перевірки, але водночас він зумів стабілізувати економіку так, що вона більше не загрожує позиціям Ердогана на виборах.
Фактично Шімшек забезпечує результати, потрібні Ердогану, і саме тому його позиції в уряді наразі виглядають доволі міцними.
Передрук з блогу автора @tashecon. Оригінал читайте тут.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.