Коли в лютому 2022 року російські танки виїхали в Україну, військові експерти вважали, що Київ впаде за кілька днів. Вони не врахували те, що не можна виміряти жодним алгоритмом: взаємодопомогу як всередині країни, так і за її межами. Вона виявилася так само важливою для виживання, як і будь-яка військова стратегія.
Стійка внутрішня архітектура
Повномасштабна війна Росії змінила громадянське суспільство в Україні.
Українці були готові діяти й діяли ще до того, як втрутилися міжнародні гуманітарні організації. У перші тижні хаосу волонтерські групи формувалися з вражаючою швидкістю.
Вчителі взяли на себе роль координаторів логістики. Розробники програмного забезпечення створили додатки для відстеження гуманітарних потреб. Ресторатори перетворили свої кухні на польові їдальні, готуючи щодня тисячі обідів для сімей, які були змушені покинути свої домівки, а також для сил територіальної оборони.
Війна змінила спосіб функціонування українського суспільства. Солідарність, побудована на довірі, спільній праці та спільному почутті національної та особистої мети, стала більш важливою.
Коли ворог намагається зламати волю українців, взаємодопомога нагадує ним, хто вони є як народ.
Коли волонтер привозить припаси на передову, коли сім’я переселенців отримує житло від незнайомих людей, або коли громадська кухня годує людей, які втратили все, це не просто бізнес. Це прояв того, що вони – люди, як би хтось не намагався зробити їх нелюдяними.
Труднощі не зламали й не роз’єднали українське суспільство – навпаки, воно об’єдналося й стало сильнішим.
Глобальна мережа громадянської дипломатії
Україна стала сильнішою завдяки закордонній допомозі, яка надходила з неофіційних джерел. Поки уряди сперечаються про постачання допомоги, а міжнародні організації вирішують складні фінансові чи логістичні проблеми, звичайні люди та неформальні НУО винайшли свої власні способи отримання ресурсів, збору коштів та висловлення своєї думки.
Українська діаспора у Північній Америці, Європі та на інших континентах, яка налічує мільйони людей, зреагувала дуже швидко. Протягом кількох тижнів після вторгнення українські громадські осередки стали важливими місцями для вирішення питань. Люди зберігали речі в підвалах церков, а люди з різних культур об’єдналися в групи, які збирали кошти. Ці люди не працювали у відомих гуманітарних НУО. Це були вчителі, бухгалтери та власники малого бізнесу. Працюючи разом, вони купували й доставляли медикаменти, тактичне спорядження та інші речі на мільйони доларів.
Громадяни з України та інших країн також відіграли велику роль у наданні житла та підтримки мільйонам українців, які були змушені покинути свої домівки й стали переселенцями в своїй країні, або біженцями в інших.
І справді дивовижно, скільки простих людей з таких різних країн, як Нова Зеландія, Норвегія, США чи Велика Британія, у яких навіть немає українських коренів, об’єдналися, щоб допомогти народу України, організувавши доставку важливої гуманітарної та іншої допомоги.
Багато з цих волонтерів наражалися на небезпеку і долали великі перешкоди, щоб доправити цю допомогу безпосередньо до людей, які її потребують, навіть до прифронтових районів.
А скільки грошей було зібрано через соцмережі на дрони, генератори та карети швидкої допомоги! Є програми, через які люди допомагають іншим чим і як можуть. Вони відкриті, не централізовані і безпосередньо пов’язані з людьми, які потребують допомоги.
Коли український солдат пише у соцмережі, що потрібен тепловізор, а люди з усього світу надсилають гроші, щоб купити й доставити його менш ніж за дві доби, ми бачимо те, чого ніколи раніше не було: міжнародну солідарність між рівними в режимі реального часу.
Як вони заповнюють прогалини
Ця екосистема не замінює офіційну допомогу від урядів чи відомих міжнародних груп, але вона працює з ними і часто прискорює їхню діяльність.
ООН відповідає за координацію всієї допомоги біженцям, а неформальні групи надають їм житло та іншу підтримку, і надають негайно.
Поки уряди вирішують, де взяти та як передати військове спорядження, приватні компанії привозять прилади нічного бачення та рятівні турнікети. Міжнародні НУО розгортають польові шпиталі, а волонтери допомагають їм у їхній роботі – у перевезенні людей до лікарень і назад, у перекладі, у підтримці громадського порядку.
Неофіційні групи також дістаються туди, куди не можуть дістатися офіційні групи. Вони діють швидше, беруть на себе більший ризик і долають бюрократичні перешкоди, які зупинили би будь-кого іншого. Вони пропонують послуги, що не вписуються в офіційні категорії, такі як психологічна допомога, заходи для збереження культури та гранти для малого бізнесу, які допомагають людям почуватися нормально в умовах хаосу.
Слабкість довгострокових зобов’язань
Але в цій системі є кілька серйозних проблем. Втома донорів — це не просто відчуття, а реальна, вимірювана ситуація. З наближенням п’ятого року війни підтримувати початкову інтенсивність стає все складніше. Люди, які займаються волонтерською діяльністю, тенж втомлюються. У малих НУО вичерпуються фінансові ресурси. ЗМІ та громадськість втрачають інтерес.
Також важко працювати разом, коли ніхто не відповідає за керівництво. Така діяльність створює реальні зміни, але іноді можуть виникати й проблеми – дублювання, неповне охоплення, або повна відсутність роботи. Досі важко поліпшити координацію, не зробивши її надто бюрократичною, а це зменшує її корисність.
Чому це важливо
Метою Росії завжди було дотиснути Україну й дочекатися, поки Захід втратить інтерес. Її президент Владімір Путін вважає, що демократії нестійкі, що їхня підтримка закінчиться, і що Україна залишиться без допомоги. Єдиний спосіб не дати його планам здійснитися — це допомогти одне одному та з’єднати Україну з рештою світу.
Ці зусилля демонструють просту істину: справжня людська відданість, коли її повністю розуміють і втілюють у життя, може протистояти більшій силі. Вони показують, що звичайні люди можуть створити системи підтримки, які працюють так само добре, як і державні, коли ними рухає сумління, а не власні інтереси.
Питання не в тому, чи потрібна Україні додаткова допомога в умовах бойових дій – вона, безперечно, потрібна. Чи дотримають свого слова всі у світі, хто віддав свій час, гроші та емоційну енергію, щоб допомогти Україні вижити? Відповідь на це запитання може бути такою ж важливою, як і будь-яка військова допомога чи дипломатична підтримка.
Волонтер у Харкові, донор у Канзасі та сім’я маріупольців, яку прихистила сім’я мюнхенців – усі вони пов’язані тонкою, але міцною ниткою, сплетеною з мільйонів маленьких вчинків совісті. Саме вона тримає разом минуле і майбутнє України.
Герої – це не тільки солдати на передовій. Герої – це й прості громадяни, які допомагають жертвам війни, приносячи їм їжу, моральну підтримку і надію.
Ми вдячні всім їм.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають позиції Kyiv Post.