Чому ми цього не побачили? Чи, можливо, не хотіли бачити? Саме ці запитання після 24 лютого 2022 року спонукали багаторічну кореспондентку журналу Stern у Москві Катю Ґоґлер та її чоловіка — колишнього головного редактора Der Spiegel Георґа Масколо — провести ґрунтовне розслідування політики Німеччини щодо Росії в епоху Путіна.
Результатом стала ретельно опрацьована й захоплива книжка з промовистою назвою «Das Versagen» («Провал»), яка водночас вражає глибиною й змушує замислитися.
Коли 1998 року Ґергард Шрьодер став канцлером, він отримав таємне досьє від Федеральної розвідувальної служби Німеччини (BND), у якому йшлося про симбіотичні зв’язки між російськими спецслужбами та мафією за «активної підтримки» уряду Бориса Єльцина.
У 1999 році, невдовзі після призначення колишнього офіцера КДБ у НДР і директора ФСБ Владіміра Путіна прем’єр-міністром, посольство Німеччини в Москві повідомило, що до влади прийшли чекісти. Тому німецькі спецслужби поставилися до Путіна зі скепсисом, коли він став президентом.
«Від самого початку BND сприймала його як голову держави, тісно пов’язаного зі структурами організованої злочинності та спецслужб. Фактично — як своєрідну “мафію КДБ” на чолі держави», — заявив колишній віцепрезидент BND Арндт Фрайтаг фон Лорінґговен.
Про все це, схоже, забули під час святкування православного Різдва в Москві на початку січня 2001 року, на яке Путін запросив подружжя Шрьодерів.
Той день запам’ятався надовго: прогулянка Червоною площею, романтична поїздка на санях Коломенським парком зі старою царською резиденцією, балет «Жізель» у Большому театрі, богослужіння в храмі Христа Спасителя та візит до дому Путіних. Обоє чоловіків навіть разом сходили до лазні.
Так зародилася міцна «чоловіча» дружба й партнерство між Німеччиною та Росією. Для Путіна Німеччина — вже тоді найприбутковіший ринок збуту російських газу й нафти — стала інструментом для досягнення головної мети: відновлення статусу Росії як світової держави.
Показово, що їхні зустрічі здебільшого відбувалися в приватному форматі: міністра закордонних справ Йошку Фішера, радників і протокольну службу максимально усували від участі, а перекладачі були не потрібні.
Попри те, що Путін уже підпорядкував собі російські медіа й продовжував вести особливо жорстоку війну в Чечні, у вересні 2001 року йому вдалося завоювати прихильність Бундестагу.
Виступ Путіна німецькою мовою справив враження початку нової ери у відносинах між Берліном і Москвою та зірвав оплески в Бундестазі. Водночас ключові тези промови підготували двоє німців, із якими заздалегідь консультувалися: Горст Тельчик — один із переговорників щодо об’єднання Німеччини — та Клаус Манґольд, голова Східного комітету — об’єднання, що сприяє економічним зв’язкам із країнами на схід від Німеччини.
Фактично депутати Бундестагу аплодували німецьким ілюзіям щодо спільного з Росією європейського, економічного й демократичного майбутнього.
У 2005 році, наприкінці своєї каденції, Шрьодер уклав угоду з Путіним — фактичним керівником державного «Газпрому» — про будівництво газопроводу Балтійським морем до Німеччини. Уже за 15 днів після відставки він очолив комітет акціонерів проєкту Nord Stream.
Цей крок, що мав явні ознаки конфлікту інтересів і можливого зловживання посадовим становищем, поклав початок його тривалій і надзвичайно прибутковій кар’єрі в російській газово-нафтовій імперії, зокрема як впливового лобіста Кремля.
Разом із колишнім агентом «Штазі», довіреною особою Путіна та керівником Nord Stream 1 і 2 Маттіасом Варніґом Шрьодер несе основну відповідальність за залежність Німеччини від російського газу.
Його наступниця Анґела Меркель також до кінця свого перебування на посаді у 2021 році наполягала, що ці газопроводи є суто приватним економічним проєктом. Водночас її уряди використовували й політичний аргумент: тісні економічні зв’язки нібито сприяють демократизації.
Насправді це виявилося серйозною помилкою. Енергетична залежність Німеччини та мільярдні потоки коштів фактично підтримували систему Путіна й підживлювали його імперські амбіції.
У 2008 році саміт НАТО в Бухаресті супроводжувався гострими дискусіями щодо членства Грузії та України. Президент США Джордж Буш-молодший підтримував їхній вступ, відмовляючись фактично надати Путіну, для якого це було «червоною лінією», право вето.
У результаті НАТО формально пообіцяло обом країнам майбутнє членство, однак реального шляху до нього не запропонувало. Значною мірою через позицію Меркель Україні та Грузії не надали Плану дій щодо членства. Обидві держави залишилися без чітких гарантій безпеки. Водночас згодом Меркель стверджувала, що бухарестський компроміс нібито запобіг прямому нападу Росії на ще беззахисну Україну.
Попри це її уряд так і не розробив окремої стратегії щодо України, натомість фактично «винагородив» Росію за вторгнення до Грузії у 2008 році, розпочавши з нею військову співпрацю.
Хоча Росія й перемогла в короткій війні з Грузією, її армія проявила себе не найкращим чином. Саме тому Путін узявся за її модернізацію, а Німеччина — попри суттєве скорочення власних оборонних витрат — погодилася допомагати.
Аргумент Берліна був простим: військова співпраця веде до довіри, а довіра — до миру.
Це призвело до багаторічних переговорів щодо експорту до Росії чутливих військових технологій. Серед головних пунктів російського «списку бажань» — разом із танком Leopard — сучасний навчальний центр бойової підготовки в Альтмарку.
Там за допомогою лазерних систем імітація бою максимально наближена до реальних бойових дій із бойовими набоями. Кожне влучання в танк чи солдата фіксується. Тисячі датчиків у режимі реального часу передають дані з «поля бою» в комп’ютерну програму Duell Simulator, яка виконує роль об’єктивного арбітра.
Росіяни хотіли отримати щонайменше вісім таких центрів, які мали запрацювати до 2020 року. Для оборонного концерну Rheinmetall це була мегауґода вартістю близько 1 мільярда євро (1,2 млрд доларів).
У червні 2011 року міністр оборони РФ Сердюков і начальник Генштабу Макаров відвідали підприємство Rheinmetall в Унтерлюссі — найбільший у Європі приватний полігон для випробування озброєнь — з нагоди урочистого підписання контракту на будівництво першого центру вартістю 135 мільйонів євро (160 млн доларів).
У наступні роки інженери Rheinmetall регулярно їздили до російського Муліно, де планували збудувати навчальний центр, а російських фахівців приймали на підприємствах Rheinmetall і в структурах Бундесверу. Також готувалися плани обміну офіцерами між штабами та проведення спільних німецько-російських навчань на північ від Санкт-Петербурга.
Однак в останній момент, після анексії Криму, уряд Німеччини припинив військову співпрацю. Уряд скасував експортні ліцензії на постачання навчального центру та мобільного польового табору, які вже фактично були готові до відправлення.
Втім, навіть без подальшої підтримки Rheinmetall у Муліно запустили центр бойової підготовки. У вересні 2021 року там відбулися навчання «Запад-21» — одні з останніх масштабних репетицій повномасштабного нападу на Україну.
Коли у 2014 році Росія розпочала війну на Донбасі, Меркель зосередилася на досягненні припинення вогню та довгострокового врегулювання в межах Мінського процесу. Тодішній посол України в Берліні Андрій Мельник назвав угоду «Мінськ-2» її сміливим дипломатичним шедевром:
«Вона зупинила наступ Путіна. Але згодом Меркель і далі шукала зближення з ним, замість того щоб діяти жорсткіше — і це стало фатальною помилкою».
Зрештою «Мінськ-2» виявився неприйнятним для українського парламенту, а кордон із Росією так і залишився відкритим. Припинення вогню фактично не діяло й регулярно порушувалося, що зрештою призвело до ще більш руйнівної війни.
Навіть гібридна війна проти самої Німеччини не мала серйозних наслідків для Москви. Йдеться, зокрема, про злам у квітні 2015 року облікових записів Бундестагу, включно з акаунтом Меркель, російською військовою розвідкою ГРУ, кампанії дезінформації, використання міграційних потоків у політичних цілях, отруєння в Британії, убивство чеченського біженця в Берліні тощо.
Протягом своїх 16 років на посаді Меркель фактично підривала власну політику діалогу, не підкріплюючи її політикою стримування.
Питання військової допомоги Україні було політичним табу, а німецький уряд водночас не спромігся належно захистити власну демократію, не навівши ладу у сфері кібербезпеки та оборони.
«Уявлення про те, що політичних змін можна досягти через економічну інтеграцію, стало найбільшим провалом німецької зовнішньої політики», — визнав із самокритикою Зіґмар Ґабріель, який за часів Меркель обіймав посади міністра економіки, а згодом — міністра закордонних справ.
Втім, це не знімає з нього відповідальності, адже він сам багато в чому визначав її напрям цієї політику.
Попри анексію Криму й війну на Донбасі, гібридну війну проти самої Німеччини, численні застереження та жорсткий опір з боку країн Центральної та Східної Європи, США, Європейського парламенту й Європейської комісії, а також ініціативу «зелених» у Бундестазі щодо зупинення будівництва, уряд наполегливо продовжував реалізацію проєкту Nord Stream 2.
Заради збереження Мінського процесу вважали за необхідне не дратувати Путіна, не позбавляючи його улюбленого проєкту. Крім того, дешевий газ для німецької промисловості та споживачів виявився важливішим за солідарність зі Східною Європою.
У результаті частка Росії в загальному обсязі імпорту газу до Німеччини суттєво зросла й у 2022 році сягнула 55%.
Незбагненна сліпота Німеччини до геополітичних ризиків і власних інтересів безпеки особливо проявилася в рішенні схвалити обмін активами між BASF/Wintershall і «Газпромом». Унаслідок цього у вересні 2015 року найбільше в країні газосховище в Реденi перейшло під контроль Росії.
У вересні 2021 року середній рівень заповненості німецьких газосховищ становив 64%, тоді як у Реденi — лише 4%, що спричинило різке зростання цін. За даними BND, поповнення запасів блокував Кремль.
«Я так злюся на нас самих, бо ми зазнали історичної поразки», — написала 24 лютого 2022 року Аннеґрет Крамп-Карренбауер, яка у 2019–2021 роках обіймала посаду міністра оборони.
«Das Versagen» — болісна й важлива книжка. Вона нагадує, що Німеччина більше за багатьох інших країн узяла на себе відповідальність за власне минуле й тепер змушена знову визнати серйозну помилку.
Парадокс у тому, що цей провал значною мірою став наслідком прагнення Німеччини вчитися на помилках минулого.
Ґоґлер і Масколо пишуть: «Передусім ми маємо бути чесними й уважними до народу України. Вони роками протистоять війні. Вони платять найвищу ціну. Щодня».
Водночас після того, як Сполучені Штати суттєво скоротили безпекову допомогу Україні, Німеччина посилила підтримку й у 2025 році стала найбільшим донором. У 2026 році обсяги допомоги зросли ще більше.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.