Тільки за перший рік повномасштабної війни Україна реалізувала понад 2500 мистецьких проєктів за кордоном. Усі чотири роки Україна була представлена на провідних книжкових ярмарках світу. Взяла участь у міжнародних виставках, зокрема у венеційських бієнале. Перший в історії України «Оскар» у березні 2024 року здобув документальний фільм «20 днів у Маріуполі» режисера Мстислава Чернова. У 2025 році за підтримки міжнародних партнерів нарешті створено Український фонд культурної спадщини.
Однак чи можна говорити про культурний ренесанс під час війни? На мою думку, поетка, письменниця, науковиця, волонтерка та дружина військового Галина Крук пропонує точнішу, хоча й тривожнішу метафору: коли людське тіло зазнає поранення, воно активує процеси відновлення — клітини ростуть швидко, іноді аномально. Так само поводиться й культура в умовах екзистенційної загрози.
Українська культура сьогодні не відроджується — вона реагує. Пожвавлення, яке ми спостерігаємо дванадцять років війни Росії проти України та протягом чотирьох років повномасштабної війни, є наслідком травматизації, спробою вижити, втримати ідентичність, не дати себе стерти й водночас показати свою харизму, глибоке коріння, та потужну мистецьку поліфонію. Війна, як граничний досвід, породжує надзвичайно яскраві та чесні культурні вияви. Те, що десятиліттями перебувало в тіні російсько-радянської імперської культури або помилково вважалося її частиною, нарешті отримує власне ім’я та увагу світу. Історична справедливість відновлюється.
Під час повномасштабної війни українські письменники опинилися в центрі міжнародного літературного процесу. Світ уважно читає тексти про війну: поезії, есеїстику й репортажі. У 2022–2025 роках міжнародні премії та відзнаки отримували Сергій Жадан, Андрій Курков, Оксана Забужко, а також молоді автори документальної прози. Посмертно міжнародне визнання отримали Вікторія Амелігна, Володимир Вакуленко, Максим Кривцов. Це не літературна мода на війну — це потреба почути тих, хто говорить із середини європейської катастрофи.
Українська культура сьогодні — це ц поранені янголи Матвія Вайсберга та Антона Логова; мольба, що застигла у камені та дереві Олександра Животкова; артбуки художника Сергія Майдукова та плакати Нікіти Тітова, горизонти та дороги Ганни Криволап, особисті київські щоденники Олени Придувалової та Ольги Морозової; скульптура львівського митця Володимира Цісарика; слова, написані Гамлетом Зіньківським на стінах залізобетонного Харкова... Українська культура гартується у різномантній творчості десятків тисяч відомих і невідомих митців.
Український театр під час війни став місцем колективної рефлексії та щирої розмови. Найбільший запит мають вистави, що прямо працюють із досвідом війни, окупації, втрати та ідентичності, а також — парадоксально — комедії і трагікомедії як форма психологічного захисту. Документальні тексти, нова драма, переосмислення класики й свідчення очевидців формують репертуар, який уникає пафосу та маніпуляцій. Резонанс у глядачів всередині війни, та й за кордоном, викликає не естетизація травми, а щирість і можливість очищення через правду.
Українська академічна музика звучить і вдома, й на світових сценах дедалі впевненіше. Твори Валентина Сильвестрова, Ганни Гаврилець, Богдани Фроляк, Вікторії Польової, Євгена Станковича, Олександра Родіна, Золтана Алмаші формують уявлення про Україну як про самостійну культурну величину, стають впізнаваними.
Світ ще не до кінця відкрив для себе український балет, але потенціал для гідної міжнародної присутності беззаперечний.
Ще за ці чотири роки великої війни інтенсивно проходить духовна деокупація. Російська культурна експансія тривала століттями й не припинялася 35 років відновленої незалежності України. На тимчасово окупованих територіях ворог вже дванадцять років системно знищує українську культуру: мінує заповідники, обстрілює храми, грабує музеї і бібліотеки, спалює книжки та підручники… Знищення культурної спадщини завжди відбувається паралельно з фізичним знищенням, і має єдину мету — моральне та фізичне стирання українців. Все це доводить геноцидальний характер цієї війни. Й хотілося б, щоб цивілізований світ, який хоче залишатися цивілізованим, осмілився називати речі своїми іменами.
Культура на наших вільних територіях, за кордоном за чотири роки повномасштабної війни росії проти України стала нашим потужним голосом і каналом правдивої інформації.
Звісно, після здобуття справедливого для нашої країни миру чекаємо на розквіт-ренесанс нашої культури. А поки констатуємо, що українські музи ані на мить не замовкали під час страшної російської агресії проти українців, яка цією зимою ще й перетворилася на справжній «холодомор» проти цивільного населення. Творчі люди українці говорять, пишуть, грають, свідчать та зігрівають — заради пам’яті, гідності та майбутньої перемоги — під захистом наших воїнів і воїнок, серед яких теж чимало митців, які відклали диригентську паличку, смичок чи пензель та взяли в руки зброю. Пам’ятаємо про це.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають позиції Kyiv Post.