В Ірані влада змогла суттєво обмежити роботу окремих супутникових терміналів, зокрема Starlink. Це стало можливим завдяки застосуванню тактик радіоелектронного впливу — так званого «електронного щита», який ускладнює з’єднання терміналів із супутниками на низькій навколоземній орбіті. Це стало тривожним дзвіночком для України і всього світу. Невже технологія, яка асоціювалася зі свободою, опинилася під загрозою?
Від Києва до Каракаса: супутник як політичний гравець
Щоб зрозуміти масштаб загрози, варто озирнутися назад.
Вторгнення Росії в Україну стало першим конфліктом, де satcom перестав бути допоміжним елементом логістики і став «центральною нервовою системою» поля бою. Скорочення циклу ураження артилерії з десятків хвилин до секунд, управління морськими дронами, ситуаційна обізнаність у реальному часі — все це стало можливим завдяки сузір’ям LEO.
Український досвід довів: боротьба за стабільність сигналу сьогодні є такою ж критичною, як і боротьба за територію, адже саме інформаційна перевага визначає темп бойових дій.
Тому сьогодні йдеться вже про інфраструктуру, яка впливає на баланс сил — і яку авторитарні режими прагнуть нейтралізувати, так само як і будь-який інший елемент інформаційної переваги.
Starlink як символ опору
У цивільному вимірі супутниковий інтернет став не менш значущим — як інструмент доступу до інформації там, де держава перетворює зв’язок на засіб контролю.
Коли режим Мадуро запустив «Операцію Тук-Тук» (Operation Tun Tun), використовуючи цифрові додатки для масових доносів та арештів опозиції, саме супутниковий інтернет став єдиним проломом у цифровій залізній завісі. У відповідь на спроби режиму ізолювати країну, технологія Starlink виступила як інструмент прориву інформаційної блокади. Це був класичний приклад асиметричної переваги: децентралізована мережа проти ієрархічної машини репресій. Венесуельський кейс підтвердив статус супутникового інтернету як геополітичного актора, здатного впливати на внутрішню політику суверенних держав в обхід їхніх урядів.
Іранський урок: як «вимкнути» небоАле ейфорія від технологічної переваги тривала недовго. Події в Ірані стали холодним душем для тих, хто вважав архітектуру Starlink невразливою. На тлі масових заворушень Тегерану вдалося продемонструвати можливості російських комплексів РЕБ у щільній міській забудові, де деградація супутникового трафіку сягнула 80%.
Як це стало можливим? Успіх іранської блокади базується на двох факторах: географії та технологічному запозиченні. На відміну від розтягнутих фронтів України, протести в Ірані були зосереджені в щільній міській забудові. Це дозволило урядовим силам розмістити потужні комплекси радіоелектронної боротьби на висотних будівлях та телевежах, створюючи щільний «купол» перешкод. В умовах міста, де пряма видимість супутника і так обмежена “бетонними каньйонами”, потужне глушіння Ku-діапазону, помножене на відбиття сигналу від стін, створило ефект радіочастотного шторму.
Експерти вказують на високу ймовірність використання в Ірані російських комплексів типу «Тірада-2» та «Житель» або їхніх локальних модифікацій. Це тривожний сигнал: технології придушення, відточені на війні в Україні, тепер експортуються як готове рішення для придушення інакомислення.
Парадокс «дружнього вогню»: чому зв’язок в Україні досі працюєТут виникає логічне і дещо лякаюче запитання: якщо Іран зміг ефективно заглушити Starlink, використовуючи (ймовірно) російські технології, то чому сама Росія не зробила цього в Україні за чотири роки повномасштабної війни? Чи загрожує нам повторення «іранського сценарію»?
Відповідь криється в унікальному парадоксі цієї війни, який можна назвати «фактором дружнього вогню». Річ у тім, що на відміну від іранського КВІР, який покладався на власні захищені канали зв’язку і міг дозволити собі «випалити» цивільний ефір, російська армія потрапила в технологічну залежність від того ж Starlink.
Масове використання «сірих» терміналів російськими військами на окупованих територіях створило патову ситуацію для їхніх же підрозділів РЕБ. Сьогодні засоби радіоелектронної боротьби здебільшого діють невибірково. Якщо російський комплекс «Тобол» або «Тірада» увімкнеться на повну потужність, щоб покласти зв’язок ЗСУ на певній ділянці фронту, він з такою ж ефективністю засліпить і власні штурмові групи, і власну артилерію, і власні дрони, які дедалі частіше оснащуються модулями Starlink.
Саме ця взаємна залежність від однієї інфраструктури, парадоксальним чином захищає український ефір від тотального блекауту. Ми спостерігаємо ситуацію, коли ворог технічно може завдати удару, але стратегічно не наважується це зробити через ризик знищення власної системи управління.
Разом з тим, рішення Міноборони України про запровадження білого списку терміналів цілком має потенціал змістити баланс сил у цій площині.
Технологічні перегони: від пасивного захисту до «розумних» антен
Втім, покладатися на те, що ворог завжди буде зв’язаний по руках власними проблемами — це не стратегія. Війна в Україні запустила глобальну гонку озброєнь у невидимому спектрі. Поки світ аналізує політичні наслідки, українські інженери вже декілька років працюють над технічними рішеннями. Ми спостерігаємо стрімку еволюцію «заліза»: модифікація обладнання йде повним ходом, перетворюючи цивільні технології на захищені військові інструменти.
Уроки cічневого піку репресій в Тегерані та чотирьох років опору України є універсальними. Електромагнітний спектр більше не є нейтральним середовищем — це поле бою.
Світ вступає в еру, де доступ до низької орбіти означає різницю між правдою і пропагандою, між керованістю військ і хаосом, між життям і смертю. Гонка за контроль над ефіром тільки починається, і Україна в цій гонці поки що тримає поул-позишн. Наше завдання — не віддати цю перевагу.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.