Коли російський президент Владімір Путін розпочав повномасштабне вторгнення в Україну в лютому 2022 року, він стверджував, що захищає російськомовних від переслідувань з боку націоналістичних екстремістів у Києві, і що його «спеціальна військова операція» була гуманітарною місією.
Але російськомовні громадяни України не пішли на співпрацю. Вони дали відсіч. У російськомовних містах України – Харкові, Маріуполі, Сєвєродонецьку, Лисичанську – мешканці спорудили протитанкові загородження та барикади. Борючись проти загарбників, українські солдати, багато з яких були російськомовними, і навіть етнічні росіяни, виконували накази, віддані російською мовою.
І сьогодні в українській армії багато російськомовних, які вирішили захищати свою країну, а не підкорятися Москві-«захисниці».
Російськомовні в Україні рішуче відвернулися від Росії – не через «український націоналізм», а через жорстоку імперіалістичну кампанію культурного та фізичного геноциду Росії – імперський проєкт, який не визнає меж свого руйнівного впливу. Ті, що прийшли «захищати», виявилися руйнівниками.
Але аналіз ставлення Росії до російськомовних і етнічних росіян піднімає більш фундаментальне питання, яке викриває справжню природу російського імперіалізму: що сталося з мільйонами українців, які жили в межах кордонів Росії?
Зникнення
Цифри свідчать про систематичне винищення. За даними Всесоюзного перепису населення 1926 року, в Російській Радянській Федеративній Соціалістичній Республіці (РРФСР) проживало 7,8 мільйона українців, тобто приблизно 7% її населення. Це була доволі значна меншина, і це були не нові мігранти, а усталені громади, деякі з яких існували століттями. Вони жили переважно в регіонах, що межували з Україною – на Кубані, Дону, в Поволжі, а також у Сибіру та на Далекому Сході.
За даними російського перепису населення 2021 року, українцями назвали себе лише 1,3 мільйона людей у Російській Федерації – на 83% менше, ніж 95 років тому, і поясненням цьому демографічному зникненню – одному з найдраматичніших за століття – є не просто асиміляція.
Переважна більшість із них не була вбита чи вигнана. Вони перестали бути українцями через систематичне культурне придушення: заборону мови, закриття українських шкіл і газет, ліквідацію театрів і культурних установ, страту інтелектуалів і культурних лідерів, а також безжальний тиск з метою асиміляції. Мільйони людей перестали існувати як українці через примус і просто прагнення вижити.
Російські чиновники давно стверджують, що українці і росіяни — «один народ», що українська ідентичність є штучною, вигаданою націоналістами і західними провокаторами. Сам Путін написав есе, в яких стверджував, що українська державність є історичною випадковістю, що українці насправді є лише підгрупою росіян, яких ввели в оману щодо їхньої справжньої ідентичності.
Проте протягом більше двох століть імперська машина Росії провадила культурний геноцид українців у межах своїх кордонів. Мова була криміналізована, школи закриті, інтелектуали вбиті. Мільйони людей зазнали репресій, поки повністю не відмовилися від своєї ідентичності.
Імперська схема очевидна: підкорити населення, індоктринувати його, позбавити мови та самобутньої ідентичності за допомогою примусу та терору, а потім заперечити, що воно взагалі коли-небудь існувало. Наполягання на тому, що українці насправді не існують, не є спостереженням – це остання стадія геноциду – знищення пам’яті, щоб відповідати знищенню культури.
Імперські основи
Знищення української ідентичності в Росії має глибокі історичні корені.
Але почнімо з 1863 року, коли міністр внутрішніх справ Росії Пьотр Валуєв видав циркуляр, у якому нахабно заявив, що «окремої малоросійської мови ніколи не існувало, не існує і не буде існувати». Це була не філологія, а імперіалізм. Цей циркуляр криміналізував більшість україномовних видань і відкидав українську мову як простий селянський діалект, непридатний для цивілізації — це була обдумана образа, покликана утвердити расову та культурну перевагу Росії над людьми України.
Тринадцять років по тому цар Александр II підписав Емський указ, який забороняв україномовні видання, освіту та вистави. Мова мала бути обмежена приватною сферою, їй ніколи не дозволялося розвиватися як носієві сучасної культури та національної свідомості.
Імперія користувалася працею, службою та жертвами українців, які допомагали їй завойовувати й колонізувати інші території — викачування ресурсів з підкорених народів є основою імперської влади. Але вона жорстоко відкидала їхню мову, культуру та самобутню ідентичність. Імперська угода була чіткою і жорстокою: ви можете служити російській величі, але тільки якщо перестанете бути українцями. Асимілюйтеся, зникніть або опиніться у в’язниці чи в сибірському засланні.
Радянський терор і асиміляція
У 1918-20 роках українці програли битву за свою незалежність російським більшовикам, але ранній радянський період на якийсь короткий час дав надію. У 1920-х роках, у рамках політики закріплення радянської влади, українській культурі було дозволено розвиватися в усьому Радянському Союзу. Відкривалися українські школи, виходили газети, у театрах ставили вистави українською мовою.
Зворотний процес відбувся швидко і безжально. Коли Йосип Сталін зміцнив свою владу, імперська радянська російська держава кинулася в геноцидний напад не тільки на українське селянство, а й на українські культурні заклади по всій Росії. Великий терор 1937-1938 років включав цілеспрямований геноцид української ідентичності – систематично і жорстоко вбивали українських інтелектуалів, вчителів, письменників і культурних лідерів.
Голодомор – геноцидний штучний голод, який знищив мільйони людей в Україні в 1932-1933 роках, також вдарив хвилями репресій проти українських громад у Росії, особливо на Кубані, де українців вбивали за підозру в націоналістичних симпатіях. Багатьох страчували за однією лише підозрою в «українському буржуазному націоналізмі».
У період з 1944 по 1952 роки радянська імперія організувала одну з найбільших в історії примусових депортацій – геноцидне переселення сотень тисяч українців, яких виривали з власних домівок і розкидали по Сибіру, Казахстану та інших віддалених регіонах.
Мета була явно геноцидною: знищити українську національну свідомість, зруйнувати соціальну інфраструктуру української ідентичності та розкидати народ настільки, щоб унеможливити організований спротив. Це був імперіалізм у найжорстокішому вигляді – насильницьке знищення нації через репресії та примусове вигнання.
Пострадянська ілюзія
Розпад Радянського Союзу в 1991 році приніс короткочасну надію на відродження української культури в Росії. В Москві та інших містах відкрилися українські культурні центри. Але відродження було обмеженим і нетривалим.
За Путіна байдужість перетворилася на ворожість. Після анексії Криму Росією та інтервенцію на сході Україні в 2014 році українська ідентичність знову стала підозрілою.
У 2015 році російська влада влаштувала облаву в московській бібліотеці української літератури, заарештувала її директорку Наталію Шаріну, звинуватила її в екстремізмі, а бібліотеку закрила і ліквідувала як установу.
Після 24 лютого 2022 року всі українські організації були заборонені. Українські книги вилучили з бібліотек (на Донбасі їх спалили, як це робили нацисти). У Росії українська ідентичність була жорстоко витіснена в підпілля.
Вивезення для стирання
Від початку повномасштабного вторгнення в лютому 2022 року Росія вивезла на свою територію сотні тисяч, а може й понад мільйон українців. Це не спекуляції – це задокументували Гуманітарна дослідницька лабораторія Єльського університету, ОБСЄ, Human Rights Watch та українські урядові установи, які відстежують зниклих безвісти осіб.
Ці депортації були систематичними та навмисними. На окупованих територіях українських цивільних примусово відправляли до «фільтраційних» таборів, де їх допитували, обшукували їхні телефони та оцінювали їхню лояльність. Тим, кого визнавали прийнятними, не давали вибору нового місця проживання. Тисячі людей були розкидані по всій території Росії – аж до Сахаліну.
Дітей відривали від їхніх сімей і віддавали в російські прийомні сім’ї відповідно до державної політики етнічного знищення. Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт Путіна за незаконне вивезення дітей з України до Росії, визнавши це геноцидом згідно з міжнародним правом.
Російські чиновники відкрито і без докорів сумління обговорювали геноцидні плани «перевиховання»: змушувати українських дітей забути свою мову, заперечувати свою ідентичність і прийняти, що вони є росіянами, що Україна не є справжньою країною, що їхні батьки були ворогами держави. Це мова геноциду, записана в політичних меморандумах.
Депортовані є українцями – вони розмовляють українською, мають українські паспорти, ідентифікують себе як українці. Імперська машина Росії знищує їх за допомогою обдуманого державного насильства.
Українських дітей примусово розміщують у російських сім’ях, змушують навчатися в російських школах, де їм втовкмачують російську історію та ідеологію з російських підручників. А дорослі мають єдиний вибір: або прийняти російське громадянство та асиміляцію, або залишитися без їжі, житла та роботи.
Імперія навмисно знищила всі школи з викладанням українською, закрила всі українські культурні центри, заборонила українські газети та телебачення. Українців стирають – змушують стати росіянами або бути знищеними державою, яка заперечує їхнє існування.
За 20-30 років ці сотні тисяч українців будуть поглинуті російською державою, а їхні спогади будуть викреслені з історії, так само як ті 7,8 мільйона українців у переписі 1926 року.
Зараз стирання ХХ століття відбувається знову, але швидше.
Це продовження того самого геноцидного імперського проєкту, який Росія реалізує вже понад століття – тепер він інтенсифікувався і діє на двох фронтах.
На окупованих територіях України російські війська знищують українські міста, масово вбивають українських цивільних і змушують тих, хто вижив, брати участь у геноцидних програмах асиміляції. Всередині Росії держава стирає українську ідентичність сотень тисяч депортованих людей за допомогою примусу і розлучення сімей і при цьому заперечує, що українська ідентичність взагалі коли-небудь існувала. Це подвійний геноцид: вбивати на одному фронті, стирати на іншому.
Росія заявляє, що захищає російськомовних в Україні, водночас здійснюючи геноцид українців у своїх кордонах. Вона заперечує саме існування української ідентичності (шовіністична брехня) і водночас вкладає величезні ресурси в її знищення.
Вона наполягає, що українці і росіяни є одним народом (імперська фантазія), і водночас створює умови, за яких українці можуть вижити, лише переставши бути українцями і ставши росіянами. Ця суперечність викриває справжню природу імперського проєкту.
Проте суперечність проявляється не лише в цьому. Бойові накази захисникам Маріуполя віддавали російською мовою. Солдати, які боронили Харків, будуючи протитанкові загородження, розмовляли російською. Мирні російськомовні чинили опір — не тому, що їх «захищали», а тому, що їх завойовували.
Українська ідентичність є реальною і непорушною. Вона становить загрозу основам російського імперіалізму саме тому, що її неможливо знищити чи заперечити. Столітня кампанія російського імперського шовінізму та геноциду доводить: українці не здаються.
Вони хочуть бути тим, ким вони є – окремою, демократичною, європейською нацією зі своєю мовою, культурою та історією, яка нарешті здобула незалежність та міжнародне визнання і рішуче налаштована їх захищати.
За роки героїчної боротьби українці показали світові, хто вони є, на противагу антизахідному варварству, яке представляє Росія, і чому сучасні російські імперіалісти так одержимі намаганням знищити цей непокірний народ, який відмовляється схилитися перед ними.
Народ, який викриває помилковість і небезпеку визнання претензій Росії на велич і право панувати над іншими. Давид, який не боїться постати проти російського Голіафа і називати монстра його справжнім ім’ям.
Погляди автора не обов’язково відображають точку зору Kyiv Post.