Ми повинні пам’ятати, що російська війна проти України розпочалася в 2014 році або, відверто кажучи, навіть раніше. Вона почалася з рішення президента Ющенка закріпити Київ у безпековій структурі НАТО (починаючи з ПДЧ) на саміті НАТО в Бухаресті в 2008 році, і першою безпосередньою жертвою стала не Україна, а Грузія, куди в серпні того року вторглися російські війська і в результаті вона втратила частину своєї території.
Потім настала черга України – у 2014 році Росія захопила Крим і частину Донбасу. Реакція Заходу була слабкою і неадекватною. Повномасштабне вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року було просто творчим продовженням імперського плану Кремля. Путін розраховував скористатися вікном можливостей, створеним бездіяльністю Заходу і страхом прямої конфронтації з Росією.
Неможливо зрозуміти вторгнення Путіна в Україну без розуміння геополітичного контексту історичних відносин у цій частині Європи. Кремль вигадав наратив, який є гібридним поєднанням царського російського імперіалізму, радянської міфології, а також релігійних елементів, пов’язаних із російським православ’ям.
Бачення сучасної Росії як держави-спадкоємиці, яка поєднала царський імперіалізм із радянським, є ключовим елементом політики пам’яті Кремля. Повний контроль над Україною має вирішальне значення для політичного успіху Путіна, як і під час Другої світової війни для Адольфа Гітлера та нацистської Німеччини.
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну в 2022 році відкрило нову сторінку в європейській історії, яка може нагадати нам події 1939 року, коли нацистська Німеччина у співпраці зі сталінським Радянським Союзом вторглася в Польщу. Різниця лише в тому, що Польща, на яку напали з обох боків, не отримала допомоги від союзників (Франції та Німеччини), які надали їй гарантії безпеки, а Україна змогла дати відсіч і отримати деяку допомогу від Заходу.
На самому початку повномасштабної війни найцінніша і найважливіша допомога надійшла від Польщі. Першими західними політиками, які відвідали воєнний Київ, були політики правлячої тоді партії «Право і справедливість». Польща широко відкрила свої кордони для українських біженців. Їх не відправили в табори для біженців (на подив багатьох на Заході), а прихистили польські сім’ї.
Я добре пам’ятаю, що наш будинок теж служив логістичним центром для допомоги прибулим українцям. Разом з усією моєю родиною ми організовували надання їм притулку, харчування та одягу. Наш будинок також став місцем зустрічі для моїх евакуйованих з Києва колег, іноземних послів та дипломатів, які ділилися з нами своїм поглядом на поточну ситуацію та особистими історіями про свою нелегку подорож з України до Польщі.
Пам’ятаю наші палкі дискусії про поточну ситуацію та варіанти того, як Захід, європейці та американці повинні реагувати та допомагати Україні. То був час надзвичайної солідарності, але на жаль, з плином часу та під впливом історичних обставин це частково зникло.
Сьогодні, в четверту річницю повномасштабного вторгнення Росії в Україну, ми спостерігаємо за активними зусиллями США у пошуку мирного вирішення цієї війни.
Я запитав Grok AI про перспективи миру в Україні: «Які шанси на мир в Україні?». Відповідь надійшла за кілька секунд: «Станом на 20 лютого 2026 року перспективи миру в триваючій війні між Росією та Україною залишаються невизначеними, але загалом низькими, з істотними перешкодами, що зберігаються попри інтенсивні дипломатичні зусилля під керівництвом Сполучених Штатів. Переговори тривають з початку 2025 року, в тому числі нещодавні раунди в Женеві та Абу-Дабі, але жодних значних проривів не відбулося».
Адміністрація президента США Трампа наполягає на укладенні угоди і прагне досягти потенційного компромісу до середини 2026 року, перед проміжними виборами в США. Трамп оптимістично назвав переговори «досить близькими до успіху», але європейські союзники та представники розвідки набагато більш скептичні, вважаючи дії Росії ознакою відсутності справжнього наміру досягти миру.
На останніх переговорах розглядалися компромісні варіанти, такі як створення демілітаризованих зон на сході України, але значного просування не відбулося.
AI також надав значну кількість посилань з різних ЗМІ та ресурсів аналітичних центрів. Найцікавішим для мене є позиція Китаю, який має життєвий інтерес у підтримці російської агресії.
Grok каже: «Позицію Китаю щодо війни Росії в Україні можна характеризувати як формальний нейтралітет з явним проросійським ухилом. Пекін послідовно уникає засудження дій Росії як «вторгнення», натомість називаючи конфлікт «кризою» або «проблемою», що випливає зі складних історичних факторів, включно з розширенням НАТО та впливом США... Хоча Китай сприяє діалогу та мирним переговорам, його дії — такі, як економічна підтримка та відмова приєднатися до санкцій, — дозволили Росії продовжувати свої військові дії, що викликало критику з боку Заходу та України».
У цьому суть проблеми: без підтримки Китаю Росія програла би війну з Україною. Це показує, як тісно взаємопов’язані глобальні інтереси, і ми повинні проаналізувати всі фактори, щоб краще зрозуміти сучасний глобальний безлад.
Україна є важливою частиною рішення. Іншими важливими елементами глобальної мозаїки є Тихоокеанський фронт з Тайванем та Близький Схід плюс Іран, близький союзник Росії. Венесуела та Куба також відіграють важливу роль у цій глобальній грі.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають позиції Kyiv Post.