Із наближенням четвертої річниці повномасштабного вторгнення Росії Україна виходить із, можливо, найважчої зими за весь час війни. Країна пережила безперервну хвилю ударів по критичній інфраструктурі та житлових кварталах — атак такої масштабності й інтенсивності, яких ця війна ще не знала.
Ці обстріли збіглися чи не з найсуворішими морозами за останні десятиліття: температура по всій країні опускалася нижче –20°C. Кадри, що обійшли весь світ, передають те, чого не скажуть жодні звіти. Родини були змушені ставити намети у власних квартирах, щоб утримати тепло; діти спали одягненими в лижні комбінезони під термоковдрами, поки по розбитих вікнах розповзався іній.
Дехто змушений був готувати їжу просто неба — на саморобних вогнищах, серед заметів снігу, при світлі ліхтариків і свічок під час тривалих відключень електроенергії. Такі картини важко уявити в сучасній країні XXI століття.
Те, з чим стикається Україна, — це не просто суперечка за території, а війна, яку багато спостерігачів вважають такою, що має ознаки геноциду.
Минулого року країна пережила одні з найжорстокіших атак на мирне населення з початку вторгнення. За даними Повітряних сил України, по її території було випущено 56 700 безпілотників, балістичних і крилатих ракет — майже в чотири рази більше, ніж у 2024 році.
Такий масштаб атак змушує поставити незручне запитання: скільки європейських країн сьогодні змогли б витримати настільки тривалі й інтенсивні обстріли?
І якщо страждання українських цивільних очевидні у своїх масштабах, то реальність, у якій живуть українські військові, майже неможливо осягнути. У промерзлих окопах і розбитих оборонних позиціях вони й далі тримають рубежі, протистоячи ворогу, який часто має перевагу в озброєнні та чисельності.
Зима ще не відступила остаточно, і військові називають цей період одним із найтяжчих випробувань, які довелося пережити Україні.
Втома від війни стає дедалі відчутнішою. Майже чотири роки безперервної мобілізації залишили глибокий слід — втрати близьких, економічні труднощі та психологічна напруга через невизначеність щодо переговорів стали важким випробуванням. Українці справді виснажені, але вони не готові змиритися з поразкою.
Те, з чим їм доводиться мати справу, — це не просто територіальний конфлікт, а війна, яку багато спостерігачів характеризують як таку, що має ознаки геноциду. Звіти гуманітарних організацій, правозахисників і журналістів-розслідувачів описують факти, від яких холоне кров: катівні, систематичне моріння голодом, сексуалізоване насильство та навмисні удари по цивільних.
Це не поодинокі прояви жорстокості окремих осіб — вони є частиною ширшої системи, яка підкреслює моральну ціну цієї війни.
Одним із найболючіших проявів цієї війни стали викрадення й примусове вивезення українських дітей до Росії — тема, що набула світового розголосу. Активісти, громадські організації, політики, а також медіа, зокрема Daily Express із кампанією Return the Stolen Children, намагаються привернути увагу до долі цих юних жертв.
Навіть такі публічні постаті, як перша леді США Меланія Трамп, використовували свій вплив, щоб допомогти повернути викрадених дітей до родин. Кожне таке возз’єднання — це мить полегшення, однак масштаб трагедії залишається величезним. І попри всі ці жахіття Україна не виявляє наміру відступати.
Минуло майже чотири роки повномасштабної війни, а Росія захопила значно менше територій, ніж прогнозували багато аналітиків на її початку.
Великі міста на півночі країни, зокрема Харків і Суми, й далі стоять — понівечені обстрілами, але незламні. Південний фронт на узбережжі Чорного моря також щодня зазнає атак, проте залишається непохитним.
Водночас спірний східний регіон — Донбас — попри те, що з 2014 року залишається головним осередком бойових дій, досі не перебуває під повним контролем Росії. Ці факти мають значення. Вони свідчать про те, що Україна не просто виживає — вона позбавляє Москву вирішальної перемоги на полі бою.
Підбадьорює те, що останні тижні принесли й помітні оперативні успіхи.
Українські війська досягли найшвидшого просування на полі бою за останні два з половиною роки, звільнивши за кілька днів понад 200 квадратних кілометрів. Аналітики зазначають, що Київ скористався збоями в російських системах зв’язку та управління — зокрема проблемами, пов’язаними із супутниковою мережею Starlink — щоб провести швидкий і скоординований наступ.
Висновок тут очевидний: коли з’являється можливість, Україна діє. Її армія неодноразово доводила свою здатність адаптуватися, навчаючись швидше, ніж багато чисельніших і краще профінансованих сил.
Важливо розуміти: підтримувати мир — це не те саме, що змушувати країну до капітуляції.
Від інтеграції дронів у повсякденну тактику на полі бою до швидкого впровадження технологічних рішень — Україна перетворилася на одне з найінноваційніших оборонних середовищ у світі.
Саме це мають усвідомити американські політики під час формування переговорної позиції та стратегічних пріоритетів. Україні справді потрібна допомога, щоб змусити Росію сісти за стіл переговорів, — але ця допомога ніколи не має перетворюватися на тиск.
Важливо розуміти: підтримувати мир — це не те саме, що змушувати країну до капітуляції. Суд історії може бути нещадним. Майбутні покоління американців одного дня можуть запитати, чи залишилася їхня держава вірною своїй традиції захисника свободи, чи схибила у вирішальний момент.
Віддати Росії те, чого вона не змогла здобути на полі бою, означало б не лише перекреслити майбутнє України, а й підірвати всю світову систему безпеки. Адже йдеться не лише про Європу. Коли агресора винагороджують, механізми стримування слабшають у всьому світі.
Попри руйнування й втрати, у цій війні є й вражаючий, часто недооцінений аспект — Україна зробила стрімкий ривок у сфері оборонних інновацій. Те, що починалося як вимушене імпровізоване рішення в умовах війни, перетворилося на динамічну екосистему стартапів, інженерів і перевірених у боях технологій. Із 2022 року цей сектор зріс на 218%, а його орієнтовна вартість сягнула 35 мільярдів доларів — свідчення не лише стійкості України, а й її винахідливості та стратегічного мислення.
Для західних партнерів це радше можливість, ніж тягар. Інвестиції, спільні проєкти та промислова співпраця можуть зміцнити колективну безпеку й водночас забезпечити демократичним країнам лідерство у сфері військових технологій. Україна вже не є лише отримувачем допомоги — вона дедалі впевненіше стає повноцінним учасником формування майбутнього оборони.
Першим яскравим підтвердженням цього став візит президента Володимира Зеленського на перший український завод із виробництва дронів у німецькій Баварії.
Відбудова країни, зруйнованої війною, — це не благодійність, а інвестиція в безпечнішу й заможнішу Європу.
Економічні перспективи не обмежуються лише військовою сферою. У міру просування України на шляху до інтеграції з Європейським Союзом відкриваються широкі можливості — від відновлення й модернізації інфраструктури до енергетичних проєктів і розвитку видобутку критично важливих мінералів, необхідних для сучасної промисловості. Ті, хто розглядає підтримку України лише крізь призму витрат, не бачать довгострокових стратегічних і комерційних вигод, які принесе стабільність.
Відбудова країни, зруйнованої війною, — це не благодійність, а внесок у безпечнішу й заможнішу Європу. Альтернатива обійшлася б значно дорожче. Водночас не можна забувати й про людський вимір цієї війни. Кожна перехоплена ракета — це врятовані життя, кожна відновлена електростанція повертає не лише світло, а й гідність.
Українці захищають не просто свою територію — вони відстоюють принцип, за яким кордони не можна змінювати силою.
Варто згадати, скільки було прогнозів про те, що Київ впаде за кілька днів після вторгнення. Натомість Україна вистояла. Її суспільство навчилося жити під звуки сирен і в умовах відключень електроенергії зі стійкістю, що викликає повагу.
Волонтери доправляють допомогу на фронт, вчителі проводять уроки в укриттях, громади відбудовуються навіть попри постійну загрозу. За ці чотири роки війни я розповів чимало історій про мужніх чоловіків і жінок, які захищають свою країну.
Майбутнє твориться буквально під обстрілами. У цю скорботну річницю перед Заходом постає не питання про те, чи втомлена Україна — безперечно, втомлена, — а чи вистачить її партнерам стратегічної далекоглядності, щоб відповідати українській рішучості.
Боротьба України завжди була чимось більшим, ніж просто боротьбою за саму Україну.
Демократіям непросто витримувати затяжні війни: увага суспільства слабшає, зростає внутрішній тиск, а нові кризи витісняють старі з порядку денного. Але саме в такі моменти особливо важливо не здаватися, адже ціна відступу була б надто високою.
Боротьба України завжди була чимось більшим, ніж просто боротьбою за саму Україну. Йдеться про правила, на яких тримається міжнародний порядок, про надійність союзів і про сигнал, який уважно зчитують авторитарні режими. Через чотири роки після вторгнення варто ще раз замислитися, чому ця боротьба має значення — не лише заради виживання однієї держави, а й заради збереження світу, в якому поважають суверенітет і захищають свободу.
Україна продемонструвала надзвичайну мужність. Тепер питання в тому, чи зможемо ми всі проявити таку саму рішучість.