Дев’яносто років тому Михайло Колодзінський (військовий теоретик, автор «Воєнної доктрини українських націоналістів» — ред.), написав дивовижну працю — воєнну доктрину українських націоналістів. Проаналізувавши історію українського розвитку від найдавніших часів, погодивши її з географією і геополітикою, полковник дійшов висновку, що не захист, не дифензива, а тільки експансія є природною стихією українського світу.
Він ретельно описує природну українську потребу у русі до моря, на Південь, і русі степом – на Схід. Галичанин польсько-української крові, він нищівно критикує втечу у замкненість Галичини як ілюзію збереження спокою, чистоти і мирних домовленостей.
Тільки на Схід. Має бути наша експансія. Велика Україна, Азов як внутрішнє озеро, Чорне море — вихід у Атлантику. Вся степова зона аж до Казахстану — життєвий простір української імперії
Колодзінський уявляв собі у ті часи, що сусідом України має бути Британія. Але сусідом не західним, а східним.
У доктрині йдеться про українське повстання, яке пошириться на всі окуповані й привласнені Росією території, на яких насправді живе притамований український дух, українська стихія.
Багато десятиліть ця доктрина виглядала утопією. Але остання війна стала тим випадком, коли — якщо не тактично, то принаймні на рівні стратегічних намірів та ідей – українська експансія може стати вагомим доповненням до національної ідеї.
Практика показала, що Росію, яка є нашою вічною географічною проблемою, можна сприймати не тільки як вічну загрозу і причину всіх страхів і нещасть, а і як територію, на якій слід домагатися реалізації українських інтересів.
Поява і формулювання екзистенційних інтересів за межами власних визнаних кордонів — це те, що з’явилося у тракті цієї довгої, виснажливої оборонної війни.
Важливо, що думка про українську агресію, про українську агресивність вперше прижилася у свідомості і еліт, і посполитих. Поруч із терпінням, втомою, депресією та істерією. Вона вже десь тут угніздилася. Вона, ймовірно, – головна ознака цього витка спіралі національного прогресу. Головний здобуток України у світі, що стоїть на порозі перегляду дотеперішніх правил мирного співіснування.
В такому разі навіть втрата територій перетворюється на мету, яка живить майбутнє нації — ми собі обов’язково маємо все це повернути. А тоді — далі. Тоді вже буде видно, що далі.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають позиції Kyiv Post.