Минуло вже чотири роки після початку повномасштабної війни Росії проти України, а західні аналітики досі зациклені на санкціях, постачанні зброї, заявах НАТО і запитанні: що Вашингтон і Брюссель робитимуть далі?
Але набагато більше уваги заслуговує інше – позиція держав, які мали би діяти, а не сидіти на паркані, мовчки грати за правилами та вести бізнес з Росією під маскою прагматичної байдужості.
Яскраві приклади – Індія, Пакистан, Південна Африка, Алжир та інші країни, які побудували свою ідентичність на опорі іноземним завойовникам. Їхні засновники боролися з імперіями, пережили окупацію, пожертвували всім заради суверенітету. Тепер вони ж допомагають фінансувати таких же імперських завойовників, проти яких боролися їхні діди.
Найбільше це стосується Індії – країни, що позиціонує себе як найбільшу демократію світу та захисника Глобального Півдня. Однак, коли російські ракети падають українські житлові та пологові будинки, коли Москва анексує території та стирає кордони, Нью-Делі лише відмовчується або виправдовується.
Цифри говорять самі за себе. До вторгнення Індія купувала в Росії десь 2% від всього імпорту нафти. До середини 2023 року — понад 40%. Індія стала найбільшим покупцем російської нафти, що транспортується морем. Це не був звичайний бізнес — це був опортунізм. Поки Захід намагався позбавити російського президента Владіміра Путіна можливості фінансувати свою воєнну машину, Індія кинула йому рятівне коло, та ще й зі знижкою.
Південна Африка, що народилася з боротьби проти апартеїду, зблизилася з Москвою і відмовилася засудити її вторгнення. А Бразилія відреагувала так, ніби винні обидві сторони, не роблячи різниці між загарбником і жертвою.
Алжир, який вісім років воював за незалежність від Франції, поклавши за неї життя понад мільйона людей, утримується під час голосування в ООН щодо України, водночас поглиблюючи енергетичні зв’язки з Росією.
Ангола, яка в 1975 році після років збройного опору скинула португальську колоніальну владу, не просто утрималася, коли світ вирішив призупинити членство Росії в Раді з прав людини, а й проголосувала проти цього рішення.
Ці країни певно знають, що таке імперіалізм, але стали надзвичайно вибірковими щодо того, коли саме застосовувати антиколоніальні принципи.
Порожнеча та опортунізм
Неможливо ігнорувати лицемірство голосування в ООН. У березні 2022 року 141 країна вимагала від Росії вивести війська з України. Індія утрималася. Так само вчинили Південна Африка, Алжир та Ангола. Два місяці по тому 93 країни проголосували за виключення Росії з Ради з прав людини. І знову так само. Азербайджан знайшов інший вихід: він просто не з’являється на голосуваннях. І це — стратегія.
Поки міжнародне співтовариство намагалося ізолювати агресора, ці держави надавали йому прикриття.
Утримання від голосування в ООН – це не просто демонстрація нейтралітету. У побудованій на консенсусі системі відмова країни-члена від зайняття тієї чи іншої позиції послаблює всю структуру. Кожне утримання показує потенційним агресорам, що правила не є непорушними, якщо закрити очі на порушення готова достатня кількість друзів. Кожна неучасть у голосуванні підриває ідею, що суверенітет має універсальне значення.
Але голосування в ООН викривають не тільки дипломатичне боягузтво, а й дещо гірше – фундаментальну порожнечу в проєктах цих країн після здобуття незалежності. Багато з тих самих урядів, які кажуть Заходу поважати їхній суверенітет, регулярно порушують права людини у власних країнах, а демократію підтримують лише на словах.
В Індії, наприклад, досі існує ієрархічна кастова система – попри те, що соціальна нерівність несумісна з демократією. Уряд Індії також підтримує те, що можна назвати лише окупацією Кашміру, за який вона змагається з Пакистаном. Обидві країни є колишніми колоніями, але жодна з них не відмовляється від участі в імперіалістичній війні Росії проти України, продовжуючи купувати російські енергоносії та зброю. Росія вважає Індію своїм «стратегічним партнером», тоді як Пакистан більше покладається на союзника Росії – Китай.
Південна Африка, яка була моральною совістю світу під час апартеїду, перетворилася на те, що Corruption Watch та інші організації описують як клептократію, що підтримує авторитарні режими. Алжир пригнічує берберські меншини і підтримує стратегічне військове партнерство з Росією. Партія «Народний рух за визволення Анголи» (MPLA) закріпила однопартійне правління, збагачуючи еліту та придушуючи інакомислення. А за кордоном вона дотримується «стратегічної неучасті».
Є аргумент енергетичної безпеки. Індії потрібна дешева нафта, і Росія продає її зі знижкою. Алжир розширив газові угоди з «Газпромом». Добре, але є різниця між підтриманням торгових відносин і спекуляцією на війні. Індія не просто продовжувала купувати російську нафту – вона стала купувати в рази більше саме тоді, коли Росія найвідчайдушніше потребувала доходів для фінансування свого вторгнення. Це не прагматизм. Це опортунізм.
Дехто посилається на «багатополярність» як незаперечний принцип. Але й у багатополярному світі все одно потрібні правила. Суверенітет все одно має щось важити. Інакше багатополярність — це лише красивіше слово для того, щоб сильні пожирали слабких, а це саме те чим був колоніалізм.
Виправдання Москви для вторгнення в Україну могло бути взяте з підручника будь-якої колоніальної держави: вона стверджує, що Україна – не національна держава, а лише штучне утворення, що українці та росіяни – це «один народ», який розділили неприродним чином, що Київ контролюють «нацисти», які загрожують російськомовним, що анексія – це лише «возз’єднання».
Європейські колонізатори висували ідентичні аргументи: колоніальні піддані не були готові до самоврядування, імперське правління їх цивілізувало, а кордони створювали штучні нації, які потребували європейського нагляду. Слова інші, але логіка панування залишається такою самою.
На окупованих українських територіях Росія нав’язує російські шкільні програми, змушує мешканців приймати російські паспорти, вивозить українських дітей до Росії «на перевиховання». Це класичні інструменти культурного геноциду — ті самі методи, які колоніальні держави використовували для знищення ідентичності корінних народів. Нації, які самі пережили таке знищення, тепер спостерігають за цим у реальному часі і байдуже ставляться до цього, або ще гірше – продовжують вести бізнес із злочинцем.
Зараз настав час визнати незручну правду. Індія, Алжир, Ангола, Південна Африка та інші колишні колонії не можуть претендувати на моральний авторитет свого антиколоніального минулого, закриваючи очі на сьогоднішню неоколоніальну агресію. Вони не можуть посилатися на суверенітет і самовизначення як на щось священне, коли це їм вигідно, а потім торгувати цими принципами, коли це їм не вигідно.
На кону стоять основні закони та принципи
Неприєднання не означає залишатися нейтральним між агресором і жертвою. Це означає протистояти імперіалізму, хто б його не практикував.
Якщо територіальна цілісність мала значення для Індії в 1947 році, для Алжиру в 1962 році, для Анголи в 1975 році, то вона має значення і для України в 2026 році. Якщо самовизначення є правом, то воно належить українцям так само, як і всім іншим. Якщо колоніалізм був неправильним, коли його практикували європейці, то він є неправильним і коли його практикує Росія.
Ставки виходять за межі України. Кожне утримання від голосування, кожна знижка на ціну нафти, кожне обтічне формулювання замість засудження надсилає Пекіну сигнал: доля Тайваню є предметом переговорів; сфери впливу мають більше значення, ніж суверенітет; міжнародний порядок базується на силі, а не на законі.
І ось що дійсно тривожить: навіть США зараз підривають той порядок, який самі й створили. У лютому 2025 року адміністрація Трампа – разом із Угорщиною та Ізраїлем – проголосувала проти резолюції Генеральної Асамблеї ООН на підтримку територіальної цілісності України.
І саме 24 лютого, в четверту річницю повномасштабного вторгнення Росії в Україну, США вкотре підвели Україну та її друзів, утримавшись під час голосування за нову резолюцію ООН на підтримку жертви агресії Путіна.
Країна, яка десятиліттями відстоювала суверенітет і самовизначення, яка була архітектором післявоєнної міжнародної системи, не дотримується цих принципів зараз, коли вони мають таке велике значення.
Це не виправдовує лицемірство Індії, Бразилії, Алжиру, Анголи, Азербайджану, Угорщини та інших країн, які проголосували за цю резолюцію ООН так, як і за попередню. Це лише викриває крихкість міжнародного правопорядку. Коли навіть Вашингтон відмовляється від послідовності на користь транзакційної політики, стає ясним те, що давно підозрювали колишні колонії: для сильних світу цього правила завжди були предметом переговорів.
Але визнання цього подвійного стандарту не робить їхню співучасть менш шкідливою. Навпаки, це робить принципову опозицію імперіалізму більш нагальною, а не менш. Ерозія морального авторитету Америки повинна бути попередженням, а не дозволом для інших наслідувати її приклад.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають позиції Kyiv Post.