Україна щойно вшанувала четверті роковини повномасштабної агресії Росії, що розпочалася 24 лютого 2022 року.
Однак, як добре знають українці, російське вторгнення розпочалося 12 років тому — 27 лютого 2014-го.
У лютому 2014 року, після майже трьох місяців зимових протестів, влада вдалася до жорстокого силового придушення. Тодішній президент Віктор Янукович 18 лютого спробував силою розігнати протестувальників і ліквідувати наметове містечко на Майдані Незалежності. Учасники протесту чинили опір і втримали більшу частину площі.
20 лютого стався розстріл протестувальників: силовики МВС відкрили вогонь по беззбройних людях, які піднімалися вгору Інститутською вулицею. Ці події стали переломним моментом протистояння.
Уже наступного дня Янукович залишив Україну — гелікоптером він вирушив до Росії, де й залишився.
Менш ніж за тиждень у Криму «озброєні люди в масках», як їх описала The New York Times, захопили урядові будівлі.
В Україні не мали сумнівів, хто це: записи з камер спостереження з’явилися у відкритому доступі майже одразу. Це були російські спецпризначенці.
Втім, за межами України з висновками не поспішали.
Згодом стало очевидно, що українці мали рацію: вторгнення розпочали російські підрозділи спецпризначення. Багатьох в Україні та за кордоном здивувало інше — небажання значної частини світових медіа називати речі своїми іменами та їхня показова недовіра до очевидних фактів.
В ніч на 27 лютого щонайменше з десяток добре екіпірованих військових підірвали кілька входів до будівлі Верховної Ради Криму в Сімферополі.
Кожен, хто має бодай базове уявлення про військову справу, міг, переглянувши відео, зрозуміти: підрив здійснили професійно. Йшлося не про звичайних протестувальників, як на Майдані в Києві, а про добре підготовлених військових, які діяли за заздалегідь визначеним планом.
На позначці 5:31 на відео видно, як чоловік у формі, схожий на кримського українського міліціонера, заходить до кабінету й жестом звертається до жінки, яка там працює. Судячи з усього, він заспокоює її — мовляв, усе під контролем.
Невдовзі до приміщення заходять двоє озброєних чоловіків у бронежилетах, а за ними ще один правоохоронець. Вони чекають, поки жінка збере речі, після чого всі разом виходять. Час на записі — 4:32 ранку.
Очевидно, частина людей у будівлі очікувала появи озброєних військових — або принаймні не поводилася так, ніби це стало для них несподіванкою.
Наступного дня по всьому Криму з’явилися так звані «зелені чоловічки» — військові без розпізнавальних знаків, які взяли під контроль аеропорти та українські військові частини.
4 березня під час пресконференції президент Росії Владімір Путін заперечив причетність Москви, заявивши, що «зелені чоловічки» — це «місцеві сили самооборони», які нібито придбали форму в магазині.
18 березня, після псевдореферендуму, проведеного під дулами автоматів, Росія оголосила про анексію Криму.
А вже 17 квітня Путін уперше публічно визнав, що в подіях лютого та березня в Криму брали участь російські підрозділи спецпризначення.
Давні плани
Озираючись назад, нині можна стверджувати, що Владімір Путін планував захоплення Криму щонайменше з часу конфлікту довкола острова Тузла у 2003 році — а можливо, й раніше.
Ще до завершення протестів на Майдані, на початку лютого 2014 року, коли Москва публічно підтримувала Віктора Януковича в переговорах із протестувальниками, у Кремлі вже отримали стратегічний документ із планом анексії Криму.
За повідомленнями, до його підготовки був причетний Костянтин Малофєєв — російський олігарх, політичний діяч і прихильник Путіна, який незадовго до того відвідував Крим із так званою «релігійною» поїздкою. Через рік документ опублікувала російська «Новая Газета».
У документах режим Януковича називали повністю неспроможним і прогнозували його швидке падіння. Автори пропонували Москві сприяти розпалюванню сепаратизму в Криму та інших східних регіонах і поступово встановлювати над ними контроль. Також йшлося про організацію проросійських акцій та інформаційної кампанії, яка мала б виправдати захоплення півострова.
З логістичного погляду перекидати війська з Росії не було потреби — вони вже перебували в Криму. Ще до 2014 року Москва відповідно до міждержавних угод могла розміщувати там до 25 000 військових, переважно у складі Чорноморського флоту в Севастополі.
Втім, Кримом усе не обмежилося. У Донбасі Путін спробував застосувати подібну схему: спровокувати антимайданівські протести, ввести до міст російських оперативників під виглядом місцевих жителів, а далі — через них залучати якомога більше прихильників. Коли в середині серпня 2014 року спалахнуло насильство, Москва назвала це «громадянською війною» й під цим приводом ввела свої сили під виглядом «миротворців» у складі гуманітарного конвою.
Ігор «Стрєлков» (Гіркін), російський націоналіст і один з організаторів подій у Криму та на Донбасі, неодноразово детально описував ці операції в інтерв’ю пресі. Після того як він розкритикував повномасштабне вторгнення 2022 року, назвавши його «надто нерішучим», він утратив прихильність Кремля і нині перебуває в російській в’язниці.
Свідома сліпота
Минуло дванадцять років. Більшість спостерігачів уже визнають, що саме Росія розпочала вторгнення в суверенну державу та маніпулювала громадською думкою за допомогою відвертої дезінформації. Втім, багато політичних лідерів і аналітиків і досі піддаються кремлівським інформаційним вкидам, які відволікають увагу від проголошеної мети Москви — знищення України як суверенної держави.
Тодішній президент США Барак Обама закликав Україну утриматися від ескалації. Він вважав, що Київ не має достатніх ресурсів для оборони, але водночас не надавав необхідної військової допомоги. Крім того, адміністрація США прагнула зберегти підтримку Росії для укладення ядерної угоди з Іраном.
Поєднання політики правдоподібного заперечення та демонстративного брязкання зброєю — перевірена тактика Москви. Вона дала змогу Росії, яка поступається сумарному військовому потенціалу НАТО, поступово просуватися вперед, заявляючи про «розширення Альянсу» та повернення «втрачених територій».
Одним із небагатьох політиків, хто не піддався московській дезінформації, був покійний сенатор США Джон Маккейн.
«Росія захопила Крим — уперше після Другої світової війни одна держава просто відібрала частину території іншої в Європі — і продовжила наступ на сході України», — сказав він після вторгнення до Криму та на Донбас. «Законно обраний уряд України благав нас надати оборонну зброю. Ми відмовилися».
Він назвав цю відмову «ганебною» та «боягузливою».
Сьогодні про дванадцяту річницю прихованого вторгнення Росії згадують менше — її затьмарила повномасштабна агресія, що почалася вісім років потому. Але чи можна дозволити собі забути, як саме все починалося?