«Містере Трамп! Я з Донбасу, чому я маю здавати свій дім та свій регіон Росії? Донбас – це Україна» - це знамените фото стало популярним в українських соцмережах. На ньому справа - Віталій Овчаренко, сержант ЗСУ, який і написав перед цим цей напис на одному зі зруйнованих будинків в зоні бойових дій в Донецькій області.
Темпи наступу Росії в 2025 році зменшилися максимально, а втрати сильно зросли. Фронт на Донбасі майже не рухається вже півроку, а бої за шахтарське містечко Покровськ, в якому жило колись 60 000 людей, а тепер серед руїн українські і російські війська намагаютсья вибити один одного з залишків багатоповерхівок, продовжуються більше року.
Невже Росія видихається, і просто намагаєтсья домогтися за допомогою американських посадовців виходу України з Донбасу - того, чого вона просто не може досягти на полі бою?
Віталій Овчаренко, який бачить перед собою росіян з 2014 року, вважає – так.
Він вже звільняв своє рідне місто Лиман на Донбасі восени 2022 року. І вважає, що Україна може повернути контроль над окупованими територіями, і не має нічого віддавати.
Чому і як? Про це він сам – в ексклюзивному інтерв’ю.
Kyiv Post (KP): Ти – з Донбасу. З невеликого міста Донецької області. Розкажи, що для тебе Донбас?
Віталій Овчаренко (ВО): Це моя батьківщина, це мій дім, це край, в якому я народився, ріс, зростав, як людина.
KP: Хтось каже, що того Донбасу, що був – вже немає, що він знищений. Ти згоден з цим?
ВО: Ти знаєш, можливо, дивись, в чомусь цей хтось може і правий. Тому що коли час проходить, ми може, певні моменти романтизуємо. Але це притаманно всім абсолютно людям і для абсолютно будь-якої частини світу. Того Донбасу, до якого ми звикли, його вже не буде. Хоча в якомусь моменті деякі міста сильно змінилися. Люди в певному сенсі змінилися. Чи дає це нам якісь право чи неправо чи якусь причину не боротися за нього? Ні, я так не вважаю. Я не вважаю, що боротьба за наш Донбас вона якось програна лише тому, що він змінився. Він змінився, але ми його теж змінюємо. І ми його теж будемо змінювати. Я, наприклад, змінював Донбас як до 2014 року, так і після. Якщо я залишуся живим, я буду його змінювати. І після нашої перемоги, після повернення, після визволення Донбасу, навіть окупованої частини, я також буду його змінювати.
KP: Як ти доєднався до сил спротиву?
ВО: Я втік з Донецька десь в другій половині травня 2014. Я застав ще той самий сепаратистський «референдум» 11 травня, на яких я дивився, і який проводили на колінці і з усіма порушеннями, які лише можливі… Ми всі втікли, бо нам загрожувала смертельна небезпека. Я коли виїхав звідти, то я в Києві пішов в один з воєнкоматів, там мені сказали, що потреби в людей немає. І після того я набрав своїх знайомих, які служили в той час в добровольчому батальйоні «Артемівськ» це від Дніпропетровського главку міліції. На базі там, де був створений Дніпро-1 був створений батальйон патрульно-постовий. Батальйон поліції, власне кажучи.
KP: Як тобі воювалося, що ти запам’ятав з 14-го року?
ВО: Що мені запам’яталося, це те, що приблизно 50% в моєму батальйоні це були хлопці з Донецької та Луганських областей. Більше половини точно було. В основному це були представники націонал-демократичних сил, яких я знав до 2014 року, які були спостерігачами на виборах, які балотувалися самі, але були і шахтарі, звичайні мужики-трударі. Тобто це були абсолютно різні люди. Наші, донецькі. І вони одразу пішли воювати за Україну. Були навіть критики Євромайдану. Були ті люди, які на Євромайдан не виходили з Донецька, ті, хто його не підтримував. Але одна справа – не підтримувати внутрішньоукраїнський якийсь протест. А інша справа – це вже протистояти російській окупації.
KP: Розкажи, як вона починалася. Ти ж в Донецьку був до травня?
ВО: З березня місяця в районі приблизно 5 числа ми почали бачити, як по Донецьку ходять натовпи чоловіків, які розмовляють питомо російською мовою, вимовляють слова, яких навіть російськомовні в Донецьку не знали. Наприклад, «зьома», це скорочено від «земляк». Ніхто в Донецьку так не говорив. Я навіть спершу не зрозумів, що це вони мали на увазі. І коли мені люди, які проживали в Сніжному, у Шахтарську, подзвонили і сказали, що тут з Росії їдуть колони автобусів з мужиками, скоріше всього на проукраїнський мітинг щоб його розганяти. Ну так воно і вийшло. Вони не знали міста Донецька, плутали вулиці, постійно шукали обмінники, щоб обмініяти рублі, і потім ще були такі моменти, що ці люди, ці росіяни, вони дуже тригерились на помаранчевий колір в Донецьку. Вони думали, що помаранчевий колір – це символ Ющенка і оранжевої революції. Ці дебіли не знали, що оранжево-чорні кольрори є символами футбольного клубу «Шахтар Донецьк», символу Донбасу. І ці дегенерати намагалися оранжеві прапори зривати. Ніхто при тямі на Донбасі, ніхто із місцевих не буде знімати в Донецьку ці святі для Донбасу кольори помаранчево-оранжево-чорні.І навіть є відео, де в районі Богдана Хмельницького, на розі Богдана Хмельницького і Університетської де був один пивний кіоск, і на ньому висіли оранжево-чорні кольори футбольного клубу «Шахтар», так от ці дебіли там драку влаштували, почали на цей кіоск залазили, ці прапори зривати. Ну і все стало зрозуміло тоді.
KP: Чи була цим людям якась протидія?
ВО: Ми інколи фізичними методами показували, що Донбас— це Україна. Тобто ми били їх у відповідь на те, що вони на нас нападали, і у відповідь на те, що вони окупували будинок Донецької обласної державної адміністрації. Ми теж не хотіли... Але ми розуміли, що мирний протест— це все фікція, він ні до чого не приведе, і ми об’єднувалися в невеликі групи… І ми знаходили у цих росіян після виховної роботи з ними - російські паспорти. Ну і все стало зрозуміло, що це просто росіяни з прикордонних областей приїжджають і вказують нам, жителям Донбасу, як нам свою батьківщину любити…
KP: Розкажи про дебальцівську операцію, взагалі про АТО, як ти зрозумів, що з тобою реально воюють росіяни, не якесь там місцеве «ополчення Донбасу»?
ВО: По-перше, багато вони самі викладали про себе інформації. Силу силенну вони викладали в соцмережі. Чита, Улан-Уде, Уренгой. Наші осінтери якраз тоді на цьому зростали – це був хороший тренажер для них, збирати дані про розташування росіян. Вони самі викладали про себе дуже багато. По-друге, наші колеги, які сиділи на позиціях і мали захоплені російські рації, вони чули і по позивним, і по інтонації росіян, і по типу перемовин. Зрозуміло було, що це Збройні Сили Російської Федерації. Тому що багато речей вони робили професійно, ніяке «ополчення» так не зробить. Ну і після того, в інтернетуі була купа відео з донецьких лікарень, відеороліків, де лежать якісь буряти обгорівші, до яких Кобзон приходить тисне руку цьому обговрілому і каже – «ви бурят? Я такий радий!». Ну і загалом, вони в прифронтових містах, коли в магазинах скуплялися, по містах прифронтових ходили, вони цього не стіснялися, і вони місцевими прямо говорили, хто вони, і звідки вони, і що вони.
KP: Як ти опинився після добровольчого батальйону в ЗСУ?
ВО: Я воював в Дебальцевому у 2014-2015 році, і після операції в Дебальцево, я був в оточенні там, ми звідти вийшли, я при цьому отримав травму, і лікар в Харківському госпіталі МВС сказав, що мені краще звільнитися. І більше фізично не напружувати спину. Ну, я звільнився в 2015 році. Десь буквально в квітні, здається, я звільнився. Ну, і до 2022 року я займався громадською діяльністю. Вже в березні я приєднався до неофіційного загону, яких тоді багато було в Україні. І вже в кінці березнz мене вдалося офіційно оформитися в Збройні Сили України.
KP: Де ти воюєш?
ВО: Я сержант. І я воюю в складі одного з підрозділів сухопутних військ, який я не можу називати. Але побувати я встиг скрізь. Є дуже символічним, що я воював і в Бахмуті, який раніше називався Артеміськ – як мій перший батальйон, потім – в Часовому Яру, я встиг побувати у Суджі, в Росії, Символічно і те, що мені вдалося бути в перший день визволення Лиману, мого рідного міста. Це місто на півночі Донецької області. Тобто в перший день визволення мені вдалося теж прийняти в цьому участь. І потрапити ще навіть до офіційної, так би мовити, «зачистки». Ми виїжджали з Лиману, а зачистка міста від росіян тільки розпочиналась... а ми вже зробили свою роботу і виходили. Я зайшов в хату батьків буквально через 10 годин від того, як окупанти звідти втікли.
В будинку моїх батьків жили росіяни і колаборанти. Вони вночі втекли, а ми після обіду десь були. І ти знаєш, це було трошки моторочно розуміти, що в моїх речах, на моїх кроватях, в моїй кімнаті дитинства, в моєму будинку дитинства ще менше, ніж 10 годин тому жили російські окупанти. Трохи сюрреалістично було заходити в магазин в Лимані, а там ціни в рублях, продукти російські на полицях…
KP: Скажи, ти віриш в те, що Україна зможе повернути Донбас?
ВО: Я впевнений. І в останні дві тижні мій песимізм, який був ще два тижні тому, розвіявся. Я завжди позитивно мислю. У мене був певний песимізм, а декілька тижнів тому він розвіявся.
KP: Чому?
ВО: Ну, тому що ми, тому що русскіх більше вбиваємо, ніж вони мобілізують. Їх армія починає танути на фронті. Це тенденція нещодавно така з’явилася, що ми русскіх більше вбиваємо, чим вони мобілізують, чим вони на контракт їх ведуть. А їм треба більше. Бо їм треба зараз продовжувати наступ, і вони думаю не будуть зараз навчанням своїх солдатів надавати великої уваги – а це означає ще більші втрати. Вони будуть зараз діяти, як кажуть, з коліс. Вони не можуть зараз паузу зробити. Їм треба якісь успіхи зробити. А які? Тільки більше людей посилати - “вперед-вперед-вперед”. А у нас в свою чергу вже є сформовані екіпажі, дрони, якийсь певний технологічний рівень ми досягли. І в якийсь момент, я думаю, вони можуть надірватися. Плюс фанатична віра і фанатична зацикленість, фанатична і ірраціональна зацикленість Путіна на взятті України і Києва, вона може зашкодити і Росії, і конкретно Путіну. Коли вважається, що треба взяти паузу, може якось відступити, може якось інші дії зробити, не настільки радикальні, він кожен раз обирає ескалацію. Він розуміє, що, можливо, у нього вік такий – мало йому лишилося… І тому вони будуть воювати нераціонально і зупинитися вони теж не можуть. Вони не можуть продати російському суспільству якусь перемогу. Так, вони можуть про це говорити, що ми там досягли якихось цілей СВО, але ж ми знаємо, що їхня справджня ціль – це вся Україна, з Києвом, а ніякий не Донбас. І ця, головна мета, від них віддаляється з кожним днем. І при цьому зупинитися і розпустити армію вони теж не можуть. Їм потрібно кудись її діти. Бо вони не кращих людей до себе набирають. І так, є купа свідчень з тієї ж Росії що ті, хто звільняються, і ті, хто там навіть по раненню списується в тил, вони там, ці ветерани, справжній жах чинять. А ти лишень уяви, що буде, якщо зараз такий потік хлине в Росію. Вони на роздоріжжі, і хороших варіантів у них – нема.
KP: Ти знаєш, як на міжнародній арені постійно Україні радять здати Донбас нібито заради миру…
ВО: Ні, і ще раз ні. Я категорично проти. Я вважаю, що Донбас це наш дім, це наш будинок.Це не якась розмінна монета якихось американських політиків, які хоча б для своїх рейтингів, для якогось задоволення свого его нам щось там радять. Це аморально, це неправильно, не чесно.Я хочу нагадати, що коли була Дебальцевська операція, про яку ми згадували, тоді теж були підписані якісь мирні переговори. І Дебальцеве мало залишатися за Україною. І чим скінчилося? Тим, що Росія просто продовжила наступ і захопила Дебальцеве! Ми прекрасно розуміємо, що не можна здавати свою територію просто так, під обіцянки Росії, яка вже не один раз їх порушувала. Росія розуміє тільки мову сили.А для того, щоб війна закінчилась, потрібно дати Україні якомога більше вогневої підтримки, сил і засобів, щоб Україна якомога завдала більше шкоди російській армії, російській військовій інфраструктурі. І коли Росія надірветься, тоді Росія буде по справжньому домовлятися.