Творче об’єднання МУР та його проєкти «Ти [Романтика]» та «Ребелія [1991]» вже увійшли в історію як одні з найуспішніших театральних проєктів останніх років.
Проєкти, присвячені темам Розстріляного відродження, шістдесятників та борців за відновлення незалежності, викликали сильний резонанс у різних поколінь.
Але МУР продовжує інтригувати та вже готується до нової прем’єри у 2026 році.
Kyiv Post (KP): У свої двадцять років ви створили проєкт, який уже називають історичним. Наскільки особистий досвід війни й переосмислення ідентичності визначив усе, що ви робите сьогодні?
Олександр Хоменко (ОХ): Думаю, саме моє минуле — російська школа, російськомовне середовище — і дозволило нам потрапити в той нерв, який сьогодні болить більшості українців. Не всі, на жаль, народилися з «правильними» цінностями, з любов’ю до української літератури. Як я кажу, не всі народилися зі словником Грінченка. (Усміхається.)
Є частина інтелігенції, яка ще з 90-х була просякнута українськістю, і в них інколи є образа на решту країни: мовляв, «Як можна було цього не знати?». Але мій досвід «зросійщення» допомагає будувати місток. Бо ти сам був людиною, яка не знала, хто такий Куліш, Дзюба чи Світличний. І тепер ти говориш з такими ж людьми — без зверхності.
KP: Якою є модель театру воєнного часу?
ОХ: Мені здається, нинішній вибух українського мистецтва пов’язаний із дуже простим відчуттям: багато митців буквально відчувають смерть у спину. Є усвідомлення, що ти можеш зникнути раніше, ніж встигнеш сказати все, що мав. У мене це так само. Тому ти не чекаєш, не відкладаєш, а просто пробуєш, лізеш у нові форми, експериментуєш. Бо завтра може не бути часу навіть на одну ідею, яку ти носив роками. І це дивним чином стає одним із найсильніших мотиваторів для мистецтва під час війни.
КР: У чому, на вашу думку, місія театру сьогодні?
ОХ: На відміну від інших видів мистецтва, театр відбувається «тут і зараз», прямо перед тобою. Актор, який грає Ричарда Третього чи Коріолана, стояв у тих самих заторах, що й ти, коли їхав на цю виставу. І через це ти відчуваєш: людина, яка зараз читає перед тобою монолог про Ромео і Джульєтту, бачила ті самі новини: розбомблений «Охматдит», так само читала про корупцію з Міндічем… І коли ми сьогодні слухаємо плівки НАБУ, фраза «ці стіни мають вуха» в діалозі Кравчука і Чорновола наприкінці вистави сприймається абсолютно інакше. Ми живемо в дуже специфічних, страшних обставинах, у яких надзвичайно потрібне співчуття. І люди відчувають, що актор так само, як і вони, не спав ночами через обстріли. Ми всі в одній реальності. І через це акценти в тексті розставляються, банально, зовсім інакше.
КР: Над збором фактів для «Ребелії» (музична вистава від творчого обʼєднання МУР, присвячена шістдесятникам та відновленню незалежності України, прем’єра якої відбулася у серпні 2025 року та стала продовженням успішного проєкту «Ти [Романтика]» — ред.) працювали професійні історики й дослідники. Ви самі багато занурювалися в історичні джерела. Що стало найбільшим потрясінням?
ОХ: Усвідомлення, що Росія, як ворог присутня всюди — в будь-якій епосі. Ми, чесно, заї****ся робити вистави, де антагоністи — росіяни, і хотіли піти в інший бік. Але відкриваєш 1914 рік — і знову те саме. Інша імперія, інші декорації, а логіка та сама.
До 2022 року я, як і багато хто, думав: «Ну що такого в тому Пушкіні?». Російський шовінізм здавався поганим жартом. А тепер ти бачиш: це не випадковість, це система, яка працює століттями.
КР: Чи вірите ви, що ми здатні розірвати певні історичні замкнені кола?
ОХ: Є «коло», яке ми вперто не хочемо розривати, — внутрішні конфлікти. Ми заважаємо одне одному будувати Україну. В нас величезна проблема міжособистісних конфліктів і внутрішніх війн. Зараз ми бачимо черговий виток цього процесу. У нас у «Ребелії» є рядок: «Якщо такі союзники — ворог ззовні не потрібен». Це про момент, коли Народний рух переживає сварки всередині. Організація, яка замислювалася як така, що має покласти край пануванню «совка», розвалювалася через те, що її учасники почали гризтися між собою. І це, на жаль, дуже впізнавана для нашої країни картина. Петлюра колись сказав: «Нам не страшні московські воші, нам страшні українські гниди». І це звучить лячно актуально й сьогодні.
КР: Ви особисто працювали зі щоденниками Леся Танюка, спогадами Марти Дзюби. Чи змінило це ваше уявлення про дисидентів — не як символів, а як живих людей?
ОХ: Мені взагалі здається, що слово «дисидент» часто автоматично означає якусь неживу людину. (Усміхається.) І в цьому, мені здається, є велика помилка. Шістдесятники збиралися на квартирі в Івана Світличного на вулиці Уманській, тусили разом, організовували літературні вечори, планували політичні акції. Скажіть мені, чим це принципово відрізняється від того, як зараз дванадцятирічні хлопці й дівчата збираються в когось на хаті й думають: блін, а давай замутимо якийсь двіж? Чому одних ми з часом записуємо в класики й майже в святі, а інших сприймаємо як «це просто молодь щось робить»? Вони ж були такою самою молоддю! (Усміхається.)
Звісно, були такі постаті, як Василь Стус, для якого тринадцять років таборів за власну ідею чи ідентичність — це чистий героїзм. Але був і Микола Вінграновський, який був частиною руху шістдесятників, виступав у Верховній Раді зі сміливими поезіями, а потім злякався і відійшов від політики. Був Іван Драч, який узагалі казав про себе: «Я — щур…», але при цьому писав геніальні вірші…
От дуже багато сучасних літературознавців, експертів, які сьогодні захищають Михайля Семенка як основу українського футуризму, якби жили в його час, вони б його ненавиділи, не розуміли й намагалися б викинути з української літератури як все «зайве» й вульгарне. А тепер його сприймають як вічну українську класику. Те саме з Лесем Курбасом. Дуже багато людей, які сьогодні беззастережно вважають його культовим авангардним українським режисером, я впевнений, якби побували на його виставах тоді, плювалися б і казали, що це щось пошле й незрозуміле.
Ми любимо канонізувати минуле. (Усміхається.)
КР: Ви самі наголосили: «Ребелія [1991]» — це не підручник з історії, а художній твір, який передає дух епохи. Де для вас проходить межа між мистецькою свободою і відповідальністю за історичну правду?
ОХ: У дисклеймері прямо написано — художній твір. Якщо вас зацікавила тема — почитайте, дослідіть далі. Коли ми дивимося, наприклад, голлівудські фільми про Другу світову війну — той самий «Оппенгеймер» Крістофера Нолана, — раптом величезна кількість людей починає цікавитися Робертом Оппенгеймером, «Мангеттенським проєктом», Максом Планком, квантовою фізикою — речами, які взагалі не є масово модними. Але завдяки фільму ці теми починають хвилювати.
А у нас чомусь, якщо робиться щось про українську історію, воно одразу має бути «як у музеї». Хоча насправді з «Ребелією» немає якогось серйозного конфлікту з реальністю — окрім, хіба що, Івана Драча. До мене підходили сучасники всіх цих подій. Більшості вистава дуже сподобалася. Однак майже всі питали: а за що так з Іваном Драчем? Я відповідав чесно: ну, я так бачу. (Усміхається.)
Мені здається, мета будь-якого художнього твору, будь-якого ігрового фільму чи вистави — зробити персонажів для глядача рок-зірками. Закохати в них! Для мене вершина успіху «Ребелії» — це коли підлітки почали робити косплеї наших героїв. Уявіть собі світ п’ять років тому: на комік-коні приходили людина-павук або Залізна людина. А сьогодні підліток залюбки приміряє образ, наприклад, Миколи Вінграновського. Це наша велика перемога. І, я думаю, це найголовніша місія, яку нам вдалося виконати — і в «Ти [Романтика]», і в «Ребелії». Герої нашої вистави, історичні постаті стали для українського глядача — рок-н-рольними, «ах*****ми» — я не можу підібрати більш точного слова (Усміхається.)
КР: Чи буде «Ребелія» зрозумілою закордонному глядачеві?
ОХ: Ми хочемо в Україні створювати продукт, цікавий іноземцям. Над новою ідеєю ми вже працюємо. І це не буде «Ребелія». Буде оригінальна англомовна вистава. Мій ідеальний план — зробити англомовну постановку на рівні Вест-Енду чи Бродвею про будинок «Слово». Це набагато страшніша і гостріша тема: як росіяни знищували українську культуру сто років тому. Для західного глядача ця тема звучатиме як сюжет трилера: як можна зібрати найталановитіших людей однієї нації в одному будинку і всіх убити.
У нас це вийде, просто нам потрібні час, ресурси і гроші. І чесно, це буде найважливіший рівень культурної дипломатії. І таке треба було починати робити ще з 2022 року. Так, держава відправляє державні театри за кордон для презентації української культури. Але сумно, коли український продукт роблять лише для того, щоб розважити еміграцію…
КР: Півроку тому ви згадували в інтерв’ю про задум створити виставу про постать на тлі історичних подій. Чи можете привідкрити творчу таємницю та прямо зараз анонсувати новий проєкт?
ОХ: Наступна вистава — байопік. Прем’єра восени 2026 року. Про неочевидну, але дуже важливу для України постать. (Пошепки) — це буде історія Євгена Чикаленка. Але це суперсекрет. (Усміхається.) Хай нам Бог поможе!
КР: Хай Бог допоможе.