Історія не повторюється буквально — змінюються постаті, змінюється контекст. Але в сучасних подіях іноді виразно проглядаються мотиви минулого.
Особливо це стосується західного втручання у мусульманському світі — події не такого вже й далекого минулого відлунюють і сьогодні. Війна в Іраку — лише один із прикладів, але не єдиний.
Утиски жінок за правління талібів і теракти 11 вересня стали аргументами на користь західного втручання в Афганістані. Але все завершилося інакше, ніж сподівалися: після двох десятиліть війни й великих втрат таліби знову повернулися до влади.
У Лівії підставою для інтервенції називали захист протестувальників від жорстоких дій режиму. Проте країна скотилася в громадянську війну, якою скористалися радикальні угруповання. Сьогодні там і далі триває протистояння між двома конкуруючими урядами.
Натомість у випадку з Україною — коли йдеться про очевидне вторгнення в європейську державу — реакція Заходу, м’яко кажучи, виглядала не надто переконливою.
Іран має населення майже вчетверо більше, ніж Ірак на момент вторгнення 2003 року. Країна надзвичайно строката за складом: перси, азербайджанці, курди, лури, араби, туркмени. Владу там утримує корумпована теократія, яка править авторитарними методами. Водночас режим, що часто недооцінюють у західних столицях, має глибоко вкорінену соціальну опору. Ультраконсервативні кандидати й досі здатні мобілізувати мільйони виборців.
Це жодним чином не виправдовує зловживань влади, але пояснює, чому режим зберігає бодай мінімальну видимість легітимності. Принаймні це не уряд, нав’язаний зовнішніми силами.
Іран уже мав досвід західного втручання. У 1953 році ЦРУ разом із британською MI6 організували переворот, унаслідок якого було повалено демократично обраний уряд Мохаммеда Моссадика. Його «провиною» стало те, що він вимагав справедливішої ціни від міжнародних нафтових компаній за головний ресурс країни. Для нафтових гігантів така зухвалість виявилася неприйнятною.
У США операцію з його усунення назвали «Аякс» (британці обрали назву «Чобіт»). Під час Другої світової війни Британія спільно з радянськими військами вже вторгалася до Ірану — у 1941 році, коли батько тодішнього шаха надто зблизився з нацистською Німеччиною.
Іранці зробили власні висновки зі свого досвіду взаємин із Заходом. І, схоже, розуміють ці відносини значно краще, ніж Захід розуміє — або намагається зрозуміти — їх. Вони пам’ятають, зокрема, Алжирські домовленості 1975 року, які фактично закріпили за шахом роль «поліцейського» в Перській затоці. Згодом цю роль перебрав на себе Саддам Хусейн, який у 1980 році вторгся до Ірану — подія, що на Заході згадується рідко, але для самих іранців має визначальне значення.
Без сумніву, небагато хто шкодуватиме про кінець теократичного режиму в Тегерані. Жорстокість і некомпетентність — його визначальні риси. Втім, і режим шаха з його таємною поліцією САВАК не користувався широкою підтримкою серед іранців.
Нерозуміння власного народу шах продемонстрував і під час помпезних святкувань у Персеполі 1971 року. Витративши мільйони доларів, він влаштував прийом для світових лідерів, прагнучи підкреслити спадкоємність із легендарним Дарієм, який правив близько 500 року до нашої ери. Один із найабсурдніших епізодів тих урочистостей — коли шах звертався до Дарія, ніби намагаючись встановити з ним божественний зв’язок.
Не лише шах був схильний до неконтрольованих фантазій. Подібна риторика властива й сучасним лідерам. Як і Джордж Буш-молодший свого часу, президент Дональд Трамп, здається, став заручником власних гучних заяв.
Торік він заявляв, що «повністю знищив» ракетну програму Ірану, хоча факти свідчили про протилежне. Згодом він фактично підтвердив це сам, зазначивши у своєму зверненні до Конгресу, що іранські балістичні ракети можуть «невдовзі» досягти території США.
Такі твердження нагадують аргументацію 2003 року щодо нібито наявної в Саддама Хусейна зброї масового знищення. Ізраїльська теза про «превентивний» характер удару по Ірану також виглядає як частина інформаційної кампанії. Наразі немає переконливих доказів того, що Іран готував напад або мав спроможність його здійснити.
Надто багато в нинішній ситуації довкола Ірану нагадує 2003 рік. І водночас, коли йдеться про державу, що зазнала прямої агресії — як Україна, — адміністрація Трампа не демонструє готовності діяти рішуче. Реальність відсувають убік, віддаючи перевагу політичним фантазіям.
Якщо порівнювати, то вторгнення до Іраку 2003 року мало чіткіше окреслену мету, ніж теперішня атака на Іран. Тоді не приховували, що йдеться про зміну режиму. У випадку з Іраном досі немає ясності, що саме має відбутися далі.
Дедалі частіше звучать припущення, що атака на Іран може бути зумовлена не лише зовнішньополітичними міркуваннями, а й внутрішньополітичним розрахунком — зокрема створити підстави для можливого перенесення проміжних виборів у листопаді.
У травні 2003 року Джордж Буш передчасно заявив про «виконану місію». Дональд Трамп такого сказати не зможе — адже й досі незрозуміло, у чому саме полягає ця місія.