Ворожість Ісламської Республіки Іран до Ізраїлю не розглядається в Тегерані як звичайний геополітичний конфлікт. Вона глибоко вкорінена в есхатологічному тлумаченні шиїтського ісламу — вірі, що потрясіння і конфронтація є передвісниками повернення Махді.
У цьому світогляді Ізраїль є не просто державою-суперником, а теологічною провокацією: суверенна присутність євреїв на землі, яку режим вважає ісламським довірчим майном, є історично недійсним з точки зору шиїтів.
Напруга між шиїтським ісламом і єврейською державою була метафізичною задовго до того, як стала стратегічно геополітичною. У шиїтському мисленні конфлікт представляється як месіанська війна проти єврейства, в якій релігійно зобов’язані брати участь вірні.
Таке трактування має світський аналог у сучасній Росії. Згідно з путінською доктриною «Русского мира», української нації не існує, оскільки росіяни та українці – це «один народ», штучно розділений ворожими силами. Тегеран посилається на священну долю, а Москва — на історію. Один говорить про божественний порядок, інша — про «цивілізаційну єдність». Але обидва наративи заперечують легітимність сусідньої держави та незалежність сусідньої нації.
- За версією Кремля, українська держава не просто не відповідає нормам – вона історично недійсна. Її суверенітет подається як бюрократична випадковість радянської епохи, роздута і використана Заходом як зброя.
- У риториці Тегерана Ізраїль не просто супротивник – він зображується як загарбник ісламської території. Паралелі не ідеальні, але показові. В обох системах політичне існування супротивника розглядається як помилка, яку треба виправити.
Коли конфлікт сформульований таким чином, прагматизм відсувається на другий план. Якщо суверенітет іншої сторони є нелегітимним, компроміс неможливий. Війна стає «відновленням» втраченого «законного порядку». Доля переважає витрати і вигоди.
Це пояснює як впертий підхід Кремля до умов «миру», так і прагнення аятол розвивати ядерні можливості.
Для жорстких клерикалів у Тегерані ліквідація Ізраїлю часто описується в апокаліптичних термінах. Чи поділяють усі чиновники таку теологічну інтенсивність, не має значення. Ідеологія режиму розглядає знищення Ізраїлю не як акт агресії, а як виконання долі. У такому контексті ядерний потенціал є засобом не стримування, а досягнення максималістських цілей.
Саме на цьому тлі у 2015 році був підписаний Спільний всеосяжний план дій. Угода обіцяла скасування санкцій проти іранського режиму в обмін на суворі обмеження на збагачення урану під наглядом зовнішніх інспекторів.
Вона мала на меті поставити ядерну програму Ірану під міжнародний контроль. Критики резонно стверджували, що угода стосувалася лише заявлених об’єктів, не зачіпаючи при цьому основних намірів режиму. Але вийшло ще гірше.
Аятоли ніколи не дотримувалися угоди. Вони перетворили СВПД на фарс.
Тегеран отримав доступ до приблизно 100 мільярдів доларів раніше заморожених активів. У західних столицях очікували, що економічна реінтеграція пом’якшить поведінку Ірану.
Натомість Іран фінансував регіональних посередників, зокрема «Хезболлу», «Хамас» і рух хуситів. Але що важливіше, оцінки розвідки — як ЦРУ, так і Моссаду — вказували на існування паралельних ядерних програм: одна була оголошена Міжнародному агентству з атомної енергії, інша вбудована у військові структури та прихована від інспекторів.
МАГАТЕ могло підтвердити дотримання вимог на задекларованих і перевірених об’єктах, однак водночас мало підозри щодо можливих незадекларованих видів діяльності в інших місцях. Саме тому після того, як США та Ізраїль бомбардували деякі об’єкти в Ірані, агентство не змогло підтвердити, що всі вони були виведені з ладу, — адже МАГАТЕ ніколи не було певним, скільки об’єктів насправді існувало.
У 2018 році Дональд Трамп вивів США з угоди та знову ввів широкі санкції. Його адміністрація стверджувала, що економічний тиск є єдиною мовою, яку розуміють авторитарні режими, окрім військової сили. Тож знешкодження режиму здається правильним курсом.
Але очевидно, що ідеологія формує толерантність до ризику. Режим, натхненний історичною образою або релігійною телеологією, може прийняти ізоляцію, санкції, навіть поразки на полі бою в гонитві за тим, що вважає виправленням помилок. Це так само справедливо для війни Москви проти України, як і для конфронтації Тегерана з Ізраїлем.
Конфлікти, що мають коріння в інтересах, які можна обговорити, можна вирішити шляхом переговорів. Конфлікти, що мають коріння в ідентичності та долі, вирішити набагато важче. Якщо одна сторона вірить, що історія або небеса вимагають знищення іншої нації, то дипломатія стає лише затримкою, а не рішенням.
Зрештою справжня проблема полягає в наративах, які виправдовують такі прагнення. Поки ці наративи зберігають свою силу, договори й угоди можуть лише відтермінувати неминучу розплату.
Українці розуміють, що справжній кінець російської агресії настане лише після поразки російської військової сили — так само як ізраїльтяни усвідомлюють, що лише стримування іранської військової загрози може зменшити ризик екзистенційного конфлікту.
Погляди авторки статті не обов’язково відображають позицію Kyiv Post.