Російська православна церква (РПЦ) діє у тандемі з російською державою, просуваючи волю Москви на глобальному рівні. Нова книга «Вовки в овечій шкурі: загроза Російської православної церкви європейській безпеці та демократії» досліджує небезпеку, яку становить цей маяк впливу Кремля. Kyiv Post розмовляє з її співавторами Міхолом О’Герлі та Оксаною Шадріною.
Що саме ви хотіли донести до читачів, розповідаючи про дії Російської православної церкви в рамках державної системи Росії та вплив цих дій на європейську безпеку і демократію?
РПЦ більше не діє як звичайна церква і не сповідує традиційне православ’я. Об’єктивно, Московський патріархат має всі атрибути російського державного органу. Вона наставляє своїх вірян, що вірність російському православ’ю нерозривно пов’язана з вірністю державі і навпаки. Тепер це просто традиційне одноголосся церкви і держави. Тепер РПЦ інтегрувалася в державу як м’який проєктор російської політики, культури та амбіцій. Іноді це поширюється на активне шпигунство проти Заходу, який РПЦ називає «сатанинським».
Нещодавній напад на Вселенського Патріарха Варфоломія і Константинополь свідчить про тривожну динаміку взаємодії РПЦ з Кремлем. Патріарх Кірілл і духовенство РПЦ/РПЦЗ (Російської православної церкви за кордоном) не заперечує, що Служба зовнішньої розвідки (СЗР) Росії зневажає Вселенського патріарха і висловлюється ex cathedra від імені Церкви з питань еклезіології та теології. Це свідчить про покірність і згоду РПЦ/РПЦЗ.
Владімір Путін і патріарх Кірілл мають спільну мету – створення «Русского мира»]. Їхні зусилля спрямовані на поділ світу на сфери впливу та нав’язування російського лідерства. Атака СЗР ad hominem (персонально) на Вселенського Патріарха є розширенням методів гібридної війни Росії. Путін і Кірілл воліють зробити Москву центром православ’я, виконуючи давно забуте єретичне пророцтво про «Третій Рим».
Книга М. О’Герлі та О. Шадріної «Вовки в овечій шкурі: Загроза Російської православної церкви європейській безпеці та демократії» отримала широке визнання за детальний аналіз і глибоке розуміння сучасного троянського коня Росії – Московського патріархату.
Коли ви оцінюєте Російську православну церкву як мережу впливу, а не лише як релігійну інституцію, які основні ризики для безпеки несе її діяльність в Україні та Європі?
Релігійна свобода є настільки великою етичною цінністю, що вона закріплена в основоположних документах Заходу. Захід повинен мати мужність своїх переконань, щоб знайти законодавчі та регуляторні шляхи забезпечення балансу між свободою та безпекою. Як правило, для представників духовенства встановлені м’якші правила проживання та візові процедури, щоб дати голос етиці релігійної свободи Європи та Північної Америки. Якщо РПЦ має доведену історію проповідування війни, формування «близького зарубіжжя» з пріоритетом Росії над їхніми європейськими домівками, участі та втручання у політику та шпигунства за кордоном, то вона не повинна користуватися захистом релігійної свободи.
Подивіться на публічну підривну діяльність РПЦ в Європі. Під час минулорічних виборів у Молдові РПЦ повністю покрила витрати молдовського православного духовенства на паломництво. Потім молдовським священикам видали кредитні картки (на деяких була сума, що перевищувала річну зарплатню) за умови, що вони погодяться репостити російську пропаганду на своїх сторінках у соцмережах, а також на веб-сайтах парафій. Священики отримують певний захист і привілеї не для того, щоб підривати європейські вибори чи соціальну згуртованість, а для того, щоб проповідувати Євангеліє. Зловживання цим має припинитися.
Викликає занепокоєння те, що постійно збільшується в розмірах портфель нерухомості РПЦ в Європі. Він включає об’єкти з видом на важливі урядові будівлі, об’єкти водної інфраструктури, військові бази і навіть аеропорт НАТО. Аналіз портфеля нерухомості РПЦ показує, що власників цікавить близькість до певних об’єктів задля спостереження, а не до релігійних установ. Практично не проходить жодного циклу новин без того, щоб якась європейська країна не вислала члена духовенства РПЦ, впійманого на діяльності, що підриває безпеку держави. Є приклади вигнання монахинь РПЦ з таких країн, як Ірландія та Швейцарія, за продаж релігійних товарів, а потім переказ грошей російській армії. У США в ноутбуці співробітника Московського патріархату були виявлені незаконно прослухані телефонні розмови, в яких шукали компромат на православних християнських лідерів і критиків в рамках довгострокової спільної операції СЗР і Московського патріархату. Це реальна загроза.
Міхол О’Герлі, лауреат літературних премій, також отримав визнання за свою роботу в галузі вирішення міжнародних конфліктів.
Росія пригнічує релігійні меншини у себе та на окупованих територіях, але при цьому заявляє, що Україна «переслідує віруючих», коли Київ обмежує вплив російської церкви. Чому це звинувачення стає популярним у західних ЗМІ та інституціях, і як ми повинні оцінювати реакцію України: як переслідування чи як демократичну самооборону? Чи вважаєте ви, що Російська церква в Україні може бути інструментом російської влади?
Багато хто на Заході довіряв РПЦЗ у радянські часи, оскільки тоді вона була оплотом опозиції, маяком релігійної свободи, промоутером християнських цінностей. РПЦЗ возз’єдналася з Московським патріархатом у 2007 році, в період відносного миру. Захід вірив, що РПЦЗ виконала своє завдання і реінтегрувалася з РПЦ, твердо вірячи, що радянська ментальність і руйнівний націоналізм у РПЦ залишилися в минулому. У 2008 році Кірілл (Гундяєв) став патріархом РПЦ. Ситуація змінилася.
Швейцарці викрили його минуле відомого агента КДБ у Женеві, коли він працював у Всесвітній раді церков. Його націоналістичні нахили ідеально збігалися з намірами Путіна, який прийшов до влади за допомогою РПЦ. За це він зробив патріарха неймовірно багатим. РПЦЗ остаточно стала підвладною Московському патріархату, а той – Путіну і Кремлю. Мало хто на Заході усвідомлював це, а ще менше людей розуміли православ’я, його особливості та історію.
На Заході не розуміли, що РПЦ повільно перетворювалася на неоімперіалістичну організацію з ідеологією російської величі як частини «Божого плану спасіння людства». До кінця не розуміють і досі. Лише нещодавно з’явилися групи, які зайняли таку позицію, яка була викладена у Декларації 2022 року про вчення «Русского мира» та на Гельсінській конференції 2025 року. Вони публічно відкинули єресь і войовничість РПЦ. Чи усвідомлюють ризик західні уряди? Зараз вони вільно визнають, що не змогли пов’язати між собою РПЦ і збройний російський авантюризм, як у Грузії чи Україні. Зараз Європа вже відчуває справжню загрозу, і не тільки від ракет.
А як щодо Української Православної Церкви Московського Патріархату (УПЦ МП)? Вона підтримує зв’язки з Москвою, хоча й заперечує це. Її фальшиві заяви (такі ж, які видає РПЦ) про «релігійні переслідування» в західних столицях підтверджують, що вона є частиною російської орбіти. Слід врахувати, що до Української ради церков і релігійних організацій (УРЦРО) входять 16 церков і релігійних організацій та один орган, який представляє 95% українських релігійних організацій. Жодних заяв про «релігійні переслідування» не було ні від православних, ні від греко-католиків, баптистів, пресвітеріан, мусульман, євреїв чи представників інших конфесій. РПЦ оголосила Україні «священну війну», тому важко зрозуміти, чому УПЦ МП не розриває всі зв’язки з Москвою і не дотримується українського законодавства. Лише вона одна досі заявляє про «релігійні переслідування», що вказує на бажання зберегти політичну та культурну спорідненість із Росією.
Що стосується законності Закону 8371, то він універсальний у своєму застосуванні і не спрямований проти УПЦ МП, хоча саме її вперта приналежність до Москви зробила цей закон необхідним. Він не обмежує європейські та універсальні закони про права людини.
Історія показує, що судова система України працює, збалансовуючи інтереси держави у переслідуванні злочинів, підтримці внутрішньої безпеки та дотриманні права обвинуваченого на презумпцію невинуватості, належний судовий розгляд і справедливість. Такого й близько не отримали українські греко-католицькі священики Іван Левицький і Богдан Гелета, яких екстрадували до Росії та утримували в полоні без належного судового розгляду – і все це на підставі доносів.
Співавторка Оксана Шадріна, уродженка України, психологиня.
Українська православна церква Московського патріархату, історично пов’язана з Москвою, заявляє, що вона відокремилася від нього. Як має виглядати реальне відокремлення в конкретних, перевірених термінах, і що, на вашу думку, відбувається на практиці?
Наше дослідження не переконує нас у тому, що УПЦ МП порвала з Москвою, і тут є два питання – одне релігійно-канонічне, а інше цивільно-правове.
З канонічної точки зору, Грамота 1990 року, згідно з якою УПЦ МП є автономною частиною РПЦ, залишається для них обов’язковою. Про це можна почути в літургіях УПЦ МП, на яких публічно проголошують, що «через нашу Російську Православну Церкву ми пов’язані з Єдиною, Святою, Соборною, Апостольською Церквою». Це абсолютно ясно, якщо не вирішально.
В православ’ї немає легітимних і канонічних помісних Церков, які існують поза юрисдикцією історичного Патріархату. Якби митрополит Онуфрій справді відмовився від Москви, ми би чули, як він згадує одного з патріархів православ’я під час Божественної Літургії. Але ми цього не чуємо. Ніхто не знає, кого він згадує. У митрополита Онуфрія був вибір, але він вирішив зберегти приналежність УПЦ МП до Москви.
Чи є спосіб усунути напруженість між УПЦ МП і Православною Церквою України (ПЦУ), яка підпорядковується Константинополю?
Ми постійно спілкуємося з духовенством УПЦ. Вони відчувають себе в пастці. Вони сподівалися, що митрополит Онуфрій домовиться з Вселенським Патріархатом про створення екзархату, який дозволив би їм функціонувати канонічно, але з певною автономією в рамках світового православ’я.
Вони моляться і сподіваються, що така домовленість гарантуватиме їхню автономію і канонічність, даючи їм час для подолання розбіжностей з ПЦУ і митрополитом Епіфанієм. Це не єдиний варіант, але, як показує історія і попередні прецеденти, він може бути хорошим для вірян, для України і поважним для духовенства УПЦ МП. ПЦУ висловила готовність до діалогу. На жаль, керівництво УПЦ МП не йде шляхом миру і примирення.
Ви та Оксана Шадріна стверджуєте, що РПЦ, РПЦЗ та пов’язані з ними церкви за кордоном можуть послабити європейську єдність і атакувати Вселенський патріархат, а російська розвідка зараз підсилює ці підозри. Який найбільш практичний крок повинні зробити європейські уряди, щоб зменшити ворожий вплив і водночас захистити справжню релігійну свободу?
Надзвичайно складно законодавчо регулювати діяльність церков та їхні вчення, водночас дотримуючись принципу релігійної свободи. Однак, коли ви бачите відео, на якому священик РПЦ, стоячи на амвоні, тримає в руках автомат Калашникова і благає вірян пожертвувати гроші російській армії, щоб вона вбивала українців, стає зрозуміло, що це не питання віри чи релігії. Визначення того, хто навчає і веде віруючих, стає критично важливим питанням безпеки. Ми впевнені, що держави можуть регулювати це без порушення релігійної свободи. Незважаючи на риторику «переслідувань», Україна вже це робить.
Однак найкраще було б, якби справжня церква саморегулювалася і заборонила проповідування війни, розбрату, ненависті, пропаганди та виправдання вбивств з почуття вірності церкві. Зрештою, кожен християнин повинен запитати себе: чи хочу я чути про мир, любов, співчуття, спільноту та прощення, чи про тріумф, владу, війну, руйнування та етнічну перевагу? Я думаю, що українці показали, що вони краще будуть голодувати, мерзнути і навіть віддавати свої життя, ніж куштувати гіркі плоди, які пропонують їм загарбники, які заявляють, що виконують Божу роботу, хоча всі докази свідчать про протилежне. Європа захоплюється вірністю, рішучістю та вродженою добротою, які щодня демонструє український народ.
Європі слід бути пильнішою. Адже будівництво церкви для тихого споглядання і літургій далеко від житлових районів і всього в 300 метрах від жвавої комерційної зони та злітної смуги НАТО, де шум реактивних двигунів заглушає думки, свідчить про загрозу, а не про мир. Я не бачу жодної справжньої релігійної користі для РПЦ чи громадськості у створенні розвідувальних спостережних пунктів, замаскованих під храми. Ми повинні називати речі своїми іменами.
Де можна придбати книгу?
«Вовки в овечій шкурі: загроза Російської православної церкви європейській безпеці та демократії» видана видавництвом Ibidem і Columbia University Press. В Європі її можна придбати безпосередньо у Ibidem; у Північній Америці – у Columbia University Press та через Amazon, Barnes and Nobel та інших книгопродавців.
Оксана Шадріна – психологиня, уродженка Кривого Рогу, випускниця Національного університету імені Тараса Шевченка.
Міхол О’Герлі — журналіст, коментатор і автор, лауреат численних нагород, який спеціалізується на питаннях безпеки та оборони. Їхня книга «Вовки в овечій шкурі: загроза Російської православної церкви європейській безпеці та демократії» вже надійшла у продаж.