У 2018 році очолюваний мною Центр історичної політології в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень Національної академії наук України започаткував книжкову серію «Політичні портрети». І мені як упоряднику серії надзвичайно приємно представити сьогодні читачам “Kyiv Post” нове дослідження професора, доктора політичних наук Володимира Горбатенка. Його книга присвячена польському поету, прозаїку, есеїсту, політичному мислителю, дипломату, перекладачу, лауреату Нобелівської премії з літератури 1980 року Чеславу Мілошу (1911–2004). З виходом цієї книги починає збуватися моя мрія як упорядника згаданої серії. А мрію я про те, щоб у цій серії українські автори малювали політичні портрети тих неукраїнських діячів, які залишили свій неповторний слід в історії різних народів, на різних континентах і в різні часи.
До таких людей належить і Чеслав Мілош. Його оголосили лауреатом 9 жовтня 1980 року, а 11 жовтня у швейцарській газеті «Neue Zürcher Zeitung» зʼявилась стаття «Польща та відзначення Мілоша. Схвалення рішення Нобелівського комітету». Автором статті був журналіст і науковець, а тоді співробітник згаданої газети, однієї з найстаріших і найавторитетніших газет Європи, Богдан Осадчук (1920–2011). Я відшукав цю статтю, оскільки нині пишу книгу про Осадчука, якого доля звела з Чеславом Мілошем (Володимир Горбатенко згадує про це у своїй книзі).
Так ось Богдан Осадчук писав у 1980 році: «У свідомості поляків поети важливіші за політиків. У шкалі цінностей нації вони стоять одразу після католицької церкви. А оскільки Мілош упродовж десятиліть був підданий остракізму з боку комуністичного режиму, а його твори офіційно заборонені, така реакція є зрозумілою не лише серед інтелектуалів старшого та середнього покоління. Захоплення панує і серед молоді, особливо серед студентів, де заклик до свободи в нинішній кризі комуністичної системи звучить особливо гучно».
На думку Осадчука, тодішній вплив Мілоша «пов’язаний менше з містичною частиною його лірики, ніж із його тлумаченням зради інтелектуалів та їхнього розчарування в «новій вірі». Особливе значення у творчості Мілоша має також повернення теми взаємин із сусідніми народами, передусім із Литвою..., а також його трактування минулого й сучасності в такий спосіб, що виходить за межі комуністичного провінціалізму».
Недаремно лінія життя Чеслава Мілоша (і це добре показано у книзі Володимира Горбатенка) підпадала під політичні хвилі і впливи. По завершенню війни він працював як аташе з питань культури у посольствах Польщі у США та Франції. А 1951 року попросив політичного притулку. У Франції Чеслав Мілош співпрацював з леґендарним Літературним інститутом Єжи Ґедройця, де у журналі «Культура» друкував свої твори. У 1960 році отримав запрошення від Каліфорнійського університету і переїхав до США. Там він викладав слов’янську філологію в Університеті Берклі поблизу Сан-Франциско.
Причиною, яка спонукала до прийняття такого рішення, Мілош назвав той факт, що в тоталітарних країнах митцеві не уникнути політичної заангажованості, яка становить серйозну загрозу для творчості. Він якось написав: «Jak właściwie poeta powinien radzić sobie z historią? Odwrócić się u uciekać, jak najdalej! A jak historia dogoni, no to już trudno», тобто «Як саме поет має ставитися до історії? Розвернутися та втекти, якомога далі! А коли історія наздоганяє, то невдача». Історія Мілоша не наздогнала. Він прожив довге життя — 93 роки.
У поясненні, чому Шведська академія дає Мілошу Нобеля, його було названо письменником, який «показує незахищене становище людини у світі серйозних конфліктів». Такою демонстрацією незахищеного становища людини стала його книга «Zniewolony umysł» («Поневолений розум»). Володимир Горбатенко точно зауважує у своїй книзі: «Усвідомлюючи сприйняття себе на Заході як політичного письменника, Мілош нагадує всьому світові про замовчування або спотворення політичних проблем, які гостро потребують відновлення історичної правди і справедливості». Серед таких проблем можна побачити точне, не лаковане сприйняття того, чим насправді є Захід з його самовдоволенням, ілюзіями, бюрократизмом, страхом у прийнятті рішень.
Володимир Горбатенко абсолютно слушно пише, що Мілош мав «властиву для нього впродовж усього життя налаштованість — діяти всупереч обставинам, навіть якщо це може виявитися недоречним або й нашкодити йому». Тут можна чимало говорити. Я наведу лише один (здається, не дуже відомий) приклад.
Був такий письменник Петро Равич (1919–1982). Походив він зі львівської єврейської родини. Під час Другої світової війни пережив ув’язнення у концентраційних таборах Освєнцим (Аушвіц) та Ляйтмеріц. Пережив, за одною з версій, завдяки тому, що вдало видавав себе за українця. Одразу ж після війни продовжив навчання у Яґеллонському університеті та працював журналістом у Польщі. Одержавши стипендію для вивчення східних мов, виїхав за кордон і з 1947 року навчався в Сорбонні та Школі східних мов у Парижі. А потім жив і працював у Парижі. Петро Равич був автором роману про Голокост «Кров неба» (1961), який був відзначений премією Рівароля (цією премією відзначали найкращий французькомовний роман, написаний чужинцем). До слова, згаданий роман дотепер українською не перекладений.
У Парижі Равич у 1969 році видав книжку під дивною назвою «Щоденник контрреволюціонера, або З похмілля». Це була критика подій травня 1968 року в Парижі, критика резонансної «студентської революції». Уявляєте? Всі вихваляють повсталих студентів, лають тодішнього президента Франції де Ґолля, а тут — абсолютно інша оцінка. І книга Равича отримала дуже схвальну рецензію Чеслава Мілоша на сторінках паризької «Культури». Він ніколи не боявся йти, сказати б, проти течії.
Для мене Чеслав Мілош цікавий насамперед тим, що він був, як казав колись Володимир Винниченко, чесним із собою. Понад те, він був нещадний в першу чергу до себе. У «Поневоленому розумі» він аналізує власний досвід колаборації з комуністичним режимом і досвід інших польських інтелектуалів, що спокусилися на таку співпрацю з різних причин. Мілош показує психологічні механізми цієї співпраці, чому талановиті і начебто порядні люди колаборують з абсолютно аморальною владою і які наслідки це має.
Часи змінилися, комунізм впав, але колаборація інтелектуалів з аморальною, цинічною і безвідповідальною перед суспільством владою на посткомуністичному просторі залишається однією з найбільших проблем. Достатньо подивитися на сучасну Росію, в якій, до слова, колись так пишалися нонконформістською інтеліґенцією...
Популярність «Поневоленого розуму» була високою: Чеслав Мілош, перебуваючи у реальному часі, зумів розгледіти і охарактеризувати те, що для багатьох стало очевидним лише через десятиліття. Мілош у своєму творі багато пише про імперію зла — СРСР. Він згадує про Адама Міцкевича, який, порівнюючи у 1824 році душу російського народу з гусеницею, запитував: яка комаха вилетить з цієї оболонки, коли зійде сонце свободи — світлий метелик чи метелик нічний та пекельний? Мілош згадує про Міцкевича і додає: «Те, що діється в Росії і залежних від неї країнах, — це своєрідне божевілля. Не виключено, навіть цілком можливо, що Росія зможе нав’язати своє безумство всьому світу і що людство прийде до тями лише через двісті чи триста років».
Ось чому Чеслав Мілош цікавий як політичний візіонер, а не лише як літератор. Ось чому намалювати його політичний портрет, аналізуючи його творчість, — складна, але важлива і нагальна для українського суспільства справа. Саме за це взявся професор Володимир Горбатенко і саме за це я щиро йому вдячний.
Ще на один важливий мотив у презентованій книзі я хочу вказати. Йдеться про ставлення Чеслава Мілоша до Литви, Франції, Сполучених Штатів, Польщі, тобто до країн, в яких йому довелося народитися (це, зрозуміло, Литва) і працювати. З Польщі Мілош починав і в Польщі завершив свій земний шлях.
Володимир Горбатенко підкреслює головну рису Мілоша: де б він не був, він ніколи не потрапляв у полон ілюзій. Зацитую книгу: «У своїх роздумах Мілош безкомпромісно звертає свій погляд до неоднозначних, болісних проблем, що стосуються рівноправного, не лише формального, повернення Литви і Польщі в лоно об’єднаної Європи. Для нього, зокрема, є неприйнятними характерні для Польщі великодержавні ілюзії, які є однаково „небезпечні як в російському, так і в польському варіантах”».
Пишучи цей текст, я вирішив переглянути у YouTube інтерв’ю з Мілошем, розмови польських літературознавців про нього. Та я наштовхнувся і на інше. Виявляється, у сучасній Польщі є ті, хто охоче виплескує, делікатно кажучи, неґатив на спадщину Мілоша, зокрема дорікає йому космополітизмом.
Без сумніву, ненависть до етноцентризму, націоналізму була притаманна Мілошу, вона єднала його з такими людьми, як Єжи Ґєдройц і мій теперішній герой Богдан Осадчук. Всі троє співпрацювали довгі роки у журналі «Культура». І всі були не меншими патріотами своїх країн, ніж «турбопатріоти» в тих самих країнах, яким не до душі демократичні погляди і переконання…
На завершення згадаю про те, що Ґєдройц і Мілош написали короткі передмови до збірника статей Осадчука під назвою «Україна, Польща, світ». Ось слова з передмови Мілоша: «Осадчук для мене — приклад молодечої невичерпної енергії, незважаючи на плин років. Безугавно цікавиться світом, слідкує за розвитком політичних подій і коментує їх із позицій незалежного журналіста, прихильника європейської інтеґрації та польсько-українського співробітництва… Всім своїм життям він доводить, що відданість одній справі стає провідною ниткою у хаосі історичних подій». Книга Володимира Горбатенка мене переконує, що ці слова можна адресувати самому Чеславу Мілошу.
Латинська приповідка каже: «Habent sua fata libelli», тобто «Книги мають свою долю». Книга Володимира Горбатенка матиме свою. Моє побажання: нехай ця доля буде щасливою. І не лише у книги, а й у автора.