Росія веде проти України геноцидну війну. Вона спрямована не лише проти міст і людей, а й проти самої ідеї існування України. Бібліотеки бомбардують, музеї руйнують, дітей вивозять на «перевихованню». На окупованих територіях забороняють українську мову, а історію переписують. Меседж ворога зрозумілий: української ідентичності немає, ніколи не було і ніколи не буде.
Однак із цим наративом є проблема. Її ім’я — Тарас Шевченко.
У 1847 році Російська імперія заарештувала молодого українського поета за те, що він писав рідною мовою. Покарання було жорстоким: десять років військової служби за особистим наказом царя Миколи І — «під найсуворіший нагляд, із забороною писати й малювати». Імперія розуміла головне: вбий культуру — і народ зникне слідом. Проте поки люди говорять, пишуть і пам’ятають, жодна армія не змусить їх стати невидимими.
Шевченко народився в кріпацтві 9 березня 1814 року, а помер 10 березня 1861 року, проживши лише 47 років. Проте його непокора створила те, що не змогла знищити Російська імперія тоді і не здатна здолати військова машина Путіна зараз: доказ того, що народ існує, допоки він відмовляється мовчати.
Його поезія, написана українською, а не імперською російською мовою, не просто зберегла мову — вона стверджувала, що звичайні люди, колонізовані та пригноблені, мають власну гідність і право розповідати свої історії власним голосом.
Актуальність Шевченка сьогодні не академічна — вона екзистенційна. Українці захищають свої міста, викладають у бомбосховищах, документують звірства — вони продовжують справу, яку він розпочав.
Путінська пропаганда стверджує, що Україна — це фікція, вигадка, помилка історії. Життя Шевченка є прямим спростуванням: Україна завжди існувала, завжди чинила опір і переживе кожну імперію, яка намагається її стерти.
Пригадаймо, що майже за століття до Шевченка великий французький мислитель Вольтер написав у 1731 році: «Україна завжди прагнула бути вільною», вживши саме ці слова.
Інверсія наративів має вирішальне значення. Путін наполягає, що Україна є неприйнятною аберацією, створеною Леніним, — історичною помилкою, яку необхідно виправити. Шевченко бачив усе з точністю до навпаки. Пишучи в першій половині XIX століття, він розглядав саму Російську імперію — її деспотизм, імперіалізм та задушливу хватку над підвладними народами — як неприродне відхилення. Не як цивілізацію, а як її заперечення.
Аберацією була не українська ідентичність, а претензія імперії на володіння нею та її знищення. Шевченко протистояв цій антицивілізаційній силі не арміями, а пером, доводячи: справжнім і незламним є народ, який Москва прагнула заперечити.
Поет продемонстрував, що мистецтво — це не розкіш, якою насолоджуються після здобуття політичної свободи. Мистецтво — це спосіб уявити, вимагати та підтримувати цю свободу. Його вірші не просто відображали те, ким були українці — вони формували те, ким вони можуть стати, даючи розрізненим спільнотам спільну мову опору та надії.
Він не був затятим націоналістом у вузькому розумінні. Захищаючи свій край, цей ліберальний патріот підтримував теплі стосунки з прогресивними російськими та польськими діячами, виступав на захист чеченців та інших народів, що боролися проти російського колоніалізму, а також став на бік жертв російського антисемітизму.
Саме зараз, коли Росія переписує підручники в окупованому Маріуполі та намагається за допомогою дезінформації ввести в оману світ, вибір Шевченка — писати рідною мовою попри заслання, цензуру та іноземний деспотизм — стає чимось більшим, ніж історичний факт. Це маніфест.
Його боротьба триває. Скрізь, де люди б’ються за право розповідати власну історію проти сил, що прагнуть їх асимілювати, повертається питання, на яке він відповів своїм життям.
Коли сильні світу цього вимагають мовчання, асиміляції та зникнення — чи вистачить нам мужності залишатися собою? Чи зможемо ми відстояти свою історію та права тих, хто поруч?
Сьогодні ця відповідь важлива як ніколи. І Шевченко залишається в цій боротьбі нашим незмінним моральним маяком.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають позиції Kyiv Post.