Попри низку беззаперечних тактичних успіхів, адміністрації Трампа поки що складно чітко визначити цілі війни в Ірані. Спершу здавалося, що Кремль був наляканий і що авторитарні режими реагують лише на мову сили. Спочатку Росія засудила американо-ізраїльські авіаудари по Ірану: Кремль іронічно говорив про порушення правил і міжнародного права. Водночас Москва уникала прямої участі в конфлікті. (Попри політичну близькість і тісну співпрацю, Тегеран і Москва не були пов’язані формальними гарантіями безпеки.)
Однак згодом у медіа почали з’являтися повідомлення про те, що російська розвідка допомагає Ірану. Водночас зневажливі коментарі з боку американської адміністрації — передусім від Стіва Віткоффа — які фактично заперечували проблему, звучали майже абсурдно й лише підтверджували, що Вашингтон не готовий діяти жорстко щодо Росії. Пом’якшення американських санкцій на російську нафту для Індії разом із потрясіннями на паливному ринку через війну призвело до зростання цін для Заходу. Водночас це послабило економічний тиск на Путіна, який він почав відчувати.
Звісно, пом’якшення санкцій з боку США можна пояснити обставинами моменту. Але питання, чи готовий Вашингтон діяти жорстко щодо Росії — і чи не свідчить американська політика щодо Москви про дилетантство — залишаються відкритими.
Через війну в Ірані тристоронні переговори між Україною, США та Росією також довелося відкласти. Утім наразі ці переговори не ведуть до жодного прориву — вони радше виглядають як політична вистава для Трампа.
Ключ у руках Європи
Трамп уже зрозумів, що без співпраці з Європою завершити війну йому не вдасться. Він також бачить, що не може змусити Україну погодитися на невигідне припинення вогню, не кажучи вже про мирну угоду. Фінансування воєнних зусиль України, посилення переговорних позицій Зеленського, дипломатична підтримка та постачання великої кількості генераторів під час складної зими — лише частина європейського внеску.
Україна, своєю чергою, дуже тверезо реагує на нинішні глобальні події — зокрема відправляє фахівців із протидії дронам на Близький Схід, очікуючи натомість підтримки в обмін на свій досвід. Київ також активно працює і в інших регіонах світу, попри не завжди сприятливі умови. Разом Європа та Україна демонструють, що мають чимало сильних карт.
Чи достатньо зроблено досі? Однозначно ні. Діапазон додаткових заходів, які можна було б запровадити, досить широкий. Насамперед ідеться про посилення військової підтримки України, а також про дії ближче до дому — зокрема проти так званого тіньового флоту, два головні порти якого розташовані поблизу Санкт-Петербурга в Росії. Щоб вийти у відкритий океан, ці судна мають пройти Балтійським морем — європейською акваторією. Кілька випадків затримання таких кораблів уже показали, що це можливо. Якби затримання таких суден стало звичайною практикою, це завдало б російській економіці потужного удару — сильнішого за деякі санкції.
Це також могло б змусити Сполучені Штати переглянути свій підхід. Замість того щоб виступати арбітром або керуватися передусім власними інтересами, Вашингтон міг би серйозніше враховувати інтереси України та Європи.
США прагнуть миру і справді розглядають можливість «перезавантаження» відносин із Росією та повернення до угод із нею. Водночас у Вашингтоні дуже погано розуміють Росію. Рішучі дії могли б стати сигналом від європейців американцям: «Ви хочете миру? Приєднуйтеся до нас — і давайте разом діяти з позиції сили».
Часто говорять про демонстрацію сили з боку Сполучених Штатів. Водночас Заходу досі бракує рішучості в діях — попри численні голоси і часто цілком обґрунтовану критику. Йдеться не про воєнні вторгнення. Наявних правових інструментів більш ніж достатньо, щоб змусити Росію піти на поступки.
Події й сам перебіг часу показують, що Європа та Україна — разом і кожна окремо — мають значні важелі впливу. Якщо порівняти їхній сукупний потенціал, розрив виглядає очевидним. Проте в деяких столицях досі немає одностайної підтримки більш активної та рішучої політики.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.