За останні майже 130 років відбулося безліч подій, які назавжди змінили кордони, долі і уявлення про свободу – дві світові війни, повалення монархій, революції, природні катаклізми й екологічні катастрофи.
У пошуках кращої долі, безпеки, або просто даху над головою мільйони людей емігрували зі своїх країн.
Хтось зміг знайти себе в новій країні, а хтось, не бажаючи прийняти реалії – ні. Хтось асимілювався, створив родину, повністю переніс своє життя за кордон. А хтось мріяв повернутися і просто чекав, коли з’явиться можливість.
130 років. Це багато чи мало? Для світової історії – ні, а для людини, яка тут і зараз – це три покоління. Це безліч часу, який формує, виховує і змінює людину.
За ці 130 років десятки тисяч українців переїхали до Австрії. Половина з них асимілювалися, натуралізувалися, стали австрійцями, інші – повернулися додому або поїхали до інших країн.
Ті, що повернулися на батьківщину в 20-х - 30-х роках минулого століття, опинилися в радянській «тюрмі народів». Ті, що повернулися після здобуття Україною незалежності, повернулися з надіями на новий шанс – на становлення й розбудову вільної держави. В період з 1991 по 2004 рік в Україну повернулося майже 2,2 мільйона українців, з яких понад мільйон – до 1993 року. Але вже за три десятиліття в Європі спалахнула нова війна, якої вона не знала майже 80 років.
І знову мільйони українців залишили свої домівки й знайшли прихисток від жахіть війни за кордоном, переважна більшість із них – у європейських країнах. До Австрії, зокрема, переїхали майже 90 тисяч українців, які намагаються будувати нове життя, як і їхні пращури на уламках Австро-Угорської імперії в 1918 році.
Тут за останні чотири роки – досить короткий для історії проміжок часу – наші співвітчизники сформували справжню діаспору, якій можуть позаздрити представники багатьох інших національностей.
Ці люди – не просто біженці у звичному розумінні цього слова. Так, вони покинули батьківщину, рятуючи від війни себе й своїх дітей, але не стали «дармоїдами» на шиї австрійських платників податків. Вони працюють (і сплачують податки), навчаються, соціалізуються, беруть активну участь у житті місцевих громад.
Але найголовніше – вони виїхали з України, але не залишили її. Вони допомагають ЗСУ, своїм рідним, що залишилися в Україні, та новоприбулим біженцям. Українці в Австрії беруть участь у гуманітарних ініціативах, просувають і лобіюють українські інтереси в австрійському уряді, продовжуючи справу українських громад і організацій, які сформувалися в цій країні задовго до них.
До прикладу, українське товариство «Січ» розпочало свою діяльність у 1868 році. Ця організація, до якої входили здебільшого студенти з Галичини, що навчалися у Відні, проводила зібрання не лише для українців, а й для представників усіх слов’янських народів. Також члени «Січі» проводили культурні заходи з популяризації української культури, які згодом переросли в літературно-наукове товариство, видавали книжки й збірки наукових праць. Наприкінці ХІХ століття доноси та наклепи підкосили товариство, і до активного суспільного життя воно повернулося лише після Першої світової війни, коли до нього приєдналися колишні студенти і військові. Відтоді товариство спрямувало свою діяльність на правничу допомогу та створення підприємницьких структур, на кшталт сьогоднішніх бізнес-клубів.
Віденське товариство «Січ» мало філії у Граці, Львові та Чернівцях, які, серед іншого, підтримували репресованих у 20-х і 30-х роках ХХ століття.
У ті ж роки в Австрії діяв «Український жіночий союз». Після Другої світової війни його активістки допомагали іммігранткам (і не лише українкам), займалися культурним просвітництвом, організовували й вели курси тощо. Зараз «Український жіночий союз» опікується жінками й дітьми, що постраждали від війни і насильства.
«Товариство української молоді в Австрії» збирає й передає Україні гуманітарну допомогу, а відома всім віденцям українська греко-католицька церква Святої Варвари стала релігійним і культурним осередком українців – причому різних конфесій. Саме тут запрацювала перша в Австрії українська бібліотека. Тут проводять авторські читання, дискусійні клуби тощо. Ця церква допомагає українському війську ще з 2014 року, активно збираючи кошти, закуповуючи автомобілі для ЗСУ й надсилаючи гуманітарну допомогу.
Однією з найпомітніших організацій є громадське об’єднання «Мрія». Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну в 2022 році саме це об’єднання організовувало найбільші в Австрії акції протесту та збори коштів на підтримку України – від мітингу за обмеження російської культури в Австрії в 2022 році до «Маршу світла», який проходить у кожну річницю початку повномасштабного вторгнення. «Мрія» організовує «Ходу вишиванок», «Українські лижні дні» для дітей з окупованих територій і багато інших культурних і просвітницьких заходів.
Активність, небайдужість, талановитість і єднання, як і в минулому столітті, залишаються основною рисою українців в Австрії.
На жаль, війна триває. Біженців стає більше, але стає й більше тих, хто несе культуру й цінності, притаманні нам, українцям. На афішах у Відні все частіше можна побачити оголошення про концерти українських оркестрів, гуртів і сольних виконавців, виступи творчих колективів, виставки художників, зустрічі з діячами культури. Відкриваються ресторани української кухні, кав’ярні, клуби з українським сервісом, у кінотеатрах показують українські фільми та новинки світового кінематографу з українським дубляжем. Туди українці беруть із собою друзів, колег чи австрійських партнерів.
Ця «лагідна українізація» насичує й збагачує розмірене життя бюргерів. Вони бачать, що ми – країна не лише війни, Чорнобиля, Шевченка і Кличка, а країна талантів, країна сильних і незламних, які за тисячі кілометрів від своєї батьківщини не тільки адаптуються, а й несуть своє, збагачуючи ним країну, яка стала їхнім новим домом.